За що ж тебе, світе-брате, в своїй добрій, теплій хаті

Оковано, омурано

\ £*• (Премудрого одурено),

Багряницями закрито І розп'ятієм добито?

Як могло статися, з обуренням запитує автор, що народ на його ж землі закуто в кайдани, кинуто в тюрми, обмануто? Засобом метонімії (різновид метафори) «багряницями закрито і розп'ятієм добито» вказано на одного з винуватців темноти, затурканості народу — фарисействуюче, промосковське духів­ництво. Поставивши знак питання після дієслова «добито?» (у підтексті: невже справді добито?), Шевченко поринає у ро­здуми і доходить висновку, що народ «не добито!» Знак оклику тут — свідчення міцної переконливості у висловленому. А щоб людомори не восторжествували, трудовому люду треба рішуче

244

один із

стрепенутися, тобто не дати себе приспати. Освіта шляхів прозріння («Просвітися!»).

Мрії про нове суспільство

• Ви, очевидно, вже звернули увагу на те, що «Ісаія. більшість із написаного Шевченком заперечує Глава 35» самодержавство й кріпацтво як лад, що несе народові злидні, безправ'я й темноту. Але великий поет не тільки критикував антинародний лад, а й намагався знайти відповідь на запитання: яким же повинен бути суспільний лад? Майбутнє суспільство уявлялось поетові як «нова хата» («Світе ясний...»), «сім'я вольна, нова» («За­ повіт»), де діятиме «новий і праведний закон» («Юродивий») та влада народу, де всі будуть рівні:

І на оновленій землі Врага не буде, супостата, А буде син, і буде мати, ' І будуть люде на землі.

У вільному суспільстві люди працюватимуть не на панів, а на себе, тому житимуть не в злиднях, як досі, а в достатку. Про це читаємо у вірші «Сон». Знеможеній кріпачці, що задрімала на поміщицькому лану, сниться

...син Іван

І уродливий, і багатий, Не одинокий, а жонатий — На вольній, бачиться, бо й сам Уже не панський, а на волі; Та на своїм веселім полі...

Так з твору в твір накреслювались обриси нового суспіль­ного демократичного ладу, найповніший вираз якого знахо­димо у вірші «Ісаія. Глава 35». Ісаія — стародавній єврей­ський пророк, автор однієї з книг Біблії. Його пророцтва і є джерелами Шевченкового наслідування. Вірш починається метафоричною картиною — зверненням поета до землі, яка поки що дощами «не политая», квітучими «злаками не по­витая». Бажання Шевченка бачити землю оновленою таке сильне, його віра в її майбутнє омолодження така непохитна, Що він радісно вітає землю з приходом весни. Тому вигук «Радуйся!» повторюється. Цікаво, що дієслова розпуститись, процвісти, які щойно стояли в наказовій формі, в наступному рядку стоять у доконаному виді майбутнього часу. Далі автор зображує революцію у вигляді Божого суду, Господніх див. Він звертається до всіх темних і незрячих (знедолені крі­паки), які віками терпіли гніт (довготерпеливі), а тому й стали вбогодухими. Та нарешті

245

...спочинуть невольничі Утомлені руки, І коліна одпочинуть, Кайданами куті!

Виділені в тексті епітети, а також слова довготерпеливі й убогі підкреслюють співчуття поета до каторжної долі мільйо­нів, його повагу до трудящих.

У третій, найбільшій частині вірша змальовано життя після революції: «святая на землю правда прилетить». Зміни наста­нуть такі разючі, що поет навіть вважає за потрібне попередити трудящих не лякатися такої раптової переміни. А станеться ось що: затуркані стануть вільними, свідомими («незрячі про-зрять»), каліки стануть дужими й гарними («кривії, мов сарна з гаю, помайнують»), люди зможуть говорити що думають («німим отверзуться уста»). Усі ці чудеса автор передав через алегорії, які одночасно виконують додаткову функцію: наочно показують, до чого доводить людей експлуататорський лад: нормальні від народження, вони стають розумове й морально незрячими, кривими, німими, покручами, рабами. Застосовані в обох частинах вірша слов'янізми воздає злодіям за злая, отверзуться уста надають творові урочистості, підсилюють пророцтво поета.

