25. Політико-правові погляди римських стоїків (Сенека, Епіктет, Марк Аврелій)

Ідеї:

• Все складається за матеріального та духовного, з Бога та матерії.

• В основі природи лежить розум.

• Всі люди мають біти суб’єктами права, рабство не допустиме.

• Люди підпорядковані законам долі.

• Природна держава існує з природнім правом.

• Люди: слуги космосу, слуги малої держави, слуги обох держав.

У вченні Сенеки (бл. 1 до н. е. — 65 н. е.)про державу і право фундаментального значення набувають такі категорії як доля, розум, закони природи. Долю він вважав причиною всіх причин. Йдучи «своїм безповоротним шляхом», «закон долі здійснює своє право». Цінність світу полягає в космічному розумі, а цінність людського життя — в розумі людини, який містить частку розуму Всесвіту. Розвиваючи космополітичні ідеї у вченні про державу, Сенека стверджував, що Всесвіт — це природна держава зі своїм природним правом, визнання чого — справа необхідна й розумна. Членами (громадянами) цієї всесвітньої держави (космополісу) за законом природи є всі люди, визнають вони це чи ні. Існуючі земні держави — частина космополісу. Розумність і, отже, розуміння «закону долі» саме й полягають у тому, щоб визнати необхідність світових законів і керуватися ними.Закон, примус, держава виникають через людські пороки і як знаряддя їх приборкання.Найголовнішими чеснотами людини є чуйність і благородство. Як і Цицерон, Сенека вважав, що порядна людина має служити суспільству — це її обов’язок. Мудра й порядна людина служить Всесвіту й суспільству навіть тоді, коли не має політичної влади.У природно-правовій концепції Сенеки праву природи підпорядковані всі людські встановлення, серед яких держава й закони. Відстоюючи ідею духовної свободи, Сенека вважав, що об’єктом рабства є лише тілесна частина людини. Не відкидаючи саме рабство як соціально-політичнеявище й правовий інститут, Сенека заперечував його в етичному плані. Рівність всіх людей у духовному розумінні обумовлена їх однаковим божественним походженням. Сенека обстоював ідею, що всі люди як духовно вільні і рівні істоти, незалежно від їхнього соціального походження чи майнового стану, повинні стати суб’єктами права. Лише в цьому випадку право може відповідати справедливості. Подібні ідеї розвивав й представник римської стоїчної думки

Епіктет (бл. 50 – бл. 120)Він виступив з різкою критикою багатства. Останнє, як і славу, соціальне становище відносив до несуттєвих речей. Наголошував на аморальності рабства. «Чого не бажаєш собі, не бажай і іншим, — повчав Епіктет, — тобі не подобається бути рабом — не обертай й інших у рабство». Пропагуючи свободу і рівність всіх людей, наказував покірно сприймати існуючі суспільні відносини, оскільки люди не можуть вплинути на світ. Основним у моральному самовдосконаленні людини є прагнення до добра, розсудливості, справедливості.

Марк Аврелій Антонін (121–180) розвивав уявлення про державу як частину космополісу. Держава має бути з «рівним для всіх законом, керована відповідно до рівності й рівноправності всіх, у ній найвище поважається свобода підданих». В основі такої держави — духовна спільність, спільний розум і дух цілого. Дух цілого обумовлює існування людей один для іншого і вимагає служіння суспільству. Марк Аврелій вказував на моральні максими, яким прагнув слідувати сам і радив іншим. Щоб жити «блаженним і божественним» життям, необхідно гідно виконувати власні справи, «з любов’ю до людей», без «безрозсудства, лицемірства і невдоволення своєю долею».

26. Вчення Полібія про природний кругообіг політичних форм. Полібій пішов далі стоїків, застосувавши їх детерміновані начала до історичного процесу. Долі народів, держав, історичних діячів у нього підлеглі історичній необхідності і закономірності, впливу географічного середовища. Він стверджував: подібно живим організмам усяке суспільство проходить у своєму розвитку чотири стадії — зародження, розквіту, упадку і, нарешті, загибелі. Розвиток суспільства трактується як нескінченний рух по колу, історичній спіралі, де «форми правління змінюються, переходячи одна в іншу, і знову повертаються». Полібій вважав форму держави уособленням верховної влади в суспільстві. Залежно від числа правлячих він розрізняв «правильні» форми (царство, аристократія, демократія), внутрішній стан яких характеризується спокоєм, гармонією відносин між правлячими і підлеглими, пануванням «добрих» законів і звичаїв. Але при наявності однієї ознаки (числа правлячих) вони в історичному розвитку змінюються на протилежні. Тиранія — час занепаду влади, беззаконня, сваволі, які люди шляхетні і відважні не бажають терпіти. За підтримкою народу вони скидають тирана і засновують аристократію. Спочатку її правителі піклуються про загальне благо, але поступово перероджуються на олігархів, зловживають владою. В олігархії панує беззаконня, корисливість, користолюбство, пияцтво й ненажерливість.Успішний виступ народу проти олігархів приводить до демократії, де при житті першого покоління правителів високо цінуються рівність і свобода. Демократія вироджується в охлократію. Концепція змішаної форми правління започаткувала розробку теорії поділу влади.Природно-історичний розвиток, за Полібієм, притаманний і праву. Етичні норми поведінки, з утворенням держави закріпилися в законах. Він вихваляє «добрі звичаї і закони» — два начала, притаманні державі, що «вносять доброчинність і помірність у приватне життя людей, у державі ж оселяють смиренність і справедливість». Справедливість він трактує як таку, що передує писаному праву і визначає його. Вона — вище мірило, здатне врегульовувати відносини людей тоді, коли для конкретного випадку нема норми закону чи звичаю.

