Мирний, Дмитро Загул і Микола Зеров, Максим Рильський і Наталя Забіла — такий перелік тільки найвидатніших і лише українських переспівувачів та перекладачів поеми. Створено чимало літературних та мистецьких творів на мотиви цієї видатної пам'ятки давнини.

На сюжет «Слова...» Олександр Бородін написав оперу «Князь Ігор», Микола Лисенко — композицію «Плач Ярослав-ни», а Гнат Хоткевич — інсценізацію; висока поетичність ге­роїчної поеми дала натхнення художникам Василеві Касіяну, Георгію Нарбуту, Вікторові Васнецову, Миколі Реріху, Олені Кульчицькій, Володимирові Фаворському та багатьом іншим майстрам живопису, графіки, скульптури.

Отже, письменство Київської Русі дало витвори високої ідейно-художньої вартості, яким притаманні глибокий патріо­тизм, жанрова самобутність, оригінальність стилю. Літературні твори цього періоду написані з добрим знанням історії, тісно пов'язані з політичними потребами свого часу, наснажені мо­тивами й образами усної народної творчості. Ці якості забез­печили прадавній українській літературі безсмертя.

Найвищим досягненням письменства тієї доби стало «Слово про похід Ігорів», ця найпахучіша квітка у вінку літературних пам'яток Київської Русі, бо «Слово...» підносить глибокопат-ріотичну ідею єдності народу та засвідчує високий культурний рівень давніх слов'ян — праукраїнців.

Письменство Київської Русі стало тим надійним фундамен­том, на якому українці звели прекрасну будівлю своєї націо­нальної літератури.

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Давня українська література: Хрестоматія / Упор. М. Сулима.— К., 1991.

2. С. Скляр єн к о. Володимир: Роман.— К., 1968.

3. І. Кочерга. Твори.— К., 1968.

4. «Слово о полку Ігоревім»: Переклади і переспіви.— К., 1990.

5. Василь Шевчук. Велесич: Роман.— К., 1980.

Запитання і завдання

1. Які традиції заклало письменство Київської Русі? У чому його самобутність і значення для подальшого розвитку української та інших слов'янських літератур?

2. Простежте за текстом розвиток сюжету «Слова про похід Ігорів». Доведіть, що історична основа твору ширша, ніж описані в літописі події 1185 р.

3. Зіставте Ігоря зі Всеволодом та Святославом. Підготуйтеся до їх порів­няльної характеристики.

4. У чому ліризм, моральна краса і велич Ярославни? Що в ній вас приваблює?

5. Доведіть, що «Слово про похід Ігорів» — твір художньо досконалий.

6. Визначте тему, ідею та жанр «Слова...». Що вам відомо про автора цього твору?

7. Завчіть напам'ять «Плач Ярославни» у переспіві Тараса Шевченка.

36

L

У XIV—XV ст. на Русь-Україну нападали татарські й ту­рецькі орди: палили села й міста, шедеври архітектури, бага­тющі бібліотеки, рідкісні мистецькі витвори; гнали в ясир та продавали на невільничих ринках тисячі людей. Тільки одного 1516 року в Крим з України погнали сто тисяч бранців. Земля наша була сплюндрована, сльози й кров знедолених зросили кожну її п'ядь, биті шляхи позаростали терном. Ординське ярмо понад два століття не тільки пригнічувало, а й розтлівало і висушувало саму душу народу, бо постійні грабежі і масові вбивства тримали народ у безперервному страху. Ослаблена країна стала легкою здобиччю ненажерливих сусідів: Галичину захопили польські пани, Закарпаття — угорські, північну Бу­ковину — молдавські. Стогнала вкрай пошматована земля, терпіли муки закріпачені феодалами волелюбні сини степів, плакали осиротілі діти, жони-вдови, а чужинці-загарбники чинили насильство над народом, його мовою, глумилися над прадідівськими звичаями.