Найбільше ж «чудо» нового ладу, за Шевченком,— воля, яка зробить вчорашніх рабів творцями, які невпізнанно змінять обличчя землі:

Прорветься слово, як вода, І дебрь-пустиня неполита, Зцілющою водою вмита, Прокинеться; і потечуть Веселі ріки, а озера Кругом гаями поростуть, Веселим птаством оживуть.

Яка глобальна картина оновлення! Вона навіяла Лисенкові фінал «Оживуть степи, озера» кантати «Радуйся, ниво непо-литая». Закінчується вірш оптимістично: перед визволеним з рабства народом стеляться «вольнії, широкії скрізь шляхи святії», а вчорашні раби, сьогодні вже «раді та веселі», тими шляхами з «веселих сіл» зійдуться докупи на спільну велику раду. Виділені епітети створюють картину щасливого, навіть трохи безтурботного життя: люди лише радіють та веселяться. Тут є щось від утопії, і все ж ці уявлення мають чіткий демократичний характер: нове суспільство без панів — це влада трудівників, і в цьому велич Шевченкового прозріння.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

Т. Доведіть, що в останній період творчості Шевченка посилились тирано­борчі мотиви

246

2. Які пекучі проблеми свого часу порушив Великий Кобзар у поезіях 1857—1861 pp.?

3. Систематизуйте вірші поета про новий суспільний лад. Яким він мав бути, за його уявленнями?

4. Які традиції давньої літератури продовжені Шевченком у творчості останнього періоду?

КРАСА, ВЕЛИЧ І ТРАГЕДІЯ УКРАЇНИ

(УЗАГАЛЬНЮЮЧІ ОБРАЗИ ШЕВЧЕНКОВОГО «КОБЗАРЯ»)

Свої погляди письменник, як відомо, висловлює не суджен-нями-умовиводами, а художніми образами. Крім образів з епі­чних творів, себто образів-персонажів, які вже давно стали хрестоматійними,— Катерини, Яреми, Ґонти, Залізняка, Га-малії, Наймички, Варнака, Назара Стодолі тощо, у «Кобзарі» вагоме місце посідають образи великої узагальнюючої сили й глибини — Бога і молитви, Прометея, неньки-України, жін-ки-матері й дівчини, козака-запорожця, Києва, Дніпра-Славу-ти, українського степу і широкополих ланів, могил, кобзаря (бандуриста), образ поетового крилатого слова. Сюди належать також образи правди, святої волі, тихого світу, зорі, тривоги за долю України і опоетизовані нашим народом образи калини, тополі, явора, ясена, верби, їх можна назвати збірним образом України, який охоплює тисячолітню історію українців, суть їхнього етносу, вдачі й характеру, традицій, звичаїв, обрядів, православної віри. В них — ідеали, уподобання, естетичні сма­ки, психологія українця: зрештою, наша народна філософія та педагогіка. Ці світлі образи настільки прекрасні і дорогі серцю кожного українця, що становлять нашу національну святиню, своєрідну запоруку безсмертя нашого народу, предмет гордості перед усім цивілізованим світом.

Вражають у «Кобзарі» й образи зради, яничарства, рабства, великої руїни, національної сліпоти, образи царів, лютих катів України, польської шляхти, зденаціоналізованої козацької старшини, москалів тощо.

Узагальнюючі образи сконцентровані в особі автора. Наш

великий поет увібрав у себе красу неньки-України і водночас

її недолю, героїку українського козацтва і біль втрат, почуття

націоналізму і ненависті до зайд-шовіністів, духовну всевидю-

щість сліпих кобзарів, велич почуттів материнства і кохання

і т. д.— все те, що становить самобутність українського народу.