27. Вчення Цицерона про державу і право. За Цицероном, держава (res publica) є надбанням, справою народу (res populi). Отже, держава в розумінні Цицерона є виразником спільних інтересів всіх її вільних членів, згуртованих юридичним статусом, «загальним правопорядком». Влада в державі повинна здійснюватися на підставі закону. Залежно від числа правлячих Цицерон розрізняв три прості форми правління: царську владу (монархію), владу оптиматів (аристократію) і народну владу (демократію). При монархії влада перебуває в руках однієї людини, при аристократії — в руках у виборних осіб, при демократії — в руках усього народу. На думку мислителя, найкращою є змішана форма держави, яка дозволяє об’єднати достоїнства різних форм правління і уникнути їх вад. Цицерону належить і вчення про найкращого державного діяча й ідеального громадянина. Правити в державі повинні найкращі люди. Мудрий державний діяч повинен всіляко сприяти міцності і довговічності держави. До обов’язків ідеального громадянина належить слідування таким чеснотам, як пізнання істини, справедливість, велич духу і благопристой-ність. Самостійне і значне місце в спадщині Цицерона займає вчення про право. Фундаментальним, вихідним положенням даного вчення є поділ права на природне (істинний закон, що відповідає природі) і позитивне (положення, встановлені людьми).Цицерон виходив з того, що джерелом права є не писані закони, створені людьми, а універсальні закони природи. Природне право (вищий, істинний закон) виникло «раніше, ніж будь-який писаний закон, вірніше, раніше, ніж будь-яка держава взагалі була заснована». Основою права є справедливість і схильність любити інших людей. Цицерон поділяв право також на приватне і публічне. Так зване пра-во народів трактується ним частково як позитивне право різних народів і частково як природне право міжнародного спілкування (тобто як між-народне природне право). Він формулює важливий принцип міжнародного права про необхідність дотримання зобов’язань, що накладаються міжнародними договорами. Війна характеризується ним як змушений акт, припустимий лише у випадку безуспішності мирних переговорів. Несправедливою і нечестивою є всяка війна, що «не була оголошенa

Держава:

• Держава – це спільна справа, набуток усього народу.

• Народ – союз людей, пов’язаних спільними інтересами, пов’язаних згодою у питаннях права.

• Причини появи держави: через страх людини до природи, через охорону власності, через потребу до спільного існування.

Передумовою держави є розум та справедливість

Правитель:

Реставратор дідівського ладу життя.

Мудрість.

Справедливіть.

Стриманість.

Красномовство.

Знання про державу та право.

Громадяни:

• Матеріально-професійний підхід.

• Пізнання істини.

• Справедливість.

• Величний духом.

• Благопристойним.

Вчення про право:

• Виникає з розуму та справедливості.

• Розум – є справжній закон.

• Природній закон виникає незалежно від людей і держави.

• Зміст закону – справедливість.

Розрізняється: ------Природне право – виникає раніше за державу. Є критерієм оцінки. Позитивне право – виникає після появи держави. Мусить бути узгоджене з природнім правом. Відповідати устрою, традиціям та звичаям пред