Захищаючи свою землю, наш народ створив власні збройні сили — козацтво з центром у Запорозькій Січі, яку навіки прославили оспівані в народних піснях і думах Байда-Вишне-вецький, Іван Сірко, Петро Конашевич-Сагайдачний, Самійло Кішка, Северин Наливайко, Петро Дорошенко, Іван Морозенко і сотні інших лицарів Великого Лугу. Запорожці грудьми за­хистили від турків і татар Україну, Слов'янщину та й усю Європу.

Після Люблінської унії 1569 р. вся Правобережна і частина Лівобережної України стогнали в ярмі у польської шляхти, а решта земель була загарбана Угорщиною, тож українці мужньо боролися проти примусового спольщення і окатоличення. Народ дав гідну відсіч гнобителям, яка часто виражалася в формі збройних антипанських повстань селян, яким допомагали ко­заки та міщани.

У 1648 р. виступи народних мас переросли в грізну анти­феодальну війну, очолену гетьманом Богданом Хмельницьким. Ця велика війна, що охопила всю Україну, завершилася роз­громом численних збройних сил польських магнатів, але через програну у 1651 р. під Берестечком битву, а також брак військової могУті й згуртованості настало фатальне для нашого народу приєднання України до Росії, проголошене на раді 1654 р. в Переяславі (нині м. Переяслав-Хмельницький). На жаль, з козацької старшини мало хто розумів жахливу хибність цього кроку. Хмельницький і його прихильники не передба-

.38

чили підступних намірів російського царя, який згодом відій­шов од статей договору, і цим прирекли наш народ на століття кріпаччини, русифікації, на втрату державності. Цим ганебним актом було закабалено Україну на три століття під владу російських імператорів, внаслідок чого наша земля стала ко­лонією, сировинною базою Московії, а народ наш після роз­грому і скасування знавіснілою Катериною II Запорозької Січі був перетворений на рабів. Україна устами Тараса Шевченка («Розрита могила», «Стоїть в селі Суботові», «Якби то ти, Богдане п'яний») прокляла «нерозумного сина» за те, що віддав наш край на поталу Російській імперії.

Приєднання України до Росії мало згубний Розвиток вплив і на стан культури, розвиток якої був культури росіянами загальмований, далі — спотворе­ний, а повна русифікація завершила руйну­вання літератури, музики, малярства. І все ж, незважаючи на несприятливі умови, український народ продовжував творити культуру. Хоча й не так потужно, як раніше, але мистецтво розвивається, зокрема живопис, в якому поряд з релігійними усе помітніші світські мотиви й образи, побутові сцени, укра­їнські пейзажі, портрети. В оформленні книг плетений орна­мент змінює тваринний. Має свої досягнення в цей час і українська архітектура: будуються дерев'яні й кам'яні ратуші та житлові будинки, замки і палаци.

Певного розвитку досягла Україна і в галузі наук — фі­лософії, медицини, астрономії, мовознавства, математики. Ви­датною подією був вихід «Граматики словенської» Івана Уже-вича — першої граматики старої української мови XVI — XVII ст. Одним з видатних учених того часу був Мартин із Журавиці (село біля Перемишля) — талановитий математик, астроном, філософ і медик. У 1447 р. він написав перший посібник з геометрії і трактат «Нове зіставлення лічби дробів». Високий ступінь доктора філософських наук він підтвердив лекціями в університетах Праги, Липська, Падуї, Болоньї.

Проте праці Мартина з Журавиці не були, на жаль, ви­друкувані. Першою книгою українського автора, що побачила світ у 1483 р. в Римі латиною і цим започаткувала нову епоху в розвитку нашої науки, була праця Юрія Дрогобича «Прог­ностичні міркування», присвячена переважно питанням астро­номії. Справжнє прізвище Юрія — Котермак. Після Дрогобича і Львова він навчався в Краківському університеті. Одержавши ступінь магістра, Юрій став звати себе Дрогобицьким. Працю­вав викладачем астрономії та медицини у Болонському універ­ситеті, де згодом його було обрано ректором. Оскільки перед основною частиною «Прогностичних міркувань» є велика вір­шована присвята, яка засвідчує глибокі знання автора в галузі античної, арабської та інших літератур, ми вважаємо Юрія Дрогобицького ще й літератором. Сучасна українська письмен­ниця Ніна Бічуя написала про нього цікаву повість «Дрого-

39

бицький звіздар», а історик Ярослав Ісаєвич — есе¹ «Юрій Дрогобич».

