Розділ 2. Державне управління та політика в галузі охорони праці, органи державного управління, нагляду та контролю

2.1. Загальні поняття, терміни та визначення в сфері державного управління суспільним виробництвом

Державне управління суспільним виробництвом – це свідоме регулювання державою суспільного виробництва з метою підвищення його ефективності та задоволення матеріальних, духовних і культурних потреб громадян.

Державне управління суспільним виробництвом поділяється на галузеве та територіальне.

Галузеве управління спрямовується на вирішення основного завдання галузі – задоволення потреб економіки в окремих видах продукції, робіт і послуг.

Територіальне управління – це управління, яке визначається політичним та адміністративно-територіальним устроєм країни і спрямоване на успішне виконання відповідних функцій даної території країни, в першу чергу, на створення необхідних умов для всебічного та ефективного розвитку територіальних складових національної економіки.

Територіальне управління може здійснюватися на загальнодержавному (національному) та регіональному (місцевому) рівнях. Регіональний рівень – це, в першу чергу, Автономна республіка Крим, області, адміністративні райони, а також міста Київ та Севастополь, місцевий рівень – це міста, селища, села, адміністративні райони в містах обласного підпорядкування.

Регіон у національній економіці – це окрема самостійно господарююча система, яка має чітко означені межі своєї території, власні органи управління, матеріальну й фінансову основу і, як правило, визначається законодавчими актами держави.

Основними підсистемами регіону є виробнича та невиробнича сфери. Кожна з них представлена галузевим складом, зокрема галузями спеціалізації та функціонально спільними для всіх або частини господарюючих суб’єктів галузями інфраструктури.

Структура господарства регіону визначається також і за формами власності. Об’єкти приватної, колективної і комунальної власності разом становлять регіональне (місцеве) господарство, а загальнодержавної власності та власності інших держав – господарство централізованого підпорядкування.

Засади територіальної влади в Україні визначені її Конституцією. Система територіального управління в Україні має наступні рівні: загальнодержавний (національний), проміжний (регіональний) та низовий (місцевий).

На кожному з них діють відповідні управлінські структури – місцеві державні адміністрації та місцеві ради (органи місцевого самоврядування).

Разом вони іменуються місцевими органами влади.

Законодавство розмежовує повноваження між центральними і місцевими органами державної влади та представницькими органами.

Організаційна структура місцевих державних адміністрацій зумовлюється їх повноваженнями, функціями, структурою господарства, принципами управління та специфічними для кожної територіальної ланки національними, історичними, економічними і іншими особливостями

Голова, перший заступник та заступники голови держадміністрації здійснюють керівництво управлінням та службами безпосереднього підпорядкування й структурними підрозділами, підпорядкованими також відповідним міністерствам та відомствам.

Подвійне підпорядкування зумовлюється принципом централізації, покладеним в основу організації виконавчої влади та її управлінської вертикалі. Централізм в управлінні не завжди сприяє поліпшенню справ у регіонах та оперативному вирішенню локальних проблем, а також використанню економічних засобів та стимулів у регулюванні відтворювальних процесів на регіональному рівні. Тому вдосконалення управління виробництвом безумовно вбачається у його подальшій децентралізації.

Серед таких загальних методів управління, як правові, адміністративні та економічні, перевагу мають економічні та адміністративні.

Економічні методи управління використовують, в першу чергу, при плануванні та бюджетно-фінансовому регулюванні.

Адміністративні методи застосовуються як у боротьбі з монополізмом, так і для захисту навколишнього середовища, з метою дотримання санітарних, пожежних та інших існуючих норм і правил, правопорядку, а також при реалізації місцевих цільових програм тощо.

Переміщення центру управління безпосередньо в регіони та на місця – це об’єктивна вимога часу, яка потребує чіткого розподілу повноважень між ланками управлінського ланцюга (центр – область – район – місто – селище – село) та між місцевими радами і держадміністраціями. З цією метою необхідно використовувати правові методи і, в першу чергу, прийняти відповідні законодавчі акти, зокрема про статус області, великих міст, адміністративних районів тощо.

Економічні, адміністративні та правові методи управління слід застосовувати з урахуванням розвитку ринкових відносин і функцій загальнодержавного та регіонального і місцевого управління.