1905 Рік. Індустріальний Харків. Вулицями міста колонами йдуть робітники і співають:

Кругом неправда і неволя,

.-•„. Народ замучений мовчить, , _; А на російському престолі Кабан годований сидить.

Перехожі здивовані, бо таку пісню вперше чують. Та слова ці багатьом добре відомі — це ж Шевченкові, дещо перефра­зовані, слова з поеми «Єретик».

Історична основа поеми — національно-виз-Основа твору вольна боротьба чехів під керівництвом про­фесора Празького університету, проповідника Яна Гуса проти німецьких баронів і римського папи в XV ст. У своїх творах і лекціях Гус викривав підступність отців Вати­кану, аморальність католицького духівництва, вимагав, щоб у церков відібрали маєтки, за що був живцем спалений інкві­зицією. Послідовники ідеолога чеської Реформації, гусити, ще тридцять три роки після мученицької смерті Гуса воювали за волю чеського народу, його честь і незалежність. Очолив цю довголітню боротьбу з німецькими феодалами та верхівкою католицької церкви Ян Жижка. Правда ніколи не вмирає, її ніхто не задушить, і благородна самопожертва мужніх гуситів недаремна: за ними пішли інші й добилися перемоги.

Тарас Шевченко, який схвалював національно-визвольні війни всіх часів і всіх народів («Кавказ», «Давидові псалми», «Неофі­ти», «Юродивий»), гаряче підтримав у цьому творі справедливу боротьбу чеського народу за національне визволення з-під ні­мецького гніту.

Вдаючись у посвяті Шафарикові¹ до простих Ідейно символів: хата — слов'янські народи, злі су художній зміст сіди — німці, автор поеми з почуттям вели­ кого жалю говорить, що поміж мешканців «великої хати» «німота» впустила «усобищ лютую змію», тобто посіяла серед слов'ян ворожнечу, яка принесла їм «ріки крові». Шевченкові, слов'янському поетові, боляче, що діти слов'ян «виростають у кайданах» і забувають у неволі, «що вони на світі», тобто забувають про свою національну честь і гідність. Про це поет пише із гнівним докором. І навпаки, у щирому захопленні славить він видатного чеського вченого Шафарика за те, що той роздмухав іскру слов'янського братства, «не дав потонути в німецькій пучині нашій правді» і прагнув звести «в одно море слов'янськії ріки!». Слід зауважити, що ідея

¹ Шафарик Павел Йосеф (1795—1861) — чеський і словацький фі­лолог, історик, діяч Відродження. Прихильно ставився до української культури.

своїх працях пропагував ідеї єдності слов'янських народів.

217

216

слов'янського єднання згуртувала кирило-мефодіївських брат­чиків, і звідти її виніс Шевченко.

В останній частині поеми Шевченко розповідає світові прав­ду про Ватикан — цю твердиню фальші й підступності. Ви чуєте пристрасний голос поета і відчуваєте, як ненавистю за­кипає його серце до духівників Ватикану, які, щоб розбагатіти, не зупиняються ні перед чим: торгують індульгенціями і від­пускають гріхи кожному, хто добре заплатить, навіть якщо це злочинець.

Хто без святої булли вмер — У пекло просто; хто ж заплатить За буллу вдвоє — ріж хоч брата, Окроме папи і ченця, І в рай іди!

Римський папа — це «чернець годований», який «людською кровію шинкує і рай у найми оддає!». Підручні папи зрадливі, мов Іуди, вони не говорять, а шиплять, як гадюки та, мов коти, гризуться; кардинали гладкі та червоні, мов бугаї, це не люди, а «люті звірі... в овніх шкурах». Інквізитори такі кровожерні, що, коли горів у тяжких муках підступно зама-нутий у їхні тенета великий правдолюбець Гус, вони «мов собаки, коло огню кругом стали. Боялися, щоб не виліз... з жару» і ревіли: крові! крові! крові! А коли від мученика залишився тільки попіл, ченці на радощах бенкетували день і ніч, аж попухли: пили вино і в п'яному тумані здригалися від ляку, бо чувся їм голос спаленого борця. Звертаючись до катів, поет із гнівом запитує: «Гади! Чи напилися ви, чи ні людської крові?» Виділені епітети й порівняння красномовно засвідчують критичне ставлення поета до єзуїтів.

Після вступу-звертання до Шафарика Шев-

Образ ченко знайомить нас із тяжкими роздумами

Яна Гуса Гуса. У монолозі-молитві великий син Чехії

тривожиться, що вороги чеського народу, ні­мецькі барони та ватиканські інквізитори, спаплюживши «сла­ву, і силу, і волю» чехів, так знущаються з трудящого люду, що аж сама «земля плаче у кайданах, як за дітьми мати». Гусові боляче, що нема кому встати за народ, за правду святу, але борець вірить, що прийде кара на гнобителів. Син чеського народу не лише правдивий і добрий, а й рішучий та сміливий, бо не кожний відважиться прилюдно виступити із закликом:

Прозріте, люди, день настав! Розправте руки, змийте луду. Прокиньтесь, чехи, будьте люди, А не посмішище ченцям!

