17. Україна в часи польської експансії. Люблінська унія 1569 р.

Боярська змова, через яку загинув у квітні 1340 р. галицько-волинський князь Юрій II Болеслав, стала своєрідним сигналом до нового вторгнення Польщі в українські землі. Експансія здійснювалася під прикриттям гасла захисту католиків Галичини. Захопивши Львів та пограбувавши княжий палац на Високому Замку, польський король Казимир III готував розширення агресії з метою оволодіння землями краю. У відповідь на такі зухвалі дії поляків місцеве населення підняло повстання, на чолі якого став боярин Дмитро Дедько. Повстанці не тільки визволили власні землі, а й, запросивши на допомогу татар, спустошили територію Польщі аж до Вісли. Протистояння закінчилося компромісом: Казимир III був змушений визнати Дедька правителем Галичини, а той — формальне верховенство польського короля. На деякий час на теренах колишнього Галицько-Волинського князівства виникли два державних утворення: Волинське князівство, на чолі якого стояв князь литовського походження Любарт (Дмитро) Гедемінович, і олігархічна боярська автономна республіка у Галичині, лідером якої був «управитель і староста Руської землі» Дмитро Дедько.

Смерть 1344 р. Дмитра Дедька стала приводом для активізації боротьби Польщі, Угорщини та Литви за спадщину Галицько-Волинського князівства. Уклавши мир з хрестоносцями, домігшись нейтралітету Золотої Орди, Казимир ІІІ розпочав 1349 р. другу широкомасштабну експансію в українські землі. Ідеологічним підґрунтям вторгнення стало поширення католицизму на схід, саме тому король проголосив себе «щитом християнства», а завойовницький напад називав Хрестовим походом проти язичників-литовців та схизматиків-православних.

У 1366 р. після тривалого збройного протистояння, під час якого Польщу підтримувала Угорщина, а Литву — місцеве українське населення, польська держава підпорядкувала собі Галичину і частину Волині. Внаслідок експансії до коронних польських земель було доточено майже 52 тис. км2 із населенням 200 тис. осіб, що збільшило територію Польщі майже в 1,5 раза.

Польське проникнення в українські землі кардинально відрізнялося від литовського: польський уряд з самого початку утвердження в цьому регіоні намагався зробити його своєю провінцією, нав'язати польське право та адміністративну систему, витіснити православ'я шляхом утвердження католицизму, що викликало опір та протидію місцевого населення.

Черговий історичний поворот у долі Галичини стався 1370 p., коли після смерті Казимира внаслідок династичної угоди цей край перейшов під владу Угорщини. Однак після укладення Кревської унії (1385) Польща знову набирає силу і 1387 р. остаточно приєднує Галичину до своїх володінь. Розпочинається ополячення та окатоличення. На галицьких землях утворюється Руське воєводство, яке згодом перетвориться на провінцію Польського королівства. Латина стає офіційною мовою, всі привілеї та права надаються винятково польській шляхті та католицькому населенню. Ці обставини підштовхнули частину галицьких бояр до прийняття католицизму, який давав змогу отримати рівний з поляками правовий статус[8, c. 69-71].

Кревська унія стала першою спробою Польщі поглинути Велике князівство Литовське, проте активний опір литовської, української та білоруської знаті зашкодив втіленню цього задуму. Опозицію очолив литовський князь Вітовт, але і йому після нищівної поразки від татар 1399 р. довелося дати клятву на вірність Ягайлові. У 1401 р. він підписує договір, відповідно до якого великокняжа влада в Литві та землі, у тому числі українські, після смерті Вітов-та мусили повернутись Ягайлові.

