1. Освоєння торгового шляху «із варяг у греки».

Візантійських договори Олега та Ігоря виглядають двояко. З одного боку, це забезпечення збуту товарів, зібраних під час полюддя, з іншого - це вже суто державні акти, які мають і політичне підгрунтя. Саме такий характер носили походи Олега та Ігоря.

2 Зовнішньополітичний курс Стародавньої Русі в період правління Святослава. Дипломатії князя - воїна

Оцінити діяльність князя Святослава вельми складно: князь-воїн затуляє князя-дипломата. Багато істориків, так само як і сучасники, вважали князя військовим авантюристом, що воює заради самої битви і слави воїна. "Повість временних літ", описуючи ратні подвиги князя, зовсім не приділяє уваги причин, за якими князь проводив настільки активну зовнішню політику. Але подивимося інакше: завоюваннями Святослава для Русі був забезпечений вихід до Каспію, до східних торговельних шляхів, до Чорного моря і головному торговельному шляху Східної Європи - Дунаю, опинився під контролем російських князів. Київська Русь за кілька років зміцнила свої позиції в Північному Причорномор'ї, на торговельних шляхах на Балканах, стала великою торговою державою, яка суперничала з самої Візантією.

3 Християнізація Русі та її наслідки: зміцнення міжнародних позицій Русі

У цілому завдяки прийняттю християнства Київська Русь була включена в європейський християнський світ, а отже, і стала рівноправним елементом європейського цивілізаційного процесу. Однак прийняття християнства мало і негативні наслідки. Православ'я сприяло відокремлення Русі від західноєвропейської цивілізації. З падінням Візантії Російська держава і Російська православна церква виявилися, по суті справи, в ізоляції від решти християнського світу. Саме цією обставиною може бути частково пояснений відмова Західної Європи прийти на допомогу Русі в її протиборстві з іновірцями (татаро-монголами, турками та іншими завойовниками).

Дипломатичний курс Київської Русі в XI - початку XII століть

.1 Пошуки нових шляхів зміцнення міжнародних позицій Русі. Династичні шлюби правлячої династії

Шлюби представників київської династії свідчили про те, що Русь зайняла чільне місце в системі європейських держав, а її зв'язки з латинським Заходом були самими тісними. Ярослав Мудрий посватав синові Ізяславу дочка польського короля Мешко II, синові Святославові - дочка німецького короля Леопольда фон Штаде. Молодший з трьох Ярославичів Всеволод одружився з родичкою імператора Костянтина Мономаха. Серед дочок Ярослава старша Агмунда-Анастасія стала угорською королевою, Єлизавета - норвезькою, а потім датською королевою, Ганна - французькою королевою. Шлюб Анни виявився нещасливим і вона втекла від чоловіка до графа Раулю II Валуа. Королівська влада у Франції перебувала в стані занепаду, і король Генріх I не міг повернути дружину.

Вінцем матримоніальних успіхів київського будинку був шлюб Єфросинії, дочки Всеволода Ярославовича, з німецьким імператором Генріхом V. Шлюб був недовгим. Після галасливого шлюборозлучного процесу Єфросинія повернулася до Києва. Брат Єфросинії Володимир Мономах одружився на принцесі вигнаної Гіті. Батько Гіти Харальд II був останнім представником англосаксонської королівської династії. Норманський герцог Вільгельм Завойовник розгромив англосаксів. Харальд загинув, а його дочка Гіта сховалася в Данії, звідки її привезли до Києва.

Органічне включення Рюриковичів у систему династичних зв'язків правлячих домів християнських держав Європи XI - початку XII ст. свідчить про те, що Русь розглядалася ними як рівний у соціальному і політичному відношенні партнер, а сама вона залишалася в єдиному культурному та політичному європейському просторі.

.2 Давня Русь і Візантія. Особливості російсько-візантійських контактів в епоху Ярослава Мудрого

Мирний договір російсько-візантійської війни 40-х років XI ст. не зберігся. Але, оскільки він був лише юридичним оформленням і закріпленням склалася тоді ситуації, його можна відновити шляхом вивчення російсько-візантійських відносин того часу. Не викликає сумніву, що в цілому договір був сприятливий для росіян. Такий результат невдало почалася для них війни стане зрозумілим, якщо припустити, що Ярослав Мудрий у 1044 р. зробив другий похід на Візантію.

Відображенням цих подій, мабуть, і є присутність у літописах редакції статті 1043 зі словами "паки" послав Ярослав сина Володимира "на греки", повідомлення М. Стрийковського про другий похід Володимира до Тавріки, новгородські перекази про взяття Корсуня і Привозі трофеїв, самі "корсунські давнини", свідоцтво французьких джерел про Привозі мощей Климента Ярославом, нарешті, закладка Софійського собору в Новгороді.

Але чому ж тоді пояснити те, що настільки важлива подія не засвідчено збереженими до наших днів літописами або навіть фальсифіковане в них? Для цього могли бути імператорською династією було незручно описувати перемогу росіян над Візантією. Рання смерть головного героя подій Володимира Ярославовича поставила його потомство в становище ізгоїв, силою зброї добували права на князювання; нагадувати про його заслуги було не в інтересах київських князів. Ось чому ім'я Володимира Ярославовича злилося пізніше з іменами Володимира Святославича і Володимира Мономаха. Не можна не враховувати також доль новгородського літописання і писемності після приєднання Новгорода до Москви: багато записів були взагалі знищені (наприклад, Сказання про холопів війні) або втратили зв'язок з тими подіями, до яких вони спочатку сходили (як, можливо, Сказання про царському вінці) .