Хіба то не заклик до боротьби за потоптану гідність чеського народу? Ці слова відважний Гус підтвердив дією: на очах багатьох людей розірвав папську буллу. Це був нечуваний

218

виклик католицькому духівництву. Нечестивця постановили судити. Чехи, знаючи підступність інквізиторів, відмовляли Гуса їхати до Констанца¹, але син народу не міг допустити чуток про свою слабкодухість перед лицем смерті й

Мов кедр серед поля Ліванського,— у кайданах Став Гус перед ними!

.;'••• І окинув нечестивих Орліми очима.

Коли задзвонили в усі дзвони і повели Яна Гуса до інкві­зиторського вогнища, сміливець став на вогонь «і не стрепе­нувся». Перед такою мужністю, внутрішньою силою і благо­родством великого реформатора морально нікчемні інквізитори «затрусились, побіліли». Кровожерні ченці спалили тільки тіло відважного борця за волю: дух Гуса непідвладний ворогам, він надихав на боротьбу наступні покоління пригнічених. Като­лицьке духівництво і за часів Шевченка лишалось реакційним: ченці у Римі привселюдно спалили на вогнищі «Кобзар» за поему «Єретик».

«І МЕРТВИМ, І ЖИВИМ, І НЕНАРОЖДЕННИМ

ЗЕМЛЯКАМ МОЇМ В УКРАЙНІ І НЕ В УКРАЙНІ МОЄ ДРУЖНЄЄ ПОСЛАНІЄ»

Уже вивчені вами твори «Катерина», «Сон», «Кавказ» не тільки правдиво зображували тодішнє життя й викривали то­гочасну державну систему, а й скеровували читачів на шлях роздумів і в підтексті підказували шляхи поліпшення життя. Ще далі в цьому напрямку пішов Шевченко в посланні «І мертвим, і живим...», поява якого була викликана громадян­ським наміром поета змінити підневільне становище України, а головне — пробудити в українців почуття національної гід­ності й честі, посилити їхню національну свідомість.

Жанр послання вам знайомий із творчості Мелентія Смот-рицького та Івана Вишенського. Пригадуєте «Тренос», «Послання до єпископів»? У посланні «І мертвим, і живим...» Шевченко теж звертається до представників панівного класу. Основне ін­тонаційне спрямування твору — пересторога, прохання і гнів.

Епіграфом до твору стали слова з Біблії: «Ко- Ідейно ^{ли хто} говорить: люблю Бога, а брата свого художній зміст ненавидить,— лжа оце». Шевченко таким епі­ графом натякає на панів, які експлуатують кріпаків і водночас говорять, що люблять народ.

Ліричний герой твору важко переживає трагізм навколиш­нього життя: він чіткіше від інших бачить зло й неправду, та

Констанц — німецьке місто, де відбувся церковний собор, на якому Яна Гуса було оголошено єретиком і спалено на вогнищі за виступ проти римського папи.

219

не може цьому лиху зарадити. Шевченко усвідомлював, що українські пани глухі до потреб народу, не чують зойку по­кривджених ними і царатом людей; вони «правдою торгують», самі «людей запрягають в тяжкі ярма. Орють лихо, лихом засівають». Ці метафоричні вислови підкреслюють злочинність дій дворян: ярмо існує для волів, кріпаки ж — люди, а людина повинна бути вільною. Автор закликає панство схаменутися, брататися з «нижчими» верствами народу, перестати кривдити кріпаків і по-справжньому, а не на словах полюбити свій народ.

«В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля»,— пише Шев­ченко, тобто вважає, що український народ має всі підстави для формування своєї самостійної держави й культури — і це поряд із соціальним визволенням є таким же важливим пи­танням, що потребує розв'язання. Тому автор різко засуджує тих дворян, які шукають передової культури на чужині, від­городжуючись від рідного народу. Шукати передову культуру слід не в «чужому краю», а на рідній землі, й треба її любити всіма помислами, бо нема на світі другої України, «немає другого Дніпра». Так міг сказати великий патріот, який по-лум'яно любив рідний край і нам заповідав те саме.

Шевченка обурює не те, що пани їздять за кордон, а те, що, зневажливо ставлячись до рідних традицій, привозять звідти «великих слов велику силу, та й більш нічого»; що, вважаючи себе культурними, преспокійно «шкуру деруть з братів незрящих, гречкосіїв». Тому Великий Кобзар і вибухає спопеляючим гнівом:

Ох, якби те сталось, щоб ви не вертались, Щоб там і здихали, де ви поросли! Не плакали б діти, мати б не ридала...

