І под іменем всего войська в друк дарую.

Силабічне віршування було поширене ще до появи братських Шкіл. Вірші писали вправною народною мовою з виразними елементами гумору. Свідченням цього може бути сатиричний вірш Івана Жоравницького з Луцька «Хто йде мимо» (1575), в якому висміяно пихатого луцького ключника¹ та його роз­пусну жінку:

Хто йде мимо, стань годину, Прочитай сюю новину. Чи є в Луцьку білоголова, Як та пані ключникова?

Хоча вік подойшлий має, А розпусти не встидає; Убирається в фарботи², Лиш не дбає про чесноти...

Невсипущий студент Київської Академії, а потім — відомий на Чернігівщині священик Іван Некрашевич, був також ви­датним поетом. Його перу належить віршований виклад тео­логічної праці «Суперечка душі з тілом», діалог двох селян у жанровій сценці «Ярмарок». Найприкметніше з написаного Некрашевичем — його «Сповідь», в якій поєднано книжні традиції з. народними:

А я хліба та солі не збавив нікого. А більше яких гріхів? Не чуюсь нічого. Горюю да бідую; хоч хліба не маю, А ніколи нікого я не позиваю.

Климентій Зіновіїв — перший український

Климентій співець ремісників, наймитів-бурлаків, селян.

Зіновіїв Його творчість — одне з найвизначніших

^ явищ нашої літератури XVII ст. Народився

ллиментій Зіновіїв на Лівобережжі, навчався в 'Києво-Моги-

лянській академії, був ченцем, писарем, священиком. Багато

Мандрував.

_То ^Кдк>чник — той, хто мав ключі від комор панського маєтку, економії Що І розпоряджався продуктовими запасами. "Фарботи — мережива.

57

До нас дійшла рукописна збірка творів поета, що вміщує близько 400 віршів. Найбільшу групу складають соціально-по­бутові вірші, в яких провідне місце займають роздуми про соціальну нерівність. Один із циклів збірки має назву «Про багатства і про злидні...». Вірш «Про вбогих і про багатих» — це схвильована розповідь про привласнення наймитської праці. В інших творах викрито хабарництво, продажність архієреїв, суддів, лихварство купців, орендарів, а чесну працю прослав­лено:

Над усі ремесла — річ кажу відому — Хліборобство, вигідне світові усьому. Бо хоч би хто срібло міг, золото робити, А без хліба чи б хотів золото вкусити.

Є у віршах Зіновіїва й елемент національного:

Козаків, немов святих, треба шанувати, Позаяк і кров свою в битвах проливають, І за віру праведну душі покладають. Тим з небес подай Свою, Господи, корону, Хто для нашої землі чинить оборону.

Поет Климентій Зіновіїв водночас був одним із перших українських етнографів: записував народні прислів'я та при­казки.

Козацькі літописи

Хмельниччина, ця героїчна доба в житті українського на­роду, найдокладніше відображена в трьох козацьких літописах: Самовидця, Грабянки і Величка. Чому козацьких? Бо йдеться в них про звитяги січового козацтва, та й авторами-літописцями цих творів були козаки.

Ми втретє згадуємо літописи в літературному курсі, бо і в письменстві XVII ст. чіткої жанрової межі між історичним твором, літературним і філософським ще не було.

У «Літописі Самовидця» після короткого вступу про події до 1648 р. докладно описано епоху 1648—1702 pp. Кінцева частина літопису — стислий огляд історії України за 1703—

1784 pp.

«Літопис Самовидця» в запису під 1663 роком описує Чорну Раду під Ніжином, докладно розповідає про два ворожі табо­ри — Сомка та Брюховецького і про жорстоку розправу ос­таннього над своїм суперником та його прихильниками. Є тут згадка про полковника Івана Шрама. Читаємо в літописі:

«Раду визначено 17 червня. І щоб іти на раду пішо, та ще й без зброї. Як вдарено в бубни, Брюховецький привів своїх пішо, а Сомко — і всі його козаки — на конях та при зброї, і гармат було в них немало... Крик стався з обох сторін: одні кричать «Брюховецького гетьманом!», інші — «Сомка гетьманом! — і на стіл обох саджають. А далі межи собою стали битися...»

«Літопис Григорія Грабянки» описує історію козацтва з часу його виникнення до 1709 р. У ньому наводяться тексти багатьох державних актів, гетьманських універсалів, грамот, договорів. Написано цей твір тодішньою українською літературною мовою з використанням віршів, панегіриків' тощо. Третій, чотири­томний, літопис заслуговує на те, щоб про нього розповісти докладніше. Автор його, Самійло Величко, закінчив Києво-Мо-гилянську академію і був людиною енциклопедичних знань, вільно володів шістьма мовами.

Історичні події, описані в «Літописі Самійла Величка», охо­плюють події 1648—1700 pp. Чітка ідейна спрямованість та високий художній рівень ставлять цей літопис в один ряд з найвйдатнішими творами української літератури XVIII ст. Як громадянин, Величко гірко переживав злигодні України того часу і висловив з цього приводу свої думки й почуття, додаючи до літописання народні історичні перекази, легенди, оповідан­ня, вірші тощо, зокрема легенди й перекази про Богдана Хмель­ницького. Оздобою літопису є оповідь про кошового отамана Івана Сірка; мотиви з цього твору черпали Тарас Шевченко, Борис Грінченко, Дмитро Яворницький, Олександр Довженко, Анатолій Шиян та інші письменники, композитори, художни­ки.

Одна з головних тем «Літопису Самійла Величка» — геть­мансько-старшинські усобиці; глибоко сумує автор також із приводу жахливих руїн міст і сіл — наслідку набігів татар та інших зовнішніх ворогів. Гине мати Україна, треба її рятува­ти — такий провідний мотив літопису. Та лихоліття мине, коли всі дбатимуть про загальнонародні інтереси.

Мова літопису образна, багата на лексику й фразеологію, прикрашена різноманітними стилістичними фігурами". Розпо­відь літописця часто переривається діалогами, монологами дра­матичного характеру, уривками з листів, пейзажними карти­нами. Гумору й сатири автор теж не цурається. Стиль літопису піднесений, героїко-патріотичний, що нагадує нам «Слово про похід Ігорів». Іван Франко писав, що «з літературного боку се явище дуже цінне».

Козацькі літописи зібраним фактичним матеріалом і патрі­отичною спрямованістю стали основою (або поштовхом) до ви­никнення низки літературних художніх творів. Наприклад, «Літопис Самовидця» спричинився до написання роману-хро-ніки Панька Куліша «Чорна рада», «Літопис Григорія Грабян­ки» — повісті Осипа Маковея «Ярошенко», «Літопис Самійла оеличка» — драми Анатолія Чєркасенка «Про що тирса ше-

Панегірик — твір, в якому когось або щось прославляють. Стилістична фігура — своєрідна синтаксична побудова фраз та оеднання їх у художньому творі для посилення виразності й емоційності, аибільш поширеними стилістичними фігурами є повтор, анафора, паралелізм, Риторичне запитання, інверсія тощо.

58

59

лестіла» і картини Іллі Рєпіна «Запорожці пишуть лист до турецького султана».

Осібне місце в історичній прозі цієї доби займає анонімна «Історія русів», яка вагомо посилила національну свідомість у середовищі української інтелігенції тим, що дух її — віль­нодумний аж до проти церковного. Під впливом цієї праці писали історики Микола Маркевич, Микола Бантиш-Камен-. ський, зазнали впливу «Історії русів» Тарас Шевченко, Євген; Гребінка, Степан Руданський, Микола Гоголь, їх усіх, напевно, вабили гарячий патріотизм, ідея самостійності України, наці-, ональної самобутності українців. Тому її першорядне значення як твору передусім політичного. Навіть змосковщена мова не набагато зменшила його силу і роль. Нині «Історію русів» видано в інтерпретації Івана Драча сучасною українською мо­вою.

Ідейний центр «Історії русів» — промова гетьмана Павла Полуботка, звернена до лютого ката України Петра І: «Замість вдячності й відплати, повертають нас у негідне рабство, велять платити данини великі і невиносимі, заставляють рити лінії й канали, висушувати непрохідні болота та загачувати їх тілами наших козаків. Повертати народи в рабство є ділом азійського тирана, нехристиянського монарха. Я знаю, що нас чекають кайдани й понура в'язниця, де заморять нас голодом по мос­ковському звичаю. Та поки я ще живий, говорю тобі правду, царю, що ти даси відповідь... перед всемогучим Богом за по­гибель нашу та всього народу».