50. Охарактеризуйте постмодерністські тенденції в українській художній культурі.

Постмодерні́зм — світоглядно-мистецький напрям, що в останні десятиліття 20 століття приходить на зміну модернізму. Цей напрям — продукт постіндустріальної епохи, епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем — світоглядно-філософських, економічних, політичних.

(((конспект)))

52. Розкрийте феномен мультикультурності українського суспільства та проблему національної ідентичності.

Мультикультурність (від англ. multi – багато) – співіснування в єдиному просторі різноманітних культурних утворень, що спостерігається на фоні процесів протистояння, комунікації та взаємообміну. Мультикультурність є чи не найголовнішою ознакою сьогоднішнього світу.

Україна є молодою за визначенням країною, але історія українського народу, нації, етносу є дуже давньою. На даний момент, ми українці маємо свою державу визнану усіма країнами світу, свою державну – національну українську мову, територію і кордони, усі відповідні державні структури, усе те що потрібно вільній країні для її функціонування.

На перший погляд усе добре і правильно, – Україна – країна українців, громадян України. Це з одного боку, з іншого, – Україна багатонаціональна держава, у ній проживає більше ста національностей. Українці протягом усієї своєї історії, завжди ставилися до тих хто живе поряд як до самих себе. Здається, що і представники інших національностей, мають ставитися до українців відповідно з повагою і визнавати атрибути нашої спільної держави. Тобто, зі заходу на схід, з півночі на південь країни, потрібно користуватися як у держаному управлінні, так і в суспільному житті державною українською мовою, ЗМІ українською і тд. … Чи це так?

Проблема полягає в тому, що одна із національних меншин – російська, яка є досить чисельною – декілька мільйонів осіб, використовуючи своє колись привілейоване становище, нав’язує українцям свою російську мову, свою російську культуру, ментальність, маніпулює і перекручує історію, старається агітувати і  втягувати, через свої організації, нашу країну в непритаманні українському менталітету різні там митні чи євро-азійські союзи тощо.

Російська мультикультурна національна меншина в Україні, намагається русифікувати телевізійний простір, друковані засоби інформації, які приблизно дев’яносто відсотків виходять російською. Школи з українською мовою навчання закриваються міністром російської культури. Зрештою, українська державна мова ігнорується і представниками як центральної, так і місцевої влади східних і південних регіонів України. А це означає, що, теперішня влада є сформована, здебільшого, з представників мультикультурного російського етносу. Не є секретом, що, відкрито, сусідньою російською державою підтримується як ідейно так і матеріально російське, антиукраїнське.

Націона́льна іденти́чність — самовизначення особи в національному контексті. Усвідомлення власної причетності до певної нації та її системи цінностей: мови, релігії, етичних норм, культурної спадщини тощо.

Сучасний стан ідентичності українців часто характеризують як кризу ідентичності, на яку впливають кілька чинників. На думку М.Розумного, це:1) параметри і критерії української етнонаціональної ідентичності із стереотипним образом українця, сформованим протягом XIX-XX ст. у межах романтично- народовського дискурсу, оновлений консервативно-революційною ідеологією націоналізму середини ХХ ст., з пантеоном національних герої (Т. Шевченко, І. Франко, Леся Українка, М. Грушевський, С. Петлюра, С. Бандера), з козацьким ідеалом особистої самореалізації, національно- культурними і політичними ритуалами та літературною нормою сучасної української мови; 2) імперська російська культурна традиція, спиралася на авторитет російської культури ХІХ-ХХ ст., який масштабно і наполегливо відтворювався пропагандистською машиною СРСР; 3) ідеологічна й психологічна спадщина комунізму, що лежить в основі ідентичності “радянської людини”, підкріплена синдромом втоми від перемін та уявлення про комунізм як час соціального благополуччя і особистого успіху. За своєю сутністю вона є здебільшого своєрідною формою психологічного “притулку”; 4) наслідки ліберальної вестернізації, пов’язані з гіпертрофованими за часи “перебудови” ліберальними цінностями, перетвореними на цинічний індивідуалізм, культ споживання, повну автономність соціальних груп, недовіру до держави і заперечення ідейних мотивацій тощо. Найбільш показовим у цьому сенсі є зрушення у національній та етнічній ідентифікації української молоді. І.Вільчинська, дослідивши ці тенденції на початку ХХІ ст., дійшла висновку, що основними ознаками національної ідентифікації української молоді є: раціонально-практичне наповнення етнічної та національної ідентичності соціальним і практично-політичним змістом; відсутність усвідомлення чіткої межі між етнічним і національним буттям; орієнтація на нові цінності, першочерговими серед яких вважаються свобод пересування у світі, свобода слова й доступу до інформації, свобода підприємництва й можливість розпоряджатися своєю власністю, свобода волевиявлення, захищеність з боку держави, національна самобутність у поєднанні з основними детермінантами загальнолюдського. В ідентифікації молоді відбуваються два паралельних процеси: індивідуалізація прозахідного типу та пошук нової корпоративної самореалізації. Молодь прагне до самоорганізації на принципово новій етнонаціональній основі, що передбачає: пристосування індивідуальної свідомості, поведінки, культурного досвіду до мінливих наслідків техногенної революції; зниження у свідомості молоді значення держави як учасника процесів формування культурного простору; переорієнтацію свідомості значної частини молоді на відхід від неусвідомлених наслідків домінування вестернізації; формування соціокультурних механізмів становлення громадянського суспільства тощо.