28 Вчення римських юристів про право (Гай, Папініан, Павло, Цельс, Ульпіан, Модестін). Розквіт римської юриспруденції припадає на епоху пізньої республіки і ранньої імперії (1 ст. до н. е. — 3 ст. н. е.). До найвидатніших римських юристів належать Гай (II ст.), Папініан (II — III ст.), Павел (II — III ст.), Ульпіан (II — III ст.) і Модестин (II — III ст.). У складі права, що діяло в Римській імперії, юристи виокремлювали три частини: природне право (іus naturale), право народів (іus gentium) і право громадян або цивільне право (іus civile).Природне право (ius naturale), згідно з їх уявленнями, поширюється як на людей, так і на тварин. Природному праву, за Ульпіаном, «природа навчила всіх живих істот, тому що це право властиве (не лише) людському роду, але є загальним для всіх тварин, які народжуються на землі, на морі, а також для птахів». Юрист Гай природне право визначив як «право, що природний розум установив між усіма людьми». Юрист Павел визначив природне право, як те, що завжди є справедливим і добрим. За природним правом всі народжуються вільними.Право народів (ius gentium) на відміну від позитивного охоплює правила, які світовий розум встановив для усіх людей. «Право народів, — писав Ульпіан, — це те, яким користуються народи людства; можна легко зрозумі-ти його відмінність від природного права: останнє є загальним для всіх живих істот, а перше — тільки для людей в їх відносинах між собою». Саме за правом народів виникає поділ людей на вільних і рабів.Цивільне право (ius civile) регулює відносини між вільними римлянами. Цивільне право, вказував Гай, є «власним правом держави». Джерелами цього права Папініан називав закони, рішення плебеїв, постанови сенату, декрети принцепса і «міркування мудрих».Всі ці різні «смисли» одночасно присутні в загальному понятті «право» (ius). Взаємопроникнення різних складових моментів («частин») права, неможливість їх «чистого» виділення із права в цілому і різкого відокремлення підкреслював Ульпіан. «Цивільне право, — зазначав він, — не відділяється цілком від природного права або права народів. Отже, якщо ми додаємо що-небудь до загального права або скорочуємо його, то ми створюємо наше власне право, тобто цивільне».Включення римськими юристами природного права як реально існуючого, невід’ємної складової частини чинного права в сукупний обсяг права взагалі відповідало їх вихідним уявленням про право. Вони ро-зуміли право (ius) як явище справедливе — справедливість є сутністю права. «Тому, хто вивчає право, — підкреслює Ульпіан, — слід насамперед довідатися, звідки походить слово ius (право); воно отримало свою назву від iustitia (правда, справедливість)». Iustitia лежить в основі права взагалі й природного права особливо. За Ульпіаном iustitia є «постійною й безперервною волею віддавати кожному за його правом. Приписи цього права такі: жити чесно, нікому не чинити зла, віддавати кожному належне». Відповідно до цього і юриспруденцію він визначав як «знання божественних і людських справ, справедливого й несправедливого».Таке праворозуміння поширювалося римськими юристами і на закон. У багатьох судженнях поняттям «закон» охоплюються як характеристики певного джерела права (народного або імператорського закону), так і його ціннісно-змістовні риси. Закон виступає як необхідне, належне, розумне, обов’язкове, лише якщо не спотворює змісту права. Павел писав: «Те, що сприйнято всупереч началам права, не може бути поширене на наслідки». Інакше кажучи, те, що суперечить принципам (началам) права, не має юридичної сили: закон повинен бути правовим. Ту ж думку розвивав і Юліан: «Тому, що встановлено всупереч змісту права, ми не можемо слідувати як юридичному правилу». Римськими юристами підкреслювався й імперативний характер закону: «суворий закон, але це закон».Єдність «духу» і «букви» закону є принципом, покладеним у правила застосування і тлумачення законів. Римськими юристами визнавалося, що «порушує закон той, хто здійснює заборонене законом; вчиняє в обхід той, хто, зберігаючи слова закону , обходить його смисл». Прогалини в законі допускалося заповнювати тлумаченням, яке не повинно погіршувати становище людей: «У жодному разі смисл закону або милість справедливості не терпить, щоб те, що введене для користі людей, ми обертали шляхом жорстокого тлумачення на суворість, яка йде врозріз з благополуччям людей».Право в Давньому Римі ділилося на приватне і публічне. Згідно із знаменитою формулою Ульпіана, публічне право відноситься до становища держави, а приватне — до користі окремих осіб. Приватне право, вважав він, включає право природне, приписи права народів та цивільного права. Основну увагу римські юристи приділяли розробці проблем приватного права, і насамперед цивільного права. В їх трудах були закладені основи теорії сучасного цивільного права — вчення про юридичних осіб, підстави розмежування видів угод, формули позовів, ви-значення прав власника та інших суб’єктів права. У сфері публічного права римські юристи розробили правове становище святинь і жерців, повноваження державних органів і посадових осіб, поняття влади (imperium), громадянства й інших інститутів державного й адміністративного права. Право визнається спільним надбанням народу.Таким чином, римське право стало одним з найзначніших інтелектуальних надбань в історії європейської цивілізації. Внаслідок рецепції римського приватного права його принципи були засвоєні юриспруден-цією багатьох країн світу. Розуміння права як справедливості, його поділ на публічне та приватне, поняття й конструкції приватного права стали визначальними для сучасної цивілістики романо-германського типу.