Участь у переможній битві під Грюнвальдом суттєво укріпила політичні позиції Великого князівства Литовського. Польща, не бажаючи розриву польсько-литовської унії, пішла на певні поступки Литві. У 1413 р. в м. Город-лі між польським королем Ягайлом і великим князем литовським Вітовтом було укладено Городельську унію. Згідно з нею Польща змушена була визнати право на існування політично самостійного Великого князівства Литовського, українські землі після смерті Вітовта не мали переходити під владу польського короля, як це свого часу Передбачалось Віленською унією, а залишалися у складі Литовської держави. Проте Польща не відмовлялася від Поглинання Великого князівства Литовського, вона лише змінила тактичну лінію. Багаторічні намагання через зовнішній тиск розширити сферу польського впливу на литовські території поступилися місцем спробі розв'язати цю проблему іншим способом, із середини — через литовську еліту. Саме тому однією з умов Городельської унії було зрівнювання в правах шляхти католицького віросповідання Королівства Польського та Великого князівства Литовського. Литовські феодали-католики на противагу православним отримали право повністю розпоряджатися своїми земельними володіннями (до цього їхнє землеволодіння мало умовний характер), обіймати державні посади. Отже, унія, забивши два клини — між православними та католицькими феодалами, між православними народними масами й окатоличеною знаттю Великого князівства Литовського, спричинила в українських землях глибокий розкол, посилила соціальний та національно-релігійний гніт.

Після смерті Вітовта, коли на князівський трон у Литві сів Свидригайло, Ягайло з великим польським військом рушив 1431 р. на Волинь з метою максимального проникнення в українські землі. Чергове польсько-литовське протистояння закінчилося перемир'ям, відповідно до умов якого західне Поділля відходило до Польщі, а східне — залишалося під контролем Литви. Завоювання супроводжувалося активною полонізацією: у Галичині було утворено три воєводства — Руське, Бєлзьке та Подільське. З 1434 р. в руських провінціях було запроваджено польське право, нав'язано польський адміністративний апарат, створено шляхетське самоврядування[1, c. 67-68].

У другій половині XV — на початку XVI ст. розгортаються процеси централізації, посилюється вплив Польщі та прогресує занепад Литви. Тривале протистояння з Московським царством, спустошливі напади татар, постійна боротьба за великокнязівський престол поставили Велике князівство Литовське на межу катастрофи. Намагаючись її уникнути, литовці звернулися по допомогу до Польщі. Драматичні й гострі польсько-литовські переговори закінчилися 1569 р. компромісом — укладенням Люблінської унії, яка об'єднала Польську державу і Велике князівство Литовське в єдине ціле — Річ Посполиту.

Отже, польське проникнення в українські землі наприкінці XIV — в середині XVI ст. суттєво відрізнялося від литовського, оскільки в основу свого курсу поляки одразу поклали тотальне окатоличення, полонізацію і колонізацію краю, чим запрограмували загострення релігійних, соціальних та етнічних відносин[11, c. 81].

Люблінська унія

Розвиток феодального землеволодіння, посилення процесу прикріплення селян до землі сприяли формуванню та зростанню панівної феодальної верстви. У різних країнах ці процеси мали свої особливості. Так, якщо у Польщі ще наприкінці XIV — на початку XV ст. в межах привілейованої верстви було ліквідовано різницю між ступенями шляхетства, то в українських землях, які входили до складу Литовської держави, еліта поляризувалася. На одному полюсі — невеличка група великих землевласників-магнатів, що володіла широкими правами та привілеями: економічними (величезні підвладні території та значні резерви робочої сили), політичними (можливість обіймати найвищі державні посади — канцлер, гетьман, підскарбій та ін.) та юридичними (підлягання суду безпосередньо великого князя, а не місцевої адміністрації). На іншому полюсі перебувала значна група середніх та дрібних землевласників — шляхта. Вона концентрувала у своїх руках (порівняно з магнатами) менші економічні важелі (землі та робочу силу), підлягала юрисдикції місцевих великокнязівських намісників — воєвод і старост, раз по раз потерпала від «наїздів» магнатів на маєтки дрібних і середніх землевласників. Саме тому українська шляхта Литовської держави із заздрістю дивилася на польську, яка стала для неї омріяним ідеалом «шляхетської рівності». Різниця справді була суттєвою. Якщо українська (як і литовська та білоруська) шляхта мусила не тільки сплачувати податки на утримання війська (серебщину), а й відбувати військову службу в загальношляхетському ополченні («посполитому рушенні»), то в Польщі утримання війська оплачував король за рахунок чверті доходів від власної маєтності. До того ж польська провідна верства мала ширші права, внутрішню однорідність, політичну незалежність[10, c. 78-79].