Це найсильніший і водночас найдраматичні-

Образ неньки ший образ творчості Тараса Шевченка, най-

України більший діамант у його поетичній короні. Він

присутній у більшості поезій «Кобзаря». У

поезії «Стоїть в селі Суботові» Україна — і вбога сирота, і

військова могуть, що «ляха задавила», це країна, з якої тепер

«сміються стороннії люде»; це «домовина», в якій похована

247

воля українців; це, нарешті, та держава, яка неодмінно «встане і розвіє тьму неволі». Який широкий діапазон образу в одному лише вірші!

Свої палкі й щирі синівські почування до Неньки всього народу поет висловлює насамперед епітетами «славна», «моя», «наша», «бідна», «безталанна», словосполученнями «стоптана ляхами», «обідрана москалями». Ці тропи передають співчуття, тривогу і біль поетового серця. Цими ж почуттями сповнені звертання до України, виражені в народному дусі: «мамо», «нене», «вдово-сиротино», «удово-небого». Слово «Україна» у Шевченка часто виступає в парі зі словом «плач»: Україна під шляхетським чоботом «плаче, стогне», бо «скрізь на славній Україні людей у ярма запрягли пани лукаві», «Плаче Украї­на — і я плачу», «сиротою понад Дніпром плаче», бо колись «там (панувала) в широкім полі воля», а тепер «лихо по всій Україні». Цей персоніфікований образ скривдженої долею Ук-раїни-сироти найближчий нашому серцю. Та не злидні най­більше тривожать Шевченка, а те, що «Україна навіки, навіки заснула», тобто йому болить рабство українців.

Вражаюча картина духовного запустіння в Україні викликає і сум, і обурення. А в неволі (на засланні) поет особливо часто згадує «свою матір Україну». І цей милий і гіркий спогад по­роджує запитання: «За що, мамо, гинеш?» Персоніфікована Ук­раїна ридає у вірші «Розрита могила»: «Степи мої запродані жидові, німоті». Шевченко нещадно засуджував царизм за зло­чини й грабунок колись вільних українських земель чужоземним колонізаторам. У посланні «І мертвим, і живим...» поет із сумом констатував: «на Січі мудрий німець картопельку садить...» Ідеть­ся про те, що землі Січі після розгрому Запорожжя Катерина II роздала своїм наближеним. Зокрема, 2565 десятин разом з по­неволеними селянами і козаками отримав за зруйнування Січі генерал П. Текелій, 200 000 десятин (Чортомлицьку Січ, селища Покровське, Капулівка, Базавлук та ін.) цариця подарувала за складання проекту знищення Запорозької Січі князю О. Вязем­ському, який відпродав ці землі євреям німецького похо­дження баронам Шпігліцам. На колишніх козацьких землях Катерина II поселила й інших німецьких колонізаторів, які на середину XIX ст. володіли в Україні сотнями тисяч десятин плодючої землі. Серце Шевченка розривалось від болю, коли влітку 1844 р. він мандрував до Хортиці й спостерігав, як чужоземці хазяйнують на святих для нашого народу землях. Отже, Україна ->- це роз'ятрена рана поета.

Поглиблюють і деталізують образ України образи тихого світу, світу зорі або світання: «Світе ясний, світе тихий», «Ясний світ животворящий»; «Хатина тиха і весела»; «О зоре ясная моя! І світиш, і гориш над нами»; «І світ ясний, неве-чірній тихо засіяє»; «Світе тихий, раю милий, моя Україно». Ці висловлювання, разом узяті,— збірний ідеалізований образ любої нашому серцю України.

248

Близькі до цього образу й образи сонця правди та святої волі: «За вас правда, за вас сила і воля святая», «Чи буде правда на землі?» Вони проходять через увесь «Кобзар».

У підтекст образу неньки-України вкладений і образ щас­тя — особи і всього суспільства. Вихідна позиція поета: буде щасливою кожна людина — можемо вважати щасливим народ. Саме тому стільки уваги приділено в «Кобзарі» свободі особи. «І неситий... не скує душі живої і слова живого!» — проголо­шує поет у «Кавказі». Ця ж думка повторюється в «Гайдама­ках»:

Як небо блакитне — нема йому краю,— Так душі почину і краю немає.