один Із наисильні-

За сатиричною гостротою цей уривок ших у творчості поета.

До боротьби проти царату Шевченко закликав ще на по­чатку «Посланія» («Розкуйтеся!»). Цей мотив він продовжує розгортати в образі біблійного страшного суду — селянської революції. Слова «розкуються незабаром заковані люде» свід­чать, що Шевченко вже у 1845 р. передбачав майбутню революцію і те, що «потече сторіками кров у синє море» (гіпербола). Це не заклик до революції, а поки що грізна пересторога панам: схаменіться, припиніть знущатися з на­роду, бо «розкуються незабаром заковані люде», і вам, панам, тоді «лихо буде».

Далі в посланні йде діалог між паном і ліричним героєм твору. Тема цієї розмови — самобутність культури українсь­кого народу та її роль у визволенні з-під ярма самодержавства. На противагу панам, які в усьому орієнтувались на Захід, поет вважає, що правду треба шукати на власній землі, силу слід черпати, спираючись на свій народ, справжню волю можна здобути тільки в єднанні з ним.

220

Слов'янофільські¹ прагнення українських панів Шевченко висміює, тому що, борючись за об'єднання слов'янських наро­дів, слов'янофіли погоджувались підкорятися російському ца­реві, До того ж цуралися простолюдинів, нехтували своєю мовою. А хіба можна шанувати інші народи, не люблячи свого? Той, хто не вивчає материнської мови, зневажає рідну куль­туру, не стане ніколи патріотом. Шевченкові були відомі праці німецьких та польських вчених з історії козаччини. А самі українці не брались досліджувати й описувати минуле та су­часне свого краю. Це обурювало Великого Кобзаря, і саме тому він з докором писав, що «німець історію нашу нам розкаже».

У посланні відбилися погляди поета на історію України, підробляючи яку, лжеісторики на перший план висували своїх «Брутів і Коклесів», твердили, що історія України — це «поема вольного народу». Викриваючи таке розуміння історії України, Шевченко за допомогою епітета «окрадені козацькі трупи» засуджує тих, хто привласнив собі героїчну славу козацьких низів. Виходить, що історію України треба переглянути, заново її прочитати, не обминаючи жодної подробиці («ніже титли, ніже тії коми»), і лише тоді можна буде дати відповідь на запитання: «...що ми?.. Чиї сини? яких батьків? Ким? За що закуті?»

П'ять коротких запитань поставив Шевченко у творі, але кожне з них варте поеми, бо пробуджувало приспану царськими колонізаторами соціальну й національну гідність українського народу, закликало не бути «рабами», «підніжками», «гряззю», «сміттям» російських царів, польських королів чи ще когось, як це сталося з частиною козацьких отаманів і гетьманів. Слово «підніжки» у тексті не випадкове: українські гетьмани другої половини XVII—XVIII ст. свої листи до російських царів підписували: «Ваши верные слуги и подножки». Запитання: «Ким? За що закуті?» — скеровували читача до найважливі­шого: хто нас поневолив, хто наш ворог? І якщо ми справді пишаємося легендарною славою запорозьких лицарів, то учі­мося в них волелюбності й відваги, щоб покінчити із соціальним та національним безправ'ям. Повинно бути не байдуже укра­їнцям,

...чиєю кров'ю Ота земля напоєна, Що картопля родить...

А байдужих чимало серед освіченого панства, яке турбується не про долю народу, а про свої маєтки. Такі «свої діти» «замість пива праведную кров із ребер точать» з матері-України.

Слов'янофіл — прихильник об'є

У «Посланні» Тарас Шевченко розвинув ідеї попередніх творів, написаних після 1843 р. Коли, скажімо, в «Сні» ми читали про побачену автором тогочасну дійсність, то в «По-

днання всіх слов ян.