Історичний злам у розвитку літератури, нау-

Українські ^ки> всієї культури спричинило виникнення в першодрукарі Україні книгодрукування. Засновником укра­їнського друкарства був високоосвічений ук­раїнець з лемків Святополк Фіоль. У 1491 р. в Кракові він видрукував перші п'ять книжок кириличним шрифтом: «Псал­тир», «Часословець» та ін. Поширювалися в Україні й видання білоруського першодрукаря Франціска Скорини, що заснував свою друкарню у Вільно. Це була допомога українському на­родові в його боротьбі проти релігійних утисків за рідну мову, за національну школу. Розвитку української культури сприяло книгодрукування видатного московита Івана Федорова, який в 1574 р. у Львові випустив «Апостол», а згодом в Острозі — Біблію. У боротьбі проти унії ці книги були дієвою зброєю. Прогресивна діяльність Івана Федорова, який «друкування книг занедбане відновив» (напис на його надмогильній плиті), стимулювала розвиток української літератури і культури в цілому.

Вдячні українці відкрили у Львові музей Івана Федорова, спорудили пам'ятник, його ім'я носять поліграфічні навчальні заклади.

Література XIV—XV століть

Хоч Київ і втратив своє колишнє політичне значення, він продовжує бути одним із найбільших центрів торгівлі, зокрема з Болгарією, Чехією, Сербією, Молдовою, що посилює куль­турні зв"язки з цими країнами. Завдяки цьому в Україні перекладають з грецької, сербської та болгарської мов. Відомим перекладачем того часу був київський митрополит Кипріян. З'являються також перекладні твори, видані не лише в Україні, а й у Білорусі, Московії, Сербії. Наприклад, дуже популярною в Україні в той час була сербська повість «Александрія».

Розвивається й оригінальна література України. Виникають нові редакції «Києво-Печерського патерика», поширюються но­ві списки «Хожденія» Данила Паломника. Та оригінальних літературних пам'яток тогочасної української літератури через спостушливі татаро-монгольські навали до нас дійшло дуже мало. А ті, що дійшли,— це передусім проповіді, послання і повчання Фотія та Григорія Цямблака.

Важливим літературним жанром тих часів, як і в минулі століття, були літописи, наприклад «Литовський літопис», що веде розповідь про події часів перебування українських земель у складі Литовської держави в XIV—XV ст., та «Короткий

Есе

художньо-документальний нарис чи повість.

київський літопис». У «Литовському літописі» варті уваги вставні оповідання та повісті; найцікавіша з них — «Повість про Подільську землю» — привертає увагу своїм жвавим ви­кладом, елементами народної мови й публіцистичністю. «Ко­роткий київський літопис», описуючи події, що відбувалися в Україні, поетично звеличує князя Острозького, його просвіт­ницьку діяльність. Мова літопису книжна, старослов'янська з елементами народної лексики.

Отже, спираючись на історичне минуле й культурні традиції Київської Русі, наш народ і в XIV —^: XV ст., незважаючи на воєнні спустошення, соціальне й національне поневолення, далі розвивав свою літературу, відстоював самобутність своєї куль­тури.

У глибинах усного мовлення народжувалася загальнонарод­на українська літературна мова. Правда, книжною мовою була старослов'янська з домішками латинської, польської тощо, але елементи живої, розмовної української мови все більше про­никають в мову писемну. У XVI ст. творилася літературна мова на основі народних говірок, так звана «руська мова». Вона була державною на території України в часи Великого князівства Литовського. Руська мова стала основою для ви­роблення літературної на народній основі.