Воля для людини виступає у Шевченка синонімом поняття «безсмертя душі». Тому так натхненно звучить:

Не вмирає душа наша, Не вмирає воля.

Більшовики саме тому так довго і так безкарно могли чинити у нас сатанинські звірства, що українці відцуралися волі й стали рабами.

Образ України в «Кобзарі» з'являється не лише тоді, коли поет називає її ім'я, а й тоді, коли на сторінках цієї безсмертної книги з'являються наші національні символи: калина, тополя, явір, ясен, верба, барвінок...

Край дороги гне тополю До самого долу. Стан високий, лист широкий , Марне зеленіє;

Кругом поле, як те море Широке, синіє.

Це Україна — неозора, широкопола, широколиста, із си­ньою далиною, рожевими світанками і зоряними ночами.

Посадила стара мати Три ясени в полі.

. ,• . '_t •„ А невістка посадила , , ..V Високу тополю. .•• _: .. , „ Три явори посадила . „ ; , „ Сестра при долині...

,, ..,, А дівчина заручена — Червону калину.

Чудові обриси названих дерев, особливо колір ягід калини, символізують красу нашого краю. І такою ж є краса симво­лічних ритуальних дій і пов'язаних з ними естетичних смаків та уподобань, наприклад посадити дерево на пам'ять про певну людину.

249

А верби ген понад ставом Тихесенько собі купають Зелені віти.

Це — Україна. І не випадково поет називає її раєм, бо й справді це божественна краса, яка дає наснагу душі. Краса, яку треба і обожнювати, і оберігати.

Садок вишневий коло хати,

Хрущі над вишнями гудуть...

Плугатарі з плугами йдуть,

Співають ідучи дівчата,

А матері вечерять ждуть. ;

У чудовій мініатюрі створено -образ усієї країни з самобут­ньою флорою і фауною, працьовитими людьми, чарівною піснею і вінцем цієї краси — матір'ю-Берегинею.

Село! І серце одпочине. Село на нашій Україні — Неначе писанка село. Зеленим гаєм поросло. Цвітуть сади, біліють хати, А на горі стоять палати, Неначе диво. А кругом Широколистії тополі, А там і ліс, і ліс, і поле, І сині гори за Дніпром. Сам Бог витає над селом.

В образі одного села — вся Україна. Останній рядок вик­ликає думку про ідеал краси, створеної Богом, який незримо присутній тут і милується своїм творінням.

Образ України постає зі сторінок «Кобзаря» Мати українка ^в рі^зних іпостасях, але передусім — в персо­нажах жіночого роду: вдови, небоги, сирітки. Тож розгляньмо пильніше жіночі постаті цієї книги, зокрема образ матері, і тоді Україна і мати зіллються в нашій уяві в один неподільний образ.

«Такого полум'яного материнства,— писав М. Рильський,— такого апофеозу жіночого кохання і жіночої муки не знайти, мабуть, у жодного з поетів світу. Нещасливий в особистому житті, Шевченко найвищу і найчистішу красу світу бачив у жінці, в матері». Образ жінки-коханої, жінки-матері часто уявляється поетом в образі зорі.

Коли жінку принижують, знущаються з неї, порядна людина мовчати не може. Не мовчав і поет.

Для Тараса Шевченка жіноча недоля була не просто однією з тем творчості, а згустком крові, що запеклася в його серці. І дівчина-наймичка, і покритка, і вдова, і мати, що народила кріпака, — це символ долі всіх українок, які злилися в поезії

250

Кобзаря у величний, багатостраждальний образ України-матері. Доля кріпачки у Шевченкових творах завжди трагічна, бо такою вона була в жінок, які зустрічалися поетові у житті. Це і рідна мати, яку передчасно «у могилу нужда та праця положила», це його рідні сестри: Катря, Ярина та Марія, оті «голубки молодії», в яких «у наймах коси побіліли», це, зрештою, його трепетна юнача любов Оксана Коваленко, котру, як і героїню поеми «Катерина», зганьблено. Отже, жіноча недоля була для великого Кобзаря не тільки загальнонаціо­нальною, а й особистою трагедією.