221

сланні» подані ще й історичні коріння цих явищ. Минуле сучасне й майбутнє вдалося поетові глибоко розкрити тому, що він зіставляє сучасне з минулим, заглядаючи і в майбутнє. Підхід Великого Кобзаря до минулого України в посланні був цілком новим для нашої історичної науки. Діяльність українських гетьманів та козацьких отаманів XVI — першої половини XVII ст. Шевченко схвалював. Він оспівав таких народних героїв, як Підкова, Наливайко, Федорович, Остря-ниця, Сагайдачний, Богун, Павлкж, Гонта, Залізняк та інші. Поетове захоплення викликала їхня незвичайна хоробрість, зневага до смерті, а понад усе — жертовність, відданість на­родові. Пережиті ними страшні тортури Великий Кобзар опо­етизував, назвавши їх муками за святу справу. Пригадайте відомі вам історичні пісні та думи. У них згадані гетьмани й отамани зображені відчайдушне сміливими, непоборними во-лелюбцями, патріотами — борцями за «святу правду». Народ бачив у них свою опору, захист, вірив, що ці герої недаремно пролили кров. У фольклорі отамани й гетьмани є символом безперервної героїчної боротьби народу за волю й щастя. Так і Шевченко: він оспівує тих гетьманів, які очолювали націо­нально-визвольну боротьбу народу. З ними ви вже познайоми­лись у творах «Іван Підкова», «Тарасова ніч», «Гамалія», «Сліпий», «Гайдамаки». У посланні ж «І мертвим і живим...» йдеться про гетьманів другої половини XVII—XVIII ст. Це Іван Брюховецькии, Павло Тетеря, Юрій Хмельниченко. Шев­ченко назвав їх «варшавським сміттям» і «гряззю Москви», тому що ці ватажки зрадили інтереси народу, пішли на класову угоду з польською шляхтою та російським царатом. Більше того, в період, коли Україна була поділена між Росією і Польщею, одні гетьмани накликали на інших турків, татар, польську шляхту, царські війська, внаслідок чого Україну було вщент спустошено. Як патріот, Шевченко не міг спо­кійно про це навіть згадувати і, глибоко вражений егоїзмом, загребущістю гетьманів-переродженців, писав із болем та за­журою:

Я ридаю, як згадаю

Діла незабуті

Дідів наших. Тяжкі діла!

Якби їх забути,

Я оддав би веселого

Віку половину.

Період, коли нащадки славних гетьманів, перетворившись на поміщиків, стали ворогами свого народу, бо допомагали колонізаторам його поневолювати, Великий Кобзар вважає га­небним в історії України: «Гірше ляха свої діти її розпинають». Особливий гнів у поета викликало те, що багато «потомків» козацьких отаманів своє кріпосницьке свавілля прикривали знатним походженням.

Крилатий вислів «І чужому научайтесь, й свого не цурай­тесь» свідчить, що Шевченко не був національне обмеженим, що він виступав проти іноземного — тільки реакційного, а прогресивне з культури інших народів радив переймати, не забуваючи рідної як першооснови. «Бо хто матір забуває, того Бог карає, того діти цураються», тобто хто відмежовується від рідної мови й культури, той перевертень, бо мова, мистецтво — найдорожчі скарби народу, які треба оберігати, пестити, примножувати. Шевченко вірив, що й серед дворянської інте­лігенції є люди, готові служити народові, тільки треба пробу­дити їхню свідомість. До таких інтелігентів і звертається поет:

Обніміте ж, брати мої, Найменшого брата,— Нехай мати усміхнеться. Заплакана мати.

І якщо інтелігенція — читаємо в підтексті — піде назустріч інтересам народу, то «заплакана мати» — Україна — «усміх­неться», бо настане соціальна й національна воля.

Які ж тема та ідея послання? Спробуйте визначити це самостійно.

Своєрідність

послання, його значення

Продовжуймо зіставлення попередньо вивче­них поем із посланням «І мертвим, і жи­вим...». Коли в поемах «Катерина», «Сон», «Єретик» епічна розповідь переважала над ліричними роздумами, а в «Кавказі» — нав­паки, то в «Посланні» епічного немає зовсім, є тільки лірика, пройнята актуальними громадянськими мотивами. Крім того, заголовки раніше вивчених вами шевченківських творів одно­слівні, а заголовок послання складається аж із 17 слів. Це не випадково. Очевидно, вже самим заголовком Шевченко хотів докладно сказати, що його послання дружнє, звернене до всіх українців: на батьківщині й поза нею, і не тільки до сучасників (живих), а й до пам'яті прадідів (мертвих) і навіть до нащадків (ненарожденних).

Автор «Послання» критикує панів, щоб засоромилися своїх відступницьких дій і стали на інший шлях. У цьому є деяка суперечність: Шевченко лякає панів жахами революції, разом з тим благає їх полюбити народ. Тому-то інтелігенти-дворяни одночасно і «нелюди», і «брати». Дворяни на той час справді були основною культурною верствою народу, й від них чимало залежало. Як показали наступні десятиріччя, палке слово поета таки вплинуло на свідомість найбільш чесних дворян. Та й не міг твір, написаний кров'ю серця, залишити всіх байдужими. Проте більшість кріпосників залишалися деспотами: ніяке «слово» не могло перевиховати панське нутро. Все ж послання було написано немарно. Хіба випадково петербурзький цензор У 1896 р. викинув 71 рядок з нього? Цього твору боялися навіть після скасування кріпацтва. Найперше значення «Пос-

223

лання» — у впливі на формування національної самосвідомості українського народу, в осуді космополітизму¹, в утвердженні демократичного розуміння історії України та її культурного процесу.