73.Дидактичний принцип системності.

Опираючись на принцип систематичності й послідовності в навчанні, передбачає засвоєння знань у системі, яка б не лише відображала у цілісному вигляді виучувані явища, процеси та об'єкти, а й дозволяла б, з одного боку, встановлювати внутрішньо системні зв'язки та залежності і, з іншого - встановлювати подібні зв'язки та залежності з іншими системами, як нижчої, так і вищої ієрархії.

Як відомо, система (від грецьк. systema - ціле, складене із частин; з'єднання) - це множинність елементів із відношеннями та зв'язками між ними, яка утворює певну цілісність. Коли ж йдеться про системний підхід у педагогіці, або системно-структурний, то насамперед мається на увазі методологічна спрямованість наукових досліджень, які зорієнтовані на вивчення складних систем як цілісних об'єктів, так і окремих елементів у їхніх взаємозв'язках та відношеннях (І.В.Блауберг, Е.Г.Юдін).

Швидке зростання наукової інформації, відгалуження нових наук, звуження спеціалізації вчених зумовлює інтерес до системних досліджень. Але оскільки кожну систему знань доводиться сприймати у світлі певної науки, то це призводить до однобокого огляду об'єкта вивчення, що зумовлює втрату цілісності його сприйняття. Цим пояснюється зрослий інтерес до системних комплексних досліджень.

Дидакти довели доцільність та ефективність використання у навчальному процесі системного підходу за умови надання змісту навчального матеріалу такої структури, яка б сприяла засвоєнню знань у цілісній системі. Визначено два шляхи цього: І) від розгляду цілісного системного об'єкта - до аналізу його структури; 2) від розгляду елементів і аналізу структури - до об'єднання знань у систему.

Традиційно у вітчизняній школі використовувався і продовжує використовуватися другий шлях. Схема такого вивчення системи знань виглядає так: визначення структури - послідовне вивчення кожного елемента системи - узагальнююче зведення цих елементів у систему з визначенням її властивостей. Це дещо суперечить дослідженням гештальтпсихологів, які доводять, що навіть маленькі діти сприймають зразу предмет в цілому і лише після цього звертають увагу на його складові. Зважаючи на це, якраз перший шлях більше відповідає природі дитячого світопізнання. Це підтверджено досвідом багатьох учителів-новаторів, а також представниками нетрадиційних технологій навчання, які приступають до вивчення нової теми на основі формування глобального узагальнюючого її образу (на що нерідко одного уроку може й не вистачити) і лише згодом розпочинають детальний огляд її складових з точним визначенням місця кожної у загальній системі знань. Це властиво, наприклад, для навчальної стратегії В.Ф.Шата-лова, представників сугестопедії, багатьох інших талановитих педагогів.

Принцип системності - найефективніший дидактичний механізм формування в уяві учня образу світу - цілісної багаторівневої системи уявлень людини про світ, інших людей і саму себе серед цих людей у світі. Для цього образу поряд із координатами простору і часу, як уже згадувалося, властива система значень, яка, згідно з О.М.Леонтьєвим, втілює у себе результати сукупної суспільної практики. Включення їх в індивідуальний акт пізнання забезпечується участю цілісного образу світу в породженні пізнавальних гіпотез, що виступають як початкова ланка процесів побудови нового образу. За таких умов образ світу стає своєрідним двигуном, який генерує взаємозв'язані системи пізнавальних гіпотез, що спрямовується назустріч зовнішнім стимулам.

Системний підхід у навчанні, згідно дослідження його проблем І.В.Малафіїком, конкретизується у методі системної призми, яка передбачає: 1) встановлення призначення системи, її функцій; 2) встановлення системотворчого чинника; 3) виділення елементів системи; 4) визначення рівня ієрархії системи "процес", тобто зв'язків координації та субординації; 5) розробка елементарної структури системи "процес" і приведення у взаємодію елементів системи; 6) поява системної (емерджентної) властивості та її реляційного впливу на елементи системи. Оскільки всі функціонально-морфологічні компоненти між собою зв'язані в єдине ціле і утворюють функціонально-морфологічну структуру, вона, на думку дослідника, будучи засвоєна учнем і перебуваючи у стані психологічної готовності, й буде тією схемою, яку учень зможе використовувати для здобуття нових знань. Сам же процес формування знань також є системою, якій можна надати рис функціональності, якщо системотворчий чинник пов'язати позитивним зворотним зв'язком із емерджентною властивістю системи, тобто з результатом процесу. Оскільки таким результатом є власне система знань як надбання учня, то системоутворюючим чинником може бути тільки образ самого результату. Це накладає певні обмеження на організацію процесу формування системи знань, оскільки спочатку потрібно допомогти учням сформувати образ майбутньої системи знань, а вже потім розгорнути сам процес її формування.

Таким чином, І.В.Малафіїк у своїх дослідженнях поряд із В.Ф.Шаталовим та представниками сугестопедії підтвердив дидактичну доцільність надання змісту навчального матеріалу у процесі навчання такої структури, яка б передбачала спочатку розгляд цілісного системного об'єкта вивчення, а вже потім - перехід до аналізу його структурних компонентів, а не навпаки, як це найчастіше прийнято у масовій педагогічній практиці.

Застосування дидактичного принципу системності з метою формування системності знань потребує використання як методологічної основи здобутків філософії нестабільності лауреата Нобелівської премії І.Пригожина та синергетичної методології, які обслуговують нелінійну парадигму пізнання світу. Особливо це стосується вивчення нестабільних макросистем, розвиток яких не передбачуваний у точках біфуркацій під дією випадкових слабких сигналів (флуктуацій).

Формування системності знань - це формування в учнів потягу до завершеності, гармонії, порядку, які згодом здатні визначати людську долю.