Велике значення для розвитку української Братства культури мала діяльність братств — цер­ковно-освітніх товариств міщан, які виникли ще в першій половині XV ст. на західноукраїнських землях, а потім поширилися на всю Україну. Найактивнішими були братства у Львові, Острозі, Луцьку та Києві. Братчики будували школи, відкривали народні книгозбірні, розшукували історичні літописи, документи, старі книги і друкували нові, зберігали пам'ятки історії, культури, викупляли бранців із татарсько-турецької неволі, активно боролися проти покатоличення і полонізації¹ українського народу. Кожен член братства при­людно давав клятву відстоювати права рідного народу, розви­вати народну освіту.

У розвитку письменства, освіти, в захисті інтересів народу, його віри, мови і культури чи не найбільше зробило Київське братство, засноване високоосвіченою киянкою Лисаветою Гу-левичівною. Ця благородна людина обурювалася: «Хіба наші люди вміють лише наймитувати, гнути спину та битися на шаблях і веслувати на чужих галерах? А хіба піїтика, філо­софія, риторика, граматика, геометрія не доступна українцям?» Навколо Київського братства ця невтомна жінка-просвітитель-ка згуртувала письменників того часу, таких як Єлисей Пле-тенецький, Іов Борецький, Леонтій Карпович, Максим Смот-рицький, учених Лаврентія Зизанія, Ісайю Копинського, дру­каря Спиридона Соболя, її патріотичну діяльність підтримував

Полонізація — насильницьке спольщення.

L

41

10

гетьман Петро Сагайдачний, який з усім запорозьким кошем вступив до Київського братства. Отже, братства зробили ваго­мий внесок у розвиток української культури.

При сприянні братств засновано школи не лише в Києві, Львові, а й у Перемишлі, Луцьку, Немирові, Крем'янці, Ка-м'янці-Подільському, Вінниці. У цих школах учні вивчали історію, географію, філософію (богослов'я), риторику, музику, поезію (піїтику), математику, астрономію й мови: тогочасну книжну українську, грецьку, польську, німецьку, французьку, а згодом — природознавство й медицину.

Навколо деяких шкіл та їх друкарень виникали наукові гуртки, члени яких писали книги, готували до друку підруч­ники. Так, в Острозькій школі було видрукувано знамениту «Острозьку Біблію», а також «Граматику словенську» і «Ча­сослов». Рівень освіти України того часу був дуже високим. Сирійський мандрівник Павло Алепський, що був в Україні всередині XVI ст., зауважив «чудову рису, яка викликала здивування: всі вони, за винятком небагатьох, навіть більшість їхніх жінок чи дочок, уміють читати... У землі козаків усі діти вміють читати, навіть сироти». Одним з осередків освіти стала Запорозька Січ, де було чимало спеціальних мистецьких та військових шкіл.

Неабияке значення для розвитку української культури мав Києво-Могилянський колегіум, який на початку XVIII ст. виріс в Академію. Ця перша вища школа східних слов'ян швидко стала освітнім і науковим центром України й усієї Слов'ян­щини. У цьому велика заслуга першого ректора академії Петра Могили. В Академії на Подолі навчалися понад 1000 студентів усіх верств українського народу, прибуваючи сюди з півден­нослов'янських країн, з Росії. Наприклад, в Академії вчився Михайло Ломоносов. Києво-Могилянська академія, що мала свої колегії в Кременці, Вінниці та на Волині, давала ґрунтовну освіту в галузі мов, філософії, літератури, математики та інших наук. Цьому сприяла й книгозбірня Академії чисельністю понад 10 тисяч томів. Естетичне виховання і музичну освіту студенти здобували не лише на лекціях: в академії був хор з трьохсот співаків і оркестр із ста музикантів. Часто організовували театральні вистави, що стимулювало розвиток театру й дра­матургії в Україні. Київська академія дала українській і сві­товій культурі письменників Григорія Сковороду, Самійла Ве-личка, Климентія Зіновіїва, композиторів Максима Березовсь-кого і Дмитра Бортнянського, архітектора Івана Григоровича-Барського, вченого Олександра Щумлянського, державних і військових діячів Івана Самойловича, Самуїла Мужиловського, Семена Палія, Івана Мазепу та інших.

