7. Проблеми поняття землі як об'єкта правового регулювання.

Пон. землі в Держ. стандарті. Ст. 1 ЗУ «Про охорону земель». Пон. землі Андрейцева, Титової, Носіка. З точки зору доктрини зем. права земля розгляд. як інтегрований (що обумовлено функціями, які виконує земля у життєдіяльності сус-ва, незалежно від волі людини: екологічна функція, просторова межа держ. влади – політична ф-ція, соціальна як місце розселення, як осн. засіб вир-ва, екон. функцію) і диференційований (поділ на категорії земель) об’єкт прав. регулювання. Земля не змінює ні юр., ні фіз.. природу, залишається складовою навкол. сер-ща. Зак-во відносить зем. ділянку до майна, об’єктів речового права. Поділяють за класифікацією на майно та інтелектуальне. Не взято до уваги, що з точки зору об’єктів та явищ, які оточують людину, такі об’єкти за своїм походженням відносяться або до матеріальних, або духовних благ. Отже, земля є матеріальним об’єктом природного походження, який з точки зору еколого-екон. оцінки належить до прир. ресурсів, а не до категорії речей як об’єктів матер. вир-ва, які, водночас, виступають об’єктами цив. правовідносин.

Особливості відмінності зем. ділянок від майна:

земля не ств-ся працею людини, землі існують об’єктивно, тобто це прир. об’єкт, який існує незалежно від волі людини на його виникнення та існування, на відміну від майна в широкому цивілістичному розумінні;

майно в цивіліст. розумінні завжди має споживчу та мінову вартість, яку легко встановити, виходячи із затрат праці та матеріалів, вкладених у певну річ; вартість зем. ділянки вираховується за штучно створеними методиками, в основі яких лежать місце розташування зем. ділянки, якісні показники, але в основному в основі нормативної ціни лежить той прибуток, який буде отриманий від використання зем. ділянки у майбутньому;

землі як об’єкт як складова навкол. прир. сер-ща (НПС) знаходяться в тісному взаємозв’язку з ін. об’єктами природи (водами, лісами, надрами); це одна, т. зв. група природоресурсних відносин, де властивість кожного компонента може бути реалізована в їх функціональній взаємодії. Отже, зем. відносини як і водні, лісові тощо містять еколог. вимоги, врахув. яких не властиве цив. зак-ву;

існув. спец. плати за використ. земель у формі зем. податку та орендної плати;

використання земель як основного засобу вир-ва. Ознаки землі на відміну від ін. засобів вир-ва:

незамінність,

постійне місце знаходження,

просторова обмеженість.

відносини зем. від-сті за правопорушення хар-ся зем.-прав. засадами та екол. вимогами.

8. Проблеми форм права власності на землю

До початку 90-х років XX ст. основу земельного права становив інститут права виключної власності держави на землю. Він передбачав належність усіх земель у межах території України одному суб'єктові — державі. Інші суб'єкти земельних відносин — громадяни та юридичні особи — могли володіти землею лише на праві землекористування, яке вважалося похідним і, відповідно, залежним від права виключної власності держави на землю.

Земельний кодекс України в редакції від 13 березня 1992 р. скасував монополію державної власності на землю. Поряд з державною, були введені приватна та колективна власність на землю.

Саме такий підхід до структури форм земельної власності реалізований у Конституції України, уст. 14 якої зазначено, що право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою. А в ст. 142 Основного Закону встановлено, що земля може перебувати також у власності територіальних громад сіл, селищ, міст і районів у містах.

Ч.3 ст.78 ЗК і ст. 80 – в Україні право власності за зак-ом класифікується за суб’єктами; правове значення – за законом певні категорії земель можуть перебувати у власності лише у певних суб’єктів.

За суб’єктами права власності на землю, виділяють форми власності на землю.