Доля жінки в кріпосницькому суспільстві була справді тра­гічною. Хто тільки з неї не збиткувався! На панщині шмагав її канчук осавули, вдома вона несла тягар всієї хатньої роботи, обробляла город, виховувала дітей. А скільки жінок стало жертвами поміщицької розпусти, скільки наклало на себе руки, скільки помандрувало за військовими валками — та й без сліду пропало! Кобзар, ставши на захист потоптаних жіночих прав, зібрав воєдино страждання кріпачок і розказав про них світові. Жіночі образи Шевченка — це найболючіша, незагоєна рана. Зверніть увагу на назви творів про жінок: «Наймичка», «Відьма», «Сова», «Слепая», «Мар'яна-черниця». Вони не ви­падкові. Так, наймичками, відьмами, сліпими, черницями були жінки в тодішньому суспільстві. Прочитайте «Відьму» — і ви переконаєтеся, що це звинувачувальний акт тогочасному гно­бительському ладові, який прирікав жінок на страхітливе іс­нування. Ось стражденна героїня перед вами:

...Жаль і страх! В свитині латаній дрожала ¹ Якась людина. На ногах І на руках повиступала Од стужі кров; аж струпом стала. І довгі коси в реп'яхах Об поли бились в ковтунах.

Чимало поетів того часу вважали неестетичним такий образ У своїй творчості, відвернулися б, побачивши таку жінку в житті. Шевченко не тільки не відвернувся і не тільки ввів її до високого храму поезії, а й назвав своєю, рідною.

...Се не мара,

Моя се мати і сестра,

Моя се відьма, щоб ви знали.

Особливо вагомий останній рядок: «Моя се відьма» — зна­чить, мій біль, моє горе невтишиме. Шевченкові поеми кликали до боротьби з тими, хто розтоптував жіночу честь, гідність та Щастя. Та й не тільки поеми. Згадаймо балади «Причинна», «Тополя», «Русалка», «Утоплена», «Лілея» та інші. У кожній з них своя історія нещасливого кохання, загубленого з вини можновладців. Кожна з них — прокляття тим, хто вкоротив

251

вік жінці, знівечив її красу, спаплюжив гідність. А лірика! В ній сотні жіночих образів. І в більшості з них йдеться про загублене кохання, страчене або скалічене назавжди життя дівчини чи молодиці.

Так Шевченко цілеспрямовано боровся за долю покривдже­них дівчат, жінок України, остерігаючи їх перед підступністю і брутальністю польських шляхтичів та москалів, і показував усьому світові руйнівників української родини.

Поглиблення цієї теми маємо і в російськомовній поемі «Слепая». П'ятнадцять літ тиняється сліпа жінка з дитиною-поводаркою. її надія на милосердя пана, батька її Оксани, переросла в розпуку: пан збезчестив і дочку, як у свій час її матір. Поема закінчується трагічно: Оксана підпалює будинок, і сама гине в огні.

Шевченкові образи дівчат та жінок не лише багатостраж­дальні, а й високоморальні. Найбільша заслуга великого Коб­заря не в тому, що він показав знівечену жіночу долю, а в тому, що підніс жінку-кріпачку на високий п'єдестал чистоти, глибини й вірності почуттів, моральної краси і материнської величі. Такими є Ганна з «Наймички», Оксана з поеми «Сле­пая», Сова, Катерина і Марія з однойменних творів. Мати з дитиною завжди були для Шевченка найсвітлішим образом, естетичним уособленням краси, ніжності й благородства. Чи не тому стали нині крилатими оці мелодійні слова:

Нічого кращого немає,

Як тая мати молодая