Незабаром подібні навчальні заклади виникають у Переяславі, Харкові, Чернігові. У 1661 р. у Львові відкривається університет. Пожвавленню міжнародних зв'язків перешкодило приєднання України до Росії в 1654 р. У XVIII ст. різні колонізаторські

42

бмеження царату щодо викладання в Україні рідною мовою

школах украй загальмували розвиток культури. Центром українського книгодрукування в XVII ст. стала Київська Лавра. Віддруковані тут книжки розходилися по всій Счов'янщині, наприклад до Москви в 70-х роках було надіслано з'києва тисячу різних книг — нечувану на той час кількість. Це б','ли твори Мелетія Смотрицького, Стефана Зизанія, Памви Беринди та інших українських письменників і вчених. Ви­друкувані в Києві книги славилися глибоким змістом, чітким шрифтом, багатством оформлення, високохудожніми гравюра­ми й орнаментом.

У XVI—XVIII ст. розвиваються філософія, іс- Розвиток торія, мовознавство та інші науки. Першими нацки ластівками українського мовознавства були дві книги: «Лексикон» Памви Беринди (понад 8 тисяч перекладених на тодішню українську мову слов'янсь­ ких слів) і «Граматика словенська» Мелетія Смотрицького (1619), що понад 150 років була основним підручником у російських, білоруських, українських, а деякий час і в сербських та болгарських школах.

Досить високого розвитку в XVII ст. набула і філософська наука. Одним із піонерів нового напрямку в цій галузі був Інокентій Гізель (Кисіль), названий «українським Арістоте-лем»; недаремно гетьмани часто шукали в нього поради. Його філософські трактати і навчальний курс «Праця з загальної філософії» пройняті елементами матеріалістичного розуміння світу; матерія вічна, вважав Гізель, вона не виникає і не зникає, людський розум всесильний, світ пізнаваний, висновки треба робити за допомогою розуму й дослідів, порівнянь явищ природи.

Інокентій Гізель — ще й видатний історик та письменник. Його огляд історії України від найдавніших часів до XVII ст., відомий під назвою «Синопсис», витримав понад 20 видань і до ломоносівського підручника історії Росії був єдиною працею з історії не тільки в Україні, айв Росії. Разом з Гізелем в українській філософській науці творили Симеон Полоцький, Єпіфаній Славинецький, Стефан Яворський, Арсеній Сатанов-ський, Лазар Баранович і Георгій Кониський, автор підручника «Етика».

XVIII ст. багате на видання історичного характеру: літописи, хроніки, щоденники, історико-публіцистичні твори: щоденник Якова Марковича, короткий опис «козацького українського народу» Петра Симоновського, праці істориків Григорія Поле-тики і Панаса Шафонського.

Ще більшого розвитку досягло тогочасне ми-Розвиток стецтво, зокрема музичне. Тільки в реєстрі

мистецтва Львівського братства згадується 267 творів українських композиторів XVIII ст. Україн­ська музика була дуже популярною в Росії та інших країнах.

43

Розвиваються професійна музична освіта і хоровий спів. І нині не забуті імена талановитих музикантів XVIII ст. — коб­заря Григорія Любистка, бандуриста і лютняра Тимофія Біло-градського, гусляра Василя Трутовського, співаків Марка Пол-торацького, Гаврила Марцинкевича та інших. Чимало видатних співаків та музикантів, зокрема для придворних капел Петер­бурга, виховувала Глухівська співацько-музична школа. В ус­піхах музичного мистецтва велика заслуга видатного україн­ського музикознавця Миколи Дилецького (1630— 1690), автора музично-теоретичного трактату «Мусікійська граматика» («Граматика музикальна»), перевиданого в 1970 р. фототипним способом, і підручника з музики, за якими навчалися тодішні українські та російські композитори. Поява цих праць спри­чинила виникнення нового музичного жанру — обробки на­родних пісень. Першими були оброблені українські народні пісні «Та нема гірш нікому» і «Ой під вишнею, під черешнею».