Неоднорідність української еліти в Литовській державі суттєво вплинула на розвиток історичних подій. Так, у січні 1569 р. знекровлена Лівонською війною (1558—1583) з Московською державою, Литва змушена була піти на Участь у спільному польсько-литовському сеймі, який мав винести остаточне рішення щодо включення Литовської держави до складу Польщі. Згідно з польським проектом Унц Литовське князівство мусило інкорпоруватися до складу Польської держави, на чолі якої мав стояти один володар і спільний сейм, а в Литві залишалися власні адміністрація та судочинство. Знаючи, що укладення такої унії обмежуватиме їхнє всевладдя, звужуватиме спектр привілеїв, сприятиме процвітанню конкурентної польської провідної верстви, литовські, українські та білоруські магнати, які брали участь у переговорах, намагалися саботувати це рішення. А щоб остаточно зірвати сейм, після місячних переговорів вони таємно залишили Люблін.

Проте Польща не розгубилася після такого демаршу литовської сторони. Навпаки, відчуваючи власну силу, вона переходить у наступ. Спираючись на українську шляхту, яка бажала припинення постійних прикордонних конфліктів, обмеження всевладдя власних магнатів, отримання широких прав, якими користувалася польська еліта, польський король терміново видає кілька універсалів про відокремлення Підляшшя, Волині, Київщини та Брацлавщини від Литви і приєднання їх до Польщі. Водночас піднімалося питання навіть про початок воєнних дій проти Литви із залученням до них татарських формувань.

Литовська делегація повернулась у сейм, коли всі українські землі опинилися поза державними кордонами Литви. 1 липня 1569 року було укладено польсько-литовську унію, яка юридично закріпила появу нової держави — Речі Посполитої. Згідно з унією обирався спільний король, єдиними для новоствореної держави мали бути сейм, сенат, гроші. Польська та литовська шляхта отримувала право володіти землями в будь-якій частині держави. Незважаючи на польський тиск, литовське князівство частково зберігало ознаки своєї колишньої державності — печатку, герб, фінанси, адміністрацію та військо. Урядовою залишалася руська мова, а правовою основою — Литовський статут[6, c. 46-48].

Найдовше виступали проти унії чотири українські магнати — О. Чорторийський, К. Острозький, Б. Корецький, К. Вишневецький. Каменем спотикання стали привілеї та православна віра. Під тиском обставин ці магнати змушені були погодитися з унією, але у своїй заяві зазначили: «...ми приєднуємось як вільні і свобідні, з тим, щоб ми не були понижені в наших шляхетських почестях», крім того, враховуючи, «що ми різних релігій, просимо, щоб нас через те не понижували і до іншої релігії не примушували».

Отже, за порівняно невисоку ціну (урівняння в правах з польською шляхтою, гарантування свободи віросповідання, збереження руської мови в офіційному діловодстві) українська шляхта всупереч українським магнатам не тільки не противилася, а й сприяла переходу Волині, Київщини, Брацлавщини та Підляшшя під владу Польщі. Основну роль у цьому процесі відігравали егоїстичні вузькостанові інтереси, але для української еліти можливості вибору надзвичайно звузилися: порівняно демократична, але слабіюча Литва; набираюча силу, але жорстко централізована Московська держава і відносно стабільна, зберігаюча громадянський мир та внутрішню єдність Польща. Українську шляхту приваблювали в польській моделі державності гарантовані політичні свободи та станові привілеї, обмеженість королівської влади, відносна релігійна толерантність. До того ж у середині XVI ст. на тлі кривавих релігійних протистоянь в Англії, Німеччині та Франції, жахів інквізиції в Іспанії та трагедій опричини у Росії внутрішнє становище в Польщі було стабільнішим. Тоді ще не чітко виявилися тенденції, які згодом призвели до кризи польської державності.

