27. Графічна та математична інтерпретація інфляційного розриву.

Інфляційний розрив – це величина, на яку фактичні сукупні витрати повинні початково зменшитися, щоб усунути інфляційний надлишок за умов повної зайнятості.

Формула інфляційного надлишку:

ВВП_П-ВВП_ф – інфляційне зменшення ВВП за умов повної зайнятості;

m_e – мультиплікатор витрат.

Графічно рецесійний розрив можна зобразити так:

ВВП₁ – фактичний обсяг виробництва, якому відповідають сукупні витрати нарівні Е₁ за умов повної зайнятості.

ВВП₂ – потенційний обсяг виробництва, якому відповідають сукупні витрати нарівні Е₂ за умов повної зайнятості.

Інфляційний розрив виникає в умовах повної зайнятості, коли сукупний попит перевищує потенційно можливу сукупну пропозицію, тобто потенційний ВВП. Це не збільшує обсяг виробництва, а викликає лише зростання цін, тобто інфляцію. Але інколи зростання сукупного попиту в умовах повної зайнятості може викликати не лише інфляційне зростання, а й надмірну зайнятість, тобто тимчасовий вихід обсягів виробництва за межі потенційного ВВП. Це дає підстави стверджувати, що в економіці з надмірною зайнятістю може виникати інфляційно-експансійний розрив.

У такому разі фактичний ВВП перевищує потенційний ВВП як номінально, так і реально. Інструментарій рецесійного та інфляційного розриву є важливим елементом кейнсіанської теорії. Його використання дає змогу обґрунтувати певні висновки для макроекономічної політики, спрямовані на усунення в економіці рецесії або інфляційного зростання.

28. Критика кейнсіанцями класичного положення про державне невтручання в економіку.

Світова практика післякейнсіанського періоду доводить, що поряд із ринком суттєву роль у стабілізації економіки відіграє держава. Але, незважаючи на це, серед макроекономістів точить­ся гостра дискусія щодо стабілізаційної функції держави. В епі­центрі цієї дискусії протягом довгого часу знаходиться питання щодо необхідності державного втручання в економіку за до­помогою стабілізаційної політики.

Одна група макроекономістів уважає, що завдяки регулюва­льному потенціалу ринку економіка є внутрішньо стабільною і не потребує державного втручання. На їх думку, ринки працюють краще, коли в них не втручаються. Тому державне невтручання є найліпшою економічною політикою.

Теоретичні підвалини щодо політики невтручання були закла­дені класичною теорією. В її основі лежить припущення, що рин­ки є досконало конкурентними, а ціни і заробітна плата — абсо­лютно гнучкими. Тому, наприклад, у разі падінні сукупного попиту ціни швидко знижуються. З такою самою швидкістю ско­рочується попит на ринку праці та падає заробітна плата. Внаслі­док цього, з одного боку, зниження цін швидко повертає сукуп­ний попит до потенційного ВВП; з іншого - - зменшення заро­бітної плати утримує пропозицію робочої сили на умовах приро­дного рівня безробіття, а сукупну пропозицію — на потенційно­му рівні. Отже, у підсумку абсолютно гнучкі ціни і заробітна плата здатні швидко відновлювати повну зайнятість, що виклю­чає необхідність стабілізаційного втручання держави в економіку.

Наведені положення класичної теорії не є лише історичною спадщиною макроекономічної науки. Вони набули подальшого розвитку в сучасних теоріях, серед яких найрельєфніше виділя­ються монетаристська теорія і теорія раціональних очікувань як різновид неокласичної теорії. Монетаристська теорія доповнює класичну тим, що надає грошам роль вирішального чинника, від якого залежить обсяг ВВП у короткостроковому періоді і рівень інфляції — у довгостроковому. Теорія раціональних очікувань до інструментів регулювання економіки додає очікування людей, які, використовуючи інформацію, приймають раціональні рішення, спрямовані на підтримання економіки в стабільному стані.

Інша група макроекономістів виходить із припущення, що ри­нки не є досконало конкурентними, а ціни і заробітна плата не є абсолютно гнучкими в короткостроковому періоді. Тому немає підстав розраховувати, що в умовах падіння обсягів виробництва ціни і заробітна плата здатні негайно знижуватися пропорційно зменшенню сукупного попиту і швидко відновлювати повну за­йнятість. На підтвердження своєї позиції вони наводять приклади того, що в економіці періодично виникають певні збурення, які на тривалий час викликають падіння обсягів виробництва, надмі­рне безробіття та високу інфляцію. Тому, на їх думку, щоб пом'якшити коливання економічного циклу, держава повинна за­стосовувати відповідну стабілізаційну політику, здатну компен­сувати дефіцит приватного попиту. Незалежно від того, на якій фазі економічного циклу знаходиться економіка, стабілізаційні заходи мають іти «проти вітру», тобто стимулювати економіку під час спаду і стримувати її в період інфляційного зростання.

Відмова від стабілізаційної політики оцінюється цією групою ма­кроекономістів як марнотратство.