22. Економічна політика Росії щодо України (кінець хуііі- початок хх ст.)

У XIX ст. в Російській та Австрійській імперіях назріла криза феодально-кріпосницької системи. Усвідомлення малоефективності економіки змусило російський та австрійський уряди ліквідувати кріпосне право та реформувати державний устрій. В Австрійській імперії реформи були здійснені в 1848—1849 рр., у Росії — в 1860—1870 рр. Реформи, незважаючи на їх обмеженість, створили умови для капіталістичного розвитку України.

Заснований російським урядом для підготовки реформи про скасування кріпосного права Таємний комітет 1857 р. розпочав роботу. Напередодні реформи 1861 р. серед поміщиків не було згоди щодо міри поступок селянству. У тих районах, де земля давала більші прибутки, вони прагнули залишити за селянами менші земельні площі. І навпаки, там, де земля була бідніша, готові були віддати селянам більше. В Україні тільки окремі поміщики погоджувалися на звільнення селян із землею без будь-якого викупу. Це і визначило характер селянської реформи — половинчастість, непослідовність, орієнтація, у першу чергу, на інтереси дворянства.

Після детального опрацювання пропозицій було підготовлено «Положення про селян» і Маніфест, які цар Олександр II підписав 19 лютого 1861 р. У містах і селах України ці документи обнародували з 9 березня. Крім «Загального положення», яке визначало головні принципи селянської реформи для всієї імперії, були розроблені місцеві «Положення» для окремих районів, у тому числі три для українських. «Положення» торкалося двох найголовніших питань: особистої залежності селян від поміщика та поземельних відносин.

Законодавчі акти реформи вирішували такі питання:

• скасування кріпосного права;

• визначення правового статусу селян;

• організація селянського самоврядування;

• наділення селян землею;

• викуп землі селянами;

• створення інституту мирових посередників.

Селяни одержали особисту свободу, але залишилися нижчим станом суспільства. У селах залишалася община, яка обмежувала особисту свободу селян і регламентувала їхню господарську діяльність. Підтримуючи общину, влада тримала під своїм контролем селянство. За викуп землі селяни повинні були платити ціну, вищу за ринкову; наділи, одержані ними в результаті реформи, були недостатніми для організації повноцінної господарської діяльності.

Попри всі недоліки, загалом селянська реформа дозволила Російській імперії стати на шлях капіталістичного розвитку, яким вже давно впевнено йшла Європа.

Упродовж 1860—1880 рр. у Наддніпрянській Україні завершився промисловий переворот, тобто перехід від мануфактурного виробництва до заводського та фабричного.

Особливо швидкими темпами розвивалися вугільна, залізорудна і металургійна промисловість, зосереджена в Донецько-Криворізькому басейні. На кінець XIX ст. Україна перетворилася на вугільно-металургійну базу Російської імперії: вона давала майже 65 % усього вугілля імперії, понад 50 % чавуну і трохи менше 50 % заліза і сталі. Нарощували виробництво традиційні для України галузі промисловості з переробки сільськогосподарської продукції — цукрова, винокурна, мукомельна. Наприкінці XIX ст. Україна виробляла 85 % загальноросійського виробництва цукру, 50 % — тютюну. У Наддніпрянщині вироблялося більше половини сільськогосподарських машин. Промисловому розвитку сприяло будівництво залізниць. Загальна протяжність залізниць в Україні на кінець XIX ст. становила 1/5 залізничної мережі Росії. Велику роль у промисловості, особливо важкій, відігравав іноземний капітал (німецький, англійський, французький, бельгійський). У 1900 р. його частка в Україні досягала 80—90 %. У цей же час відбувався процес зростання міст. В Одесі, Києві, Харкові й Катеринославі було сконцентровано 35 % усього міського населення Наддніпрянщини.

Обов’язково до 20 ст

Не дивлячись на швидкий процес індустріалізації, в Україні переважало сільське господарство. Капіталізація сільського господарства проходила двома шляхами: пруським, при якому відбувався повільний перехід поміщицьких землеволодінь до капіталістичних способів господарювання (застосування вільнонайманої праці, машин, добрив), і американським, при якому йшов процес утворення фермерських індивідуальних господарств, які використовували найману працю і постачали продукцію на ринок. Такі фермерські господарства переважали на півдні. Усього ж на кінець XIX ст. сільська буржуазія становила близько 25 % сільського населення і зосереджувала в своїх руках 40 % селянських земель.

Перехід до капіталістичної системи господарювання сприяв піднесенню сільськогосподарського виробництва. Наприкінці XIX ст. Україна давала 43 % світового врожаю ячменю, 20 % — пшениці, 10 % — кукурудзи. Але в самій Наддніпрянщині, яка мала статус «європейської житниці», українець у середньому споживав хліба менше, ніж жителі розвинутих європейських країн.

Таким чином, Наддніпрянська Україна була одним із найбільш розвинутих аграрних та індустріальних районів Російської імперії, але при цьому лише 15 % підприємств України випускали готову продукцію, а всі інші постачали сировину для виготовлення такої продукції в Росії. Вартість російських готових товарів була високою, а ціни на українську сировину — низькими. Розвиток української економіки базувався не на місцевому національному капіталі, а на капіталі, що надходив із-за кордону та Росії. Більшу частину своїх прибутків іноземці вивозили. Україна позбавлялася потенційних прибутків і підпорядковувалася інтересам іноземного капіталу.

Царський уряд на чолі з П. Столипіним прагнув згладити соціальні суперечності в суспільстві. Із цією метою в Росії 1906—1911 рр. з ініціативи П. Столипіна здійснювалася аграрна реформа (схема 4, с. 740).

Загалом у Росії реформа не досягла поставленої мети. Але саме в Україні вона мала найбільший успіх — з общин вийшла майже половина селянських господарств, що сприяло розвитку капіталізму на селі. Близько 1 млн українців переселилися до Сибіру. Зросли посівні площі, валовий збір зернових, товарність сільського господарства. Але реформа не змогла послабити соціальну напругу на селі. 1914 р. кількість малоземельних селян сягнула понад 2 млн осіб. Бідняцькі господарства залишалися малопродуктивними і малотоварними.

Незважаючи на успіхи, столипінська аграрна реформа не вирішила основні питання: не було створено опору царському режимові й соціальна напруга на селі не тільки не спала, але й ще більше загострилася. До неприязні між поміщиками та селянами додалася ворожість між заможним та бідним селянством.

Отже, на відміну від Східної Галичини, де до початку XX ст. всі українські партії перейшли на самостійницькі позиції, українські партії Наддніпрянщини дотримувалися плану перебудови Росії у федерацію, де Україна користувалася б правами національно-територіальної автономії, а не самостійної держави. Напередодні першої світової війни на самостійницьких позиціях серед східноукраїнських лідерів стояли лише адвокат М. Міхновський, історик В. Липинський та публіцист Д. Донцов. Популярність федеративного плану серед політичних діячів Наддніпрянської України була викликана тісною інтеграцією українських земель в економічне і культурне життя Російської імперії. Це призвело до відтворення серед частини української інтелігенції так званого малоросійського типу з подвійною (російською та українською) національною свідомістю, представники якого не були зацікавлені в державному відокремленні. За умов постійних репресій з боку царського уряду значна частина національно свідомої інтелігенції продовжувала жити переконанням, що український рух не має серйозних політичних перспектив. Лідери українських партій розраховували на те, що російська демократична інтелігенція після повалення царату з розумінням поставиться до українських національних вимог.

Столипінська аграрна реформа

Причини здійснення

• Необхідність вирішення аграрного питання, яке з економічного переросло в політичне

• Послаблення конфронтації в суспільстві, відвернення загрози нового революційного вибуху

Мета

• Підвищити ефективність сільськогосподарського виробництва

• Збільшити товарність селянського господарства

• Зміцнити соціальну опору самодержавства на селі

• Вирішити проблему аграрного перенаселенн

Складові реформи

• Руйнування селянської «общини» та закріплення за кожним господарем у приватну власність земель, якими він користувався

• Надання кредитної допомоги селянам через Селянський земельний банк

• Заохочення селян до переселення у малозаселені райони Сибіру, Північного Кавказу і Середньої А

Результати реформи в Україні

• Упродовж 1907—1915 рр. в індивідуальну власність закріпили землю: на Правобережжі — 48 % селян, на Півдні — 42 %, на Лівобережжі — 16, 5 %

• Селянський земельний банк протягом 1906—1916 рр. продав українським селянам 596,4 тис. десятин землі, переважно поміщицької

• На нові землі протягом 1906—1912 рр. виїхало з Наддніпрянщини близько 1 млн осіб; щоправда майже чверть повернулися додому

Національному рухові українців вдалося зберегтися і розвинутися завдяки тому, що заборони і репресії торкнулися тільки його видимої частини — політичного керівництва та культурнопросвітніх організацій. На відміну від попередніх десятиліть, він зміг діяти через інші, на перший погляд національно нейтральні, товариства — земства і кооперативи.