Оскільки Україна мала тоді високорозвинуту культуру, зо­крема освіту й науку, це справило благотворний вплив на культуру сусідньої Росії: великою популярністю в Москві ко­ристувалися українські книги, там плідно працювали україн­ські вчені, письменники, композитори.

Маруся Чураївна. Любов до пісні робить людину митцем. Згадаймо хоча б Марусю Чураївну, напівлегендарну українську співачку, яка сама складала пісні.

Перекази оповідають, що ця незвичайної вроди і поетично-музичного хисту дівчина — родом із Полтави, з сім'ї козака. Вона й у щоденних стосунках з людьми частенько висловлю­валася віршами, а коли її щось вражало, поезія, поєднана з музикою, вихлюпувала з душі дівчини. Так народилися ліричні пісні про її нещасливе кохання: «Ішов милий горонькою», «Болить моя голівонька», «Нема мого миленького» та чимало інших, які швидко полюбилися всім і поширилися по всій Україні. Особливої популярності набули такі пісні Марусі Чу-раївни, як «Засвіт встали козаченьки», «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «Віють вітри, віють буйні». Першу з них використав Микола Лисенко у своїй опері «Тарас Бульба», друга наштовхнула Михайла Старицького на створення відомої драми, а Ольгу Кобилянську надихнула на написання повісті «У неділю рано зілля копала», третю співає Наталка Полтавка з однойменної п'єси Івана Котляревського.

Про цю незвичайну дівчину, її коротке, сповнене трагічним коханням життя Володимир Самійленко написав віршовану драму «Маруся Чураївна», Любов Забашта — драму «Дівчина з легенди», Іван Хоменко — драматичну поему «Маруся Чу-рай». Найвидатніший твір про Марусю Чурай — однойменний роман у віршах видатної сучасної поетеси Ліни Костенко.

Славною й водночас трагічною сторінкою музичної історії України є діяльність геніальних композиторів XVIII ст. Артема Веделя, Максима Березовського і Дмитра Бортнянського.

44

Артем Ведель — незрівнянний керівник хорових капел у Москві, Києві та Харкові, автор багатьох пройнятих м'яким ліризмом концертів, з яких до нас дійшло тільки 12. Доведений до божевілля цькуванням царського офіцерства, помор перед­часно у в'язниці.

Максим Березовський — член кількох італійських акаде­мій, його ім'я поряд з іменем Моцарта викарбувано золотими літерами на мармуровій дошці в стінах Болонської академії. Тут вперше представникові східних слов'ян — талановитому українському композитору — було присвоєно звання академіка музики. Максим Березовський — автор кількох опер і багатьох концертів. Доведений до відчаю інтригами придворної петер­бурзької знаті, вчинив самогубство.

Дмитро Бортнянський — «український Моцарт», автор опер «Сокіл», «Креонт», «Алкід», «Квінт Фабій» (три з них поста­влені на італійській сцені), кантат, інструментальних творів та більше сотні хорових концертів. Дмитро Бортнянський здо­був світове визнання і прославив Україну.

Тогочасні музичні твори були переважно релігійного змісту, та в них, за словами Максима Рильського, «таяться животре­петне людське серце і животрепетна людська думка».

Успішно розвивалося й образотворче мистецтво України — жи­вопис, гравюра. Ще й нині чарують нас своїми картинами такі майстри церковного живопису, як Іов Кондзелевич, Іван Руткович, портретисти Дмитро Левицький і Володимир Боровиковський, Ан­тін Лосенко, гравери брати Олександр і Леонтій Тарасевичі, Ми­хайло Зубрицький, Григорій Левицький. Улюблений образ того­часного народного лубка — козак, зокрема козак Мамай.

Високою самобутністю і майстерністю відзначається укра­їнська архітектура, якій властиве поєднання величності з де­коративністю, гармонійністю й поетичністю. Йоганн Баптіст і Мартин Томашевський, Іван Зарудний і Яким Погребняк, Сте­пан Ковнір та Іван Григорович-Барський — такий далеко не повний перелік найбільших зодчих тієї епохи. Микільський військовий собор у Києві, Троїцький собор у Чернігові, Ме-жигірський монастир у Вишгороді Київської області, собор у Козельці Чернігівської області, Мгарський монастир у Лубнах на Полтавщині — це тільки невелика частка геніальних вит­ворів їхніх золотих рук. Різьба та розпис в Андріївській церкві У Києві братів Григорія і Дмитра Левицьких викликали за­гальне захоплення.

Далеко за межами України славилися вироби народних майстрів. Високого рівня розвитку досягли різьба по дереву й кості, мистецтво кахлі та кераміки, оздоблення килимів і вишивання, художня обробка металевих виробів, розписи по-^СУДУ, гаптування, виготовлення меблів тощо.

Культура України міцніла, взаємодіючи з сусідніми куль­турами, зокрема з польською. Польські історики й письмен­ники своїми творами сприяли розвиткові української художньої

4.т

літератури, через Польщу приходила до нас передова культура Західної Європи, її гуманістичні ідеї. Разом з тим польські митці використовували мотиви, образи українського фолькло­ру, лексику й фразеологію української мови.

Література XVI—XVIII століть

В українській літературі тієї доби¹ творили такі майстри слова, як Мелетій Смотрицький, Іван; Вишенський, Самійло Величко, Феофан Прокопович, Іов Борецький, Касіян Сакович, Симеон Полоцький, Михайло Андрелла, Лазар Баранович, Кли-ментій Зіновіїв та інші. Українська літературна мова того часу була ще далекою від народної, але невпинний процес проник­нення елементів розмовної мови в книжну зближував ці мовні стихії, особливо в козацьких літописах, у віршах спудеїв (сту­дентів), в драматичних творах і полемічних посланнях. Про них і поведемо мову.

Запровадження Брестської унії зумовило по-Полемічна ^ЯВУ великої кількості полемічних творів ка-література толицьких і православних авторів. Перший значний твір української полемічної літера­тури — «Ключ царства небесного» Герасима Смотрицького,» який вийшов 1587 року після появи книги єзуїт Петра Скарги «Про єдність церкви Божої». Трактат Герасима Смотрицького став гідною відповіддю українців на випади католиків проти православної церкви. Гостро викривали римсько-католицьку пропаганду Василь Острозький (Суразький) у своїй «Книжиці» (1588) та Стефан Зизаній у «Казанні св. Кирила...» (1596). Найвидатнішим твором кінця XVI ст., спрямованим проти Брестської унії, є трактат Христофора Філалета «Апокрисис» (1598). Автор розкрив справжні причини унії, вигідної полі­тичне й економічно для Ватикану, польського короля й шляхти; виявив широку ерудицію, роблячи екскурси в церковну історію; продемонстрував риторичну та публіцистичну майстерність, вдало поєднавши емоційну, пристрасну вимову з їдкою іронією та сарказмом. В полеміку¹ кінця XVI ст. активно включився Клірик Острозький, написавши три трактати.

Основою полеміки були релігійні розходження, але учасники її порушували також важливі суспільні питання. Наприклад, Захарія Копйстенський в своєму полемічному творі «Палінодія, або Книга оборони» (1622) обстоював право на незалежність України, висловлював захоплення величною історією і гордим характером українського народу. Найвидатнішими українсь­кими полемістами XVII ст. були Мелетій Смотрицьккй, Захарія Копйстенський, Петро Могила, Іван Галятовський і чернець з душею борця — Іван Вишенський.