46. Поясніть специфіку культуро творчих процесів у період існування радянської України. Розкрийте сутність методу соціалістичного реалізму.

Культурне життя в радянській Україні 30-х років було цілком обумовлене системою і режимом політичної влади, що склалася в СРСР внаслідок ″великого перелому″ кінця 20-х років. Поряд з безсумнівними успіхами в країні в умовах тоталітарного режиму насаджувався ідеологічний монополізм, культивувались особисті смаки Сталіна, переслідувались ті вчені, освітяни, літератори, чиї погляди чи творчість не вписувались в ідеологію сталінізму.

Крок за кроком згорнули політику українізації. На початку 30-х років з метою полегшення контролю над розвитком культури були створені спілки письменників, композиторів, художників, архітекторів. Було покладено кінець стилістичним, художнім пошукам, встановлена цензура, перервані контакти з діячами культури інших країн, в тому числі українськими емігрантами.

У 1932 р. з’явився термін ″соціалістичний реалізм″, який був проголошений єдиним правильним методом літератури і мистецтва, що збіднювало, звужувало творчий процес. Соціалістичний реалізм – художній метод в літературі та мистецтві, який потребує зображення дійсності в дусі вірності ідеям комунізму. Прославлення міфічних досягнень, лакування дійсності, фальсифікація історії стали органічними якостями ідеологізованої літератури. Були зупинені авангардні пошуки й експерименти, які у всьому світі продовжували залишатися магістральною лінією розвитку мистецтва. Диктувалося верховенство історико-революційної, виробничої тематики. У живописі такі жанри, як натюрморт, пейзаж, портрет, відсувалися на другий план тому, що вони ніби не несли класового навантаження. В архітектурі провідним стилем став неокласицизм, який повинен був відображати стабільність режиму, непохитність влади. Найбільш відомою будівлею, побудованої в стилі неокласицизму, є споруда Верховної Ради в Києві.

Щоб придушити вільну думку, викликати страх, укріпити покору, сталінський режим розгорнув масові репресії. У сучасну публіцистику, наукову літературу увійшов образ ″розстріляного відродження″. У 1930 р. був організований судовий процес над ″Спілкою визволення України″ (СВУ), яка нібито була створена для відділення України від СРСР.

Примусова колективізація, загибель мільйонів селян під час голодомору завдало нищівного удару українській культурі в цілому, бо українське село – носій і хранитель традиційної народної культури, звичаїв, хранитель мовних традицій.

Незважаючи на диктат сталінського тоталітарного режиму та утиск, у розвитку різних галузей науки було досягнуто суттєвих успіхів. Розробками з теоретичної фізики займався Харківський Український фізико-технічний інститут, де у 1932 р. вперше в СРСР було штучно розщеплене атомне ядро. У цьому ж році електрозварювальна лабораторія Є.О.Патона була реорганізована в Інститут електрозварювання. Всесвітньої слави здобув офтальмолог В.П.Філатов (перебуваючи у Ташкенті, удосконалив методи лікування, пов’язані з пересадкою рогівки ока як засобом боротьби із сліпотою). У 1936 р. у складі Української Академії наук утворився ряд суспільствознавчих інститутів, у тому числі й Інститут історії України.

З початком Великої Вітчизняної війни 1941 р. Україна була окупованою Німеччиною територією впродовж двох (на сході) і чотирьох (на заході) років. В роки німецької окупації сталінські репресії як на Заході, так і на Сході України змінилися гітлеровськими. Особливості культурних процесів воєнних років повністю диктувалися екстремальними умовами часу.

З окупованої території на схід було евакуйовано тисячі робітників, інженерів, кращі гуманітарні сили України – поетів, письменників, митців, науковців.

Розуміючи провідну роль інтелігенції у відродженні культурно-національного життя, окупанти з особливою насторогою ставились до неї. Тисячи вчених, лікарів, учителів, представників художньої інтелігенції загинули від фізичного терору гітлерівців, голодної смерті, нестерпних умов життя.

Умови Другої світової війни змусили партійно-радянське керівництво СРСР і УРСР помітно зменшити тиск на українське національно-культурне життя. Проводилася робота з налагодження культурно-освітнього життя евакуйованих українців. У глибокому радянському тилу працювали школи й класи з українською мовою навчання. Активізувався випуск книжок і часописів українською мовою. У період з червня 1941 р. по січень 1944 р. видавництвом АН УРСР було видано близько 40 назв книг і брошур з історії України, української культури тощо.

Але після війни було відновлено переслідування та ідеологічний тиск. Утверджувалася думка, що лібералізація культурного життя і захоплення досягненням західної цивілізації криють в собі невдоволеність радянською культурою. Нова хвиля боротьби з «українським буржуазним націоналізмом» припадає на 50-ті роки. Після смерті Сталіна (1953 р.) почалася часткова лібералізація радянського режиму, яка отримала назву ″відлига″. Це істотно покращило умови для розвитку культури в цілому.

На розвиток української культури, на громадське життя суттєво вплинула молода генерація так званих ″шістдесятників″. Це був рух українських інтелектуалів, насамперед, письменників і поетів, які своєю творчістю прагнули відродити справжні вартості української культури, вірили у можливість демократичного реформування радянської системи. Вони видавали нові думки відмінні від офіційних, і стали ядром духовної опозиції в Україні.

Благотворний вплив ″відлиги″ відчули всі сфери української культури. Пожвавилося театральне життя. Хоча кількість театрів зменшилася, кількість глядачів зросла. Подальшого розвитку набуло музичне мистецтво, збагатились жанри музичних колективів. Основною темою образотворчого мистецтва в післявоєнні роки був героїзм, подвиги воїнів, партизанів, трудівників тилу в період Великої Вітчизняної війни. Кіномистецтво України, з одного боку, прагнуло зберегти певну самобутність, національний колорит, а з іншого – дедалі більше втрачало національні риси.

Друга половина 60-80-х років не кращій період в розвику української культури. Не маючи своєї державності, перебуваючи в міцних лещатах тоталітарного режиму, їй довелося долати шалений опір комуністичної диктатури, будь-які заборони, а нерідко й репресії. Це виснажувало духовні сили народу, гасило ініціативу. У квітні 1968 р. 139 діячів української культури надіслали радянському партійному керівництву протест проти арештів на Україні і утисків української культури. У листопаді-грудні 1968 р. з’явився ″Лист творчої молоді Дніпропетровська″ з протестом проти русифікації. Над авторами цього листа у січні 1970 р. відбувся суд.

У середині 60-х років формується український дисидентський рух націонал-демократичного спрямування, який набуває визначального впливу на всю спільноту дисидентського руху. На зламі 60–70-х років утверджується зневажливе ставлення не лише до української мови, а й до української історії, літератури, мистецтва. Проявом цього стала заборона художніх тврів, пов’язаних зі сторінками боротьби за національну незалежність. Особливо значних втрат зазнала україністика, яку зуміли зберегти і від монголо-татарської навали, і від царської заборони, і від більшовістського терору, і від фашистської окупації, але не змогли вберегти під час ″суслівської″ русифікації (М.А.Суслов очолював ідеологічну партійну службу від останніх років Сталіна до останніх років Брежнєва).

Таким чином, при значних досягненнях України до середини 80-х років в культурі, як і в інших сферах життя, стала очевидною глибока системна криза.

Початок перебудовчих процесів у суспільстві після приходу до влади М.С.Горбачова сприяв новому національному відродженню України, яке нерозривно пов’язане з ідеєю здобуття державної незалежності.