Укладення Люблінської унії відкрило новий етап у житті українських земель, етап економічних утисків, згортання політичного життя, прогресуючої втрати національних традицій і культури

17. Берестейська церковна унія 1596 р. Релігійна полеміка. Боротьба українського народу проти експансії католицизму.

В об’єднанні православної й католицької церков були зацікавлені польський король — для остаточного ополячення українців і білорусів, Папа Римський — для збільшення своїх володінь і доходів, православні ієрархи — для зрівняння в правах з католицькими. У 1596 р. в Бересті була проголошена церковна унія — об’єднання православної церкви з католицькою, унаслідок чого утворилася нова — уніатська церква (греко-католицька).

Основні умови Берестейської унії

• Прийняття католицької догматики про чистилище, походження Духа Святого від Бога-Отця та Бога-Сина.

• Визнання зверхності Папи Римського як першоієрарха всієї християнської церкви.

• Збереження православної візантійської обрядовості та юліанського календаря.

• Проведення богослужінь церковнослов’янською мовою.

• Виборне право на заміщення митрополичної та єпископської кафедр із наступним затвердженням обраних духовних осіб світською владою.

• Збереження за нижчим духовенством права одружуватися, на відміну від обов’язкової безшлюбності латинського духовенства.

• Підтвердження східних принципів організації чернечого життя.

• Зрівняння у правах руського духовенства з латинським у Речі Посполитій: звільнення від сплати податків, право займати державні посади, надання єпископам прав сенаторів.

• Навчання у школах і семінаріях на україно-білоруських землях повинно проводитися грецькою та слов’янською мовами.

• Підпорядкування братств єпископам.

Діяльність православної церкви в Peчi Посполитій було заборонено, закривалися православні храми та парафіяльні школи, що діяли при них, православні монастирі та церкви передавалися католикам або уніатам (греко-католикам), ченці та священики зазнавали переслідувань з боку польської шляхти. Фактично відбулося не рівноправне об’єднання церков, а підкорення православ’я католицизму. Проти церковної унії виступили народні маси, частина знаті на чолі з князем Василем Костянтином Острозьким (1527—1608 рр.), братства (громадські організації міщан, створені для захисту православної пастви). Це змусило Польщу в 1632 р. знову дозволити легальне існування православної церкви.

Отже, релігійна ситуація в Україні наприкінці XVI — у першій половині XVII ст. була складною і драматичною. Як у Західній Європі в XVI ст. від католицизму відокремився протестантизм, так в Україні й Білорусії від православної церкви відокремилася греко-католицька. 

Релігійна полеміка. Суперечки навколо Берестейської унії породили небачену зливу полемічних писань. Перший і цілком сподіваний постріл у затятій словесній війні зробив невтомний єзуїт Скарга своїм твором «На захист Брестської унії» (1597 р.). Осередки православної науки дали на нього негайну відповідь. Того ж року опублікував польською (а у 1598 р. українською) мовою свій «Апокрисис» острозький шляхтич Марцін Бронєвський, що писав під псевдонімом Христофор Філалет. У цьому полемічному творі викривалося відступництво греко-католицьких єпископів, підтверджувалася законність проведеного у Бересті собору православної церкви. З типовою для ш ляхти підозріливістю до вищої влади, перемежованою з протестантськими ідеями, Бронєвський відкинув посягання цих єпископів на виключне право приймати рішення щодо життя церкви. Дошкульній сатирі піддав греко-католиків у своїх памфлетах інший представник острозького гуртка — Клірик Острозький. Трохи згодом, у 1605 р., у вогневому натиску православної полеміки взяв участь і Львів. Не підписаний автором трактат під назвою «Пересторога» зосередився на викритті тих егоїстичних мотивів, які керували греко-католицькими єпископами. З боку греко-католиків виступав лише один вартий уваги автор — Іпатій Потій. У 1599 р., користуючись добре розвинутими прийомами єзуїтів, він опублікував українською мовою свій «Антиапокрисис» — пристрасну відповідь на полемічний виступ Бронєвського.

