22. Суспільно-політичний рух в Україні в першій половині хіх ст. Кирило-Мефодіївське товариство.

Перша половина XIX ст. — це період визрівання глибокої соціально-політичної кризи у Російській імперії, складовою частиною якої були українські землі. Ця криза зумовила виникнення суспільних рухів, які намагалися знайти вихід із складного становища.

Посилення експлуатації селянства в умовах занепаду феодально-кріпосницької системи спричинило селянський рух, суть якого полягала в активній боротьбі проти пануючої феодально-кріпосницької системи та існуючих порядків.

За неповними даними, в Україні від 1797 р. до 1825 р. відбулося понад 100 виступів кріпосних селян. Характерними рисами більшості з них були стихійність, неорганізованість, локальний характер, малочисленість учасників тощо.

Своєрідним феноменом у межах селянського руху першої половини XIX ст. були народні виступи під проводом Устима Кармалюка. Його боротьба з пануючим режимом та кріпосницькими порядками почалася ще 1812 р. і характеризувалася тривалістю, інтенсивністю та безкомпромісністю. Кармалюка чотири рази заарештовували та засилали до Сибіру. Та він втікав і, повернувшись на рідне Поділля, знову розпочинав боротьбу, яка тривала 23 роки. За цей час у повстанському русі під проводом Кармалюка брало участь майже 20 тис. осіб, повстанці здійснили майже тисячу нападів на поміщицькі маєтки. Особливо інтенсивними були дії кармалюківців 1830—1835 pp., коли селянський рух охопив не лише Поділля, а й частину Бессарабії та Київщини. Припинилися вони лише зі смертю Кармалюка.

У першій половині XIX ст. посилюється соціально-політичне і національне невдоволення феодально-кріпосницькою системою та зростає опозиційність до самодержавної влади серед освічених кіл громадськості та широких народних мас України.

Помітний вплив на розвиток ідеї свободи, рівності, прав людини мала участь офіцерів і солдатів у війнах, які майже безперервно вела армія Російської імперії протягом двадцяти років в Італії, Австрії, Німеччині, Швейцарії, Франції. Ще в 1799 р. Павло І взяв участь у війні коаліції європейських держав проти революційної Франції; війна тривала багато років і обійшлася Росії великими жертвами.

Нові сподівання на волю і незалежність України відродилися у 1812 p., коли російський імператор Олександр І відмовився підтримувати континентальну блокаду і Наполеон з 600-тисячною армією вторгнувся в Росію. В Україні почався рух за свободу, хоча шлях французької армії був визначений через Литву, Білорусь на Смоленськ та Москву.

У 1812 році Олександр І наказав сформувати в Лівобережній Україні козацькі полки, обіцяючи при тому, що по закінченні війни всім буде залишений козацький стан.

У земські полки набирали також кріпаків, яких поміщики повинні були забезпечити всім необхідним — одягом, харчами, зброєю. Поміщицькі кріпаки охоче йшли до війська, адже їм було обіцяно, що після закінчення війни всі учасники українських ополчень стануть вільними і отримають земельні наділи.

Перспектива поновлення козацтва викликала у народі ентузіазм та свіжі надії: до козацьких та ополченських шляхів вступило майже 70 тисяч осіб, тобто 15 полків.

У битві під Бородіно прославилися Полтавський, Харківський, Сумський, Глухівський та інші полки, в яких воювало багато українців. Вісім українських козацьких полків брали участь у «битві народів» восени 1813 р. під Лейпцігом, де було завдано остаточної поразки наполеонівській армії коаліцією військ Росії, Англії, Австрії, Пруссії, Швейцарії, Іспанії та Португалії.

У березні 1814 р. Російська армія, у складі якої було шість українських козацьких полків, увійшла в Париж і залишилась там як окупаційна армія. Молоді офіцери спілкувалися з місцевим населенням, серед якого було багато учасників і свідків Великої французької революції, мріяли поширити її ідеї на батьківщині.

Однак після повернення на батьківщину українські ополченські полки були розформовані. Цар забув свою обіцянку надати учасникам війни особисту свободу і звільнення від феодальних повинностей. Спроби козаків захистити свою самостійність були жорстоко придушені каральними російськими військами.

У 20-х роках значна частина козаків була переселена на Кубань і включена до складу Чорноморського війська. Така політика російського царизму викликала гнів і обурення серед недавніх солдат і ополченців.

За свідченням російського генерала Михайловського-Данилевського, в Україні на той час «панував явний дух опозиції» внаслідок скасування давніх козацько-державних прав і вольностей. Спочатку цей «дух опозиції» дістав відображення у діяльності таємних масонських організацій, які протягом 1817—1819 рр. виникали у Києві, Одесі, Полтаві, Житомирі, Кам'янці-Подільському. Найвиразніше українська національно-визвольна спрямованість виявилась у полтавській масонській ложі «Любов до істини», яку заснували місцеві урядовці і поміщики, переважно українці: І. Котляревський, С. Кочубей, Г. Тарновський, С. Петровський та ін. Учасник цієї ложі В. Лукашевич (виходець із давньої козацько-старшинської родини, проводир дворянства Переяславського повіту) став організатором у 1821 р. Малоросійського таємного товариства. Це вже була громадсько-політична організація, яка ставила за мету домогтися державної незалежності України. Каральні органи російського царизму не дали змоги Малоросійському товариству розгорнути практичну діяльність щодо втілення в життя своїх програмних положень.

Кирило-Мефодіївське товариство – перша політична організація.

Тим часом як у Європі ширились ідеї Великої французької революції, соціального і національного визволення, відбувалась політизація національно-визвольної боротьби слов’янських народів, у Російській імперії жорстокий самодержавний режим Миколи І переслідував будь-які прояви лібералізму і вільнодумства.

В таких умовах на початку 1846 р. в Києві було утворено справжню нелегальну українську політичну організацію – Кирило-Мефодіївське товариство (братство), назване на честь відомих слов’янських просвітителів Кирила та Мефодія. Серед засновників були вчитель з Полтави Василь Білозерський, службовець канцелярії Київського генерал-губернаторства Микола Гулак і професор Київського університету Микола Костомаров. Активну участь у діяльності товариства брали Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш та ін.

Головною метою товариство проголошувало боротьбу проти кріпацтва та національне визволення українського народу. Українську державу члени товариства вбачали у федеративній спілці незалежних слов’янських держав, кожна з яких мала б становити штат або розмежовувалася б на кілька штатів. Київ повинен був стати центральним містом цієї федеративної спілки, в якому раз на чотири роки збирався б найвищий спільний консультативно-регулюючий орган – собор (або сейм). Для захисту федерації від зовнішніх ворогів передбачалося мати невелике регулярне військо, а кожний штат, окрім того, мав би і свої збройні сили. Ідею визволення слов’янських народів з-під іноземного гніту та їх єднання передбачалося поширювати головним чином літературно-просвітницькою діяльністю. Вони прагнули перебудувати суспільство на засадах християнської моралі.

Програму діяльності Товариства було викладено в історико-публіцистичному творі “Книга буття українського народу”, або “Закон Божий”. В ньому викладено 109 положень релігійно-навчального та історико-публіцистичного характеру. Здебільшого їх зміст стосується подій всесвітньої та вітчизняної історії. У творі розповідається про визвольну боротьбу українського козацтва і розвиток деспотичного самодержавства в Росії, про Велику французьку революцію і подвиг декабристів, про поділи Польщі сусідніми імперіями. Кирило-мефодіївці були переконані, що саме українському народові випала історична місія бути ініціатором боротьби за національне і соціальне визволення слов’янських народів. Крім програми, було розроблено Статут організації. В ньому конкретизувалися ідеї рівноправності народів, держав, громадян майбутньої слов’янської республіканської федерації, викладалися статутні права та обов’язки членів Кирило-Мефодіївського товариства.

Свою практичну діяльність кирило-мефодіївці зосередили на науково-освітній ниві. “Братчики” збирали кошти на видання популярних книжок, складали проекти запровадження в Україні мережі початкових навчальних закладів, укладали шкільні підручники.

Кирило-Мефодіївське товариство проіснувало трохи більше року. Весною 1847 р. царські власті заарештували 12 постійних членів товариства і відправили до Петербурга. Усіх учасників Кирило-Мефодіївського товариства було заслано до різних місць Російської імперії. Найтяжче покарали Шевченка, бо при арешті знайшли рукописи його антицарських та антикріпосницьких творів. Його заслали на 10 років рядовим солдатом у малозаселені тоді оренбурзькі степи з найсуворішою забороною царя хоч що-небудь писати й малювати.

Значення Кирило-Мефодіївського братства полягає в тому, що це була перша спроба української інтелігенції перейти до політичної боротьби; братство вперше розробило широку політичну програму національно-визвольного руху, яка стала прикладом для його наступників.

Тарас Григорович Шевченко відіграв виняткову роль в українському національно-визвольному русі. Народившись у сім’ї кріпака, він завдяки своєму таланту і долі зумів здобути волю, одержати добру освіту. Його здобутки як художника були чималі. Але ще більшим виявився його поетичний талант. Його збірка поезій "Кобзар", що побачила світ у 1840 р., стала однією з основ української ідеї та українського руху.

Шевченкова творчість є вододілом у розвитку української ідеї. Вона заклала основи перетворення етнічної спільноти у політично свідому націю. Увесь пізніший український національний рух тією чи іншою мірою виводився з його поезії. А його мученицька особиста доля стала джерелом для витворення сильного національного міфу, який надихав наступні покоління українських діячів.