44.Основні моделі освітніх реформ

За найпоширенішою класифікацією, є:

1)Політично-адміністративна модель освітніх реформ. Організації розглядаються як політичні системи. Політичні перспектива базується на припущенні, що індивіди та групи ставлять за мету власні інтереси і використовують владу та ін. ресурси. Зміни відбуваються завдяки владі та авторитету.

2)Раціонально-всебічна модель. Базується на моделі дослідження і розвитку. Однією з характерних рис є припущення, що соціальні системи повністю вивчені і тому можуть бути змінені на основі кальки і прогнозів. Цю модель критикували за її надраціональність, заідеалізованість, надмірну орієнтацію на дослідження і недостатню орієнтацію на користувача. Вона є наближеною до раціонально-емпіричної стратегії Чіна та Бена.

3)Культурна модель. Зорієнтована на культуру і клімат соціальної системи — норми, цінності, думки — як основні мішені. Культурна модель намагається емоційно збудити процес запланованих змін. Вона набагато менш бюрократична і більш спрямована на користувача. У багатьох аспектах вона подібна до стратегії змін Чіна та Бена, що має назву “перевиховна стратегія”.

45.Стратегії подолання конфліктів під час реформування освіти

1)Стратегія “золотої середини” — коли ініціюються системні зміни, певні реформи не задовольняють різні зацікавлені групи, які переходять в опозицію до них. У відповідь на зростаюче невдоволення стратегію реформи переглядають, і зміни вносять там, де існує найменше конфліктів.

2)Стратегія делегування — якщо розв’язання конфлікту потребує багато часу, влада делегує право розв’язання конфліктів регіональним і місцевим освітнім управлінням.

3)Харизматична стратегія — реформатори звертаються безпосередньо до громади, описують позитивні аспекти реформи, намагаючись вплинути на людей. Інший шлях використання харизматичної стратегії — створення зразкових центрів, які можуть слугувати позитивними прикладами запланованих реформ.

4)Стратегія прямого застосування влади — в будь-якому, навіть найбільш плюралістичному суспільстві з децентралізованою системою освіти центральний уряд має достатньо влади для впливу на вчителів та директорів шкіл, на місцеві управління освіти шляхом застосування адміністративних, правових та інших заходів.

Кожна з названих стратегій має свої недоліки. Стратегія “золотої середини” може трансформувати початкові системні реформи у набір “косметичних поправок”. Стратегія делегування — сприяти накопиченню нерозв’язних проблем на регіональному та місцевому рівнях. Харизматична стратегія означає можливість маніпулювання, а стратегія прямого застосування сили може спровокувати небажання та опір і, отже, зменшує можливість підтримки системних реформ населенням.

46. Парадокси

Парадокс перший. Ствердження економічного детермінізму як основи вітчизняної державної політики шляхом критики старого марксистського "економічного детермінізму". Подібно до того, як це робили більшовики, які визначали успіхи "соціалістичного будівництва" відсотком колективізації, нинішні керманичі вимірюють ефективність ринкових реформ відсотком приватизованих вітчизняних підприємств. У підсумку, "новий" економічний детермінізм, що визнав економіку фактором, який безпосередньо визначає усі соти суспільного життя, не просто зберіг методологію старого економічного детермінізму, але й редукував його в потворну систему детермінізму фінансового. Результат відомий: освітня і науково-інноваційна система стала периферійним вектором внутрішньої політики держави з усіма її відомими наслідками.    Парадокс другий. Колективний квазіедіпів комплекс в управлінських структурах. Важко знайти в нашій вітчизняній історії подібний період, коли б у складі правлячої політичної еліти було так багато людей із науковими ступенями і вченими званнями і в той же час коли б освіта і наука була у такому катастрофічному фінансово-економічному стані. Така ситуація могла б здивувати навіть З. Фрейда. Сучасна владна еліта, поповнивши владні структури із академічних та освітянських сфер і стимулювавши тяжіння свого оточення до вчених звань, ніби керуючись комплексом Едіпа, безжалісно нищить рідне їм середовище – середовище, яке визначає успіх модернізації суспільства. Результат: постійна економія на фінансуванні освіти і науки; фактична ліквідація дошкільної освіти в сільській місцевості та зведення її до мізерних параметрів у містах; профанація професійно-технічної освіти, яка, ще за нашої пам'яті, не лише готувала висококваліфікованих робітників, а й надавала практичну допомогу найбіднішим верствам населення, одягаючи і харчуючи своїх учнів; гіпертрофована патерналістська система пільг для соціально незахищених верств населення, яка перетворила більшість регіональних університетів у фабрику "сірих фахівців" тощо.    Парадокс третій. Бажання бути багатими і цивілізованими і в той же час нехтування найреальнішим шансом для цього. Історичний досвід свідчить: практично всі країни, які спромоглися досягти в короткі проміжки часу екстраординарних темпів економічного розвитку ("економічного чуда"), здійснювали серйозні фінансові "вливання" в освітянську сферу. Поряд з цим, в індустріально розвинутих країнах саме цей економічний злет і високий рівень життя стали базою стабільності демократії західного типу. Ця закономірність прослідковується в повоєнній Німеччині, Японії, Південній Кореї, Італії та багатьох інших країнах. Наші намагання "увійти в цивілізацію" з чорного ходу, ігноруючи освітянський фактор, стимулює наш "рух" до неї чи не прямо в протилежну сторону. Результат: втрата соціального оптимізму освітян, падіння інтересу до освіти і зниження її якості, світоглядний конформізм молоді, втрата освітянських цінностей та катастрофічне старіння кадрового складу.    Парадокс четвертий. Реформування освіти будь-якою ціною, часто не піклуючись про її якість, а орієнтуючись на прискорений рух у європейський освітній простір. Звідси – безсистемність, непрозорість, наукова необґрунтованість реформ та ігнорування історичної традиції та соціальної площини вітчизняної освіти у процесі її здійснення. Освітянські історичні традиції в Україні сформовані як базові цінності державності, суспільної свідомості та національної безпеки.    Результат: намагання вирватись із жорстких обіймів старої логоцентричної системи координат шляхом "приватних" педагогічних ініціатив, що будуються на поспішно видуманих або запозичених у світових педагогічних авторитетів програмах, способах і методах навчання без будь-яких обґрунтувань і громадського обговорення, обумовило анархію на усіх рівнях складної освітянської системи і перетворило реформу освіти в її науково-подібне "питання".    Парадокс п'ятий. Поєднання правового фетишизму з юридичним нігілізмом. Протягом перших із п'ятнадцяти років незалежності України корені багаточисленних проблем в освітянській політиці більшість із нас вбачала у відсутності або недоліках законодавчої бази. На ці ж недоліки посилались і представники виконавчої влади, нерідко, у той же час, ігноруючи ті закони, які вже діяли. Згодом (практично, до 2000 року) ми отримали всі мінімально необхідні законодавчі рішення щодо системи освіти, які передбачають і регіоналізацію освіти, і автономізацію вищих навчальних закладів, і демократизацію управління, і відповідний соціальний захист освітян...

47. поняття глобалізації в контексті освітньої політики

Найбільш істотний вплив на освітню сферу має глобалізація, як стабільна тенденція формування єдиної світової цивілізації та основна закономірність сучасного її розвитку.

Глобалізація, об' єднуючи в собі наступні складові: взаємозв'язок на рівні «світова економіка - національна держава», «людина-природа», «людина- суспільство», «людина-технології» тощо, безпосередньо чи опосередковано здійснює значний вплив на формування освітньої політики держави та громадськості, здатної сформувати адекватну вимогам часу освітню систему.

Зважаючи на активний розвиток науково- технічної (інноваційної) дослідницької діяльності у світі загалом та в Україні зокрема, людство повинно прагнути до вдосконалення власного інтелектуального потенціалу з метою наближення до рівня видозміненої чи нової цивілізації, здатної долати фатальні, для життєдіяльності соціуму, виклики сьогодення. Науково-технічний процес сьогодні перебуває на стадії бурхливого розвитку, наближуючись до детального вивчення та практичного застосування здобутків у галузі високих технологій. Українська вища школа, а особливо її науково-дослідний сектор, потребує поетапного проходження, за умов сприяння держави, таких етапів: розвитку інформаційно- комп'ютерної техніки та Інтернету (глобальних інформаційно-комунікаційних мереж); появи та застосування нанороботів; перебудови та вдосконалення організму (тіла) людини за допомогою, наприклад, нанотехнологій; перебудови й вдосконалення інтелекту (свідомості) людини (як один із напрямків - злиття свідомості людини з комп'ютером, зберігаючи при цьому людську біоіндивідуальну основу. модернізаційні процеси в освіті потребують реформ у системі державно управління даною галуззю. Цей процес повинен привести національну вищу освіту у відповідність до основних принципів європейського освітнього простору: збереження нерозривного зв'язку з науковою діяльністю; налагодження партнерських зв'язків та затвердження спільних програм, з метою розвитку європейських університетів; доступність й безперервність освіти тощо.