Чи не найяскравішим православним письменником того періоду був Іван Вишенський, галичанин, що провів більшу частину свого життя (жив він десь між 1550 та 1620 рр.) як чернець-відлюдник у Греції на горі Афон. Вишенський був фанатичним оборонцем православних традицій. У своїх простих і яскравих прозових творах. таких як «Послання єпископам — відступникам від православ’я» та «Короткослівна відповідь Пйотру Скарзі», він безжально таврує греко-католиків. Проте він також критикує православних, підкреслюючи егоїзм, любов до розкошів та розтлінність їхньої знаті, заможних міщан та духовенства, відповідальних за сумне становище церкви. Щиро вболіваючи за свій народ, Вишенський був єдиним, хто оплакував закріпачення селян і безстрашно викривав їхніх визискувачів. Проти всіх вад українського суспільства він бачив лише один засіб: цілком відкинути усі нові віяння, включаючи такі «язичницькі хитрощі, як граматика, риторика, діалектика та інші ганебні спокуси», і повернутися до давньої православної віри.

Літературна продукція полемістів була невеликою за обсягом. Протягом кількох десятків років дискусій представники обох ворогуючих таборів разом узяті написали всього 20—ЗО творів. Та вони ретельно читалися і палко обговорювалися при дворах тих небагатьох магнатів, які ще трималися православ’я, в тісних приміщеннях братств по всій Україні. Утягнувши суспільство в цю першу для нього справжню ідеологічну полеміку, вони сприяли піднесенню рівня його усвідомлення самого себе і свого місця в навколишньому світі.

Релігійна полеміка кінця XVI — початку XVII ст. висвітлила ряд наболілих проблем українського суспільства. Вона піднесла дедалі зростаючу напруженість між Польщею та Україною на високоемоційний ідеологічний рівень. Католицька Польща тепер поставала як цілковита протилежність українському суспільству. Та українцям дорого коштувала культурна конфронтація з поляками: вона змусила українську верхівку вибирати між власною застиглою та зубожілою культурною спадщиною й привабливою польсько-католицькою культурою. Тому не дивно, що величезна більшість приймала католицтво й згодом неодмінно полонізувалася. Внаслідок цього українці втратили свою еліту — шляхту. Ці явища мали епохальне значення в їхній подальшій історії.

Іншим побічним продуктом конфронтації між православними й католиками, що мав далекосяжні наслідки, став, зокрема, поділ українців на дві конфесії. Це поклало початки багатьом різким відмінностям, які пізніше розвинулися між східними та західними українцями. Проте цей період ніс не лише невдачі для українського суспільства: релігійна полеміка спричинилася до культурного піднесення, а ворожнеча з поляками сприяла чіткішому усвідомленню українцями своєї самобутності.

На противагу феодальній верхівці народні маси активно боролися проти унії. Так, коли король у 1599 р. призначив уніатського митрополита Іпатія Потія архімандритом Києво-Печерської лаври, міщани й козаки не впустили його до монастиря. У 1609 р. населення Києва зі зброєю в руках напало на Видубицький монастир, де засів намісник уніатського митрополита А. Грекович. Незважаючи на підтримку державної влади, Грековичу не вдалося захопити головні церковні центри — кафедральний Софійський собор і Києво-Печерську лавру. В 1618 р. Грековича було втоплено в Дніпрі. У Перемишльській єпархії населення, в тому числі міщани й дрібна шляхта, понад 40 років вело боротьбу проти призначеного королем у 1610 р. уніатського владики Крупецького. Йому не дали укріпитися в монастирі с. Спаса (поблизу Старого Самбора), а також поширити унію на Закарпатті — селяни з околиць Краснобрідського монастиря прогнали його. У 1614 р. виступи проти уніатського духівництва відбулися на Волині, в Галичині і т. д.

1111111111111

Польський уряд, офіційно визнавши Брестську унію, фактично поставив православну церкву поза законом. Не тільки нижче, а часто й вище духівництво позбавлялося посад; до рук уніатів переходили й церковні маєтки (єпископські та монастирські «добра»). Разом з тим обмежувалися в правах православні купці й цехові майстри. Різних утисків зазнавала також православна шляхта. Її скарги й петиції королю і сейму відхилялися. Незначні поступки, переважно на словах, допускалися лише в окремих випадках. Так, у 1607 p., щоб відтягнути православну шляхту від участі у рокоші Зебжидовського (збройному виступі шляхти проти короля), сейм оголосив про припинення переслідування православних і обіцяв, що надалі церковні посади будуть надаватись тільки шляхтичам «справжньої грецької віри». На практиці, однак, це не виконувалося. Король, зокрема, роздаючи єпископства уніатам, заявляв, що саме уніатство і є «справжньою грецькою вірою». Внаслідок такої політики польського уряду невдовзі в Речі Посполитій лишилося тільки дві православні єпископії — Львівська й Перемишльська.

У боротьбі проти наступу католицизму православне духівництво, спираючись на підтримку частини шляхетства, старшину козацького реєстрового війська й заможні кола міщанства, вирішило самовільно відновити православну ієрархію, що й було здійснено у 1620 р.

Польський уряд, враховуючи загальне невдоволення на Україні та в Білорусії політикою національно-релігійного гніту, не зважився заарештувати новопоставлених владик, однак поступово й неухильно тиснув на православних. Виступаючи проти унії, православне духівництво зверталося по допомогу до населення. Складена в 1621 р. з участю Борецького «Протестація», нагадуючи про давні традиції боротьби східнослов'янських народів проти чужоземного поневолення, закликала стати «твердо, без вагань, без тривоги на захист справедливої справи».

Православна шляхта апелювала до польського панства. В заяві, поданій сейму православними депутатами в 1623 р. і тоді ж надрукованій окремою брошурою, від імені українського й білоруського народів говорилося: «Терпимо великі кари без суду, терпимо страшні утиски: ніхто не хоче рятувати нас у нашій вітчизні. Видерли нам права, видерли свободи й вольності, велять нам служити собі тілом і душею ті, котрі не мають до нас жодного права, жодної влади, жодного приступу».

Однак протест православних світських і духовних феодалів, виражений у формі ламентації, не мав ефекту. Сейм ухвалив відкласти розв'язання цього конфлікту до наступної сесії, а до того часу проголосити «релігійний спокій». Це означало, що православні повинні припинити виступи на захист своїх прав. За таких умов митрополит Борецький влітку 1624 р. послав у Москву луцького єпископа Ісаакія Борисковича; останній, прибувши в російську столицю, просив царя (лютий 1625) прийняти Україну «під свою високу руку».

Тим часом в країні зростав антифеодальний рух. Намагаючись зберегти свої станові привілеї, українські феодали стали щораз частіше відступати від православ'я. Протягом 1625—1627 pp. перейшли в унію й такі колишні його захисники, як Касіян Сакович і Кирило Транквіліон Ставровецький. Ті ж феодали, які ще залишалися православними, висунули проект угоди з уніатами. Однак спільний (православних і уніатів) собор, який мав виробити умови компромісу, не відбувся через незгоду сторін.

У 1632 p., після смерті Сигізмунда III, був скликаний сейм для обрання нового короля. Кандидат у королі, син Сигізмунда III Владислав, шукав підтримки в різних колах панівного класу. Цим скористалися православні депутати-шляхтичі й під загрозою зриву сейму вимагали від претендента обіцянки розв'язати релігійне питання. Їх підтримала козацька реєстрова старшина, представники якої прибули на сейм, щоб добитися права взяти участь у виборах короля. Владислав мусив піти на поступки. Було прийнято «Статті для заспокоєння руського народу», які легалізували православну церкву: їй мала бути повернута частина захопленого уніатами майна, уніатська церква відокремлювалася від православної, причому єпископства розділялися між обома церквами: одні підлягали владі православного митрополита, інші — уніатського.

Ця угода була останнім, до того ж половинчастим успіхом українських і білоруських православних феодалів, яких ставало дедалі менше у зв'язку з прогресуючим покатоличенням магнатських і шляхетських родин. Крім того, польський уряд не збирався додержуватися своїх обіцянок. Так, при поверненні православним церков і церковних маєтків польська влада ставала на бік уніатів. Коли ж після смерті Борецького (1631) митрополитом було обрано без дозволу короля Ісайю Копинського, борця проти унії, то вибори його були скасовані. Православні депутати сейму мусили обрати митрополитом православного магната Петра Могилу, архімандрита Києво-Печерської лаври з 1627 р.

Тісно зв'язаний з польськими й українськими магнатами, Могила був фігурою, з допомогою якої польський уряд в той же час розраховував скріпити союз українських світських і духовних феодалів з польськими панами. Не дуже лояльний до Речі Посполитої, Могила на посаді митрополита (1632—1647) зміцнив позиції православної церкви. Одночасно він як освітній діяч вніс великий вклад у розвиток української культури, хоч і намагався посилити вплив на неї клерикальних кіл.

У другій чверті XVII ст. боротьба проти контрреформації загострилася також на Закарпатті. Єзуїти, які протягом 1615—1646 pp. отаборилися в Гуменному, а з 1646 р. перейшли до Ужгорода, посилено займалися «навертанням на католицтво» православних та протестантів. У цьому їм сприяла частина вищого православного духівництва. В 1642 р. мукачівський православний єпископ Василь Тарасович, прибувши до замку Лаксенберг поблизу Відня, у присутності австрійського імператора та членів його родини прийняв католицизм. Але населення Закарпаття не пішло за ним, і Тарасович тому мусив повернутися до православ'я. Все ж таки у 1646 р. під тиском Анни Другет, власниці ужгородської латифундії, в Ужгороді було проголошено церковну унію на умовах, аналогічних Брестській унії. Акт про унію підписала незначна частина священиків (63 із 650). Більша частина населення Закарпаття і на цей час не прийняла її. Лише в 1664 р. унію було поширено на Березьку та Ужанську жупи, а в 1713—1735 pp. — на Мараморош (Східне Закарпаття). Проте народ продовжував боротьбу проти намагань католицької верхівки ізолювати Закарпаття в релігійному відношенні від решти населення українських земель.

Як бачимо, в другій половині XVI ст. на українських землях пожвавився суспільно-політичний рух, який набирав різних форм. Серед феодалів поширювалися кальвінізм, социніанство тощо. Магнати й шляхта приймають кальвінізм з метою використати його в своїх, у тому числі політичних, цілях. Кальвінізм, однак, був так само ворожий народним масам, і не мав успіху серед них. З посиленням в кінці XVI — на початку XVII ст. антифеодального руху й наступом контрреформації феодали почали повертатися в лоно католицької церкви.

У 80-х роках XVI ст. в українських містах виникають братства — організації для захисту соціально-економічних інтересів середніх верств міщанства і боротьби проти національно-релігійної дискримінації. В діяльності братств Західної України ясно визначилися протестантські тенденції. Братства виступали також проти монополії православного духівництва в справах освіти, віри й управління церквою.

Наприкінці XVI ст., в умовах піднесення антифеодального й визвольного руху, на Україні посилюється контрреформація. Внаслідок Брестської унії 1596 р. православна церква формально ліквідується. Але в 30-х роках XVII ст. польський уряд мусив легалізувати її, залишивши, однак, уніатську церкву як знаряддя політики насильного покатоличення й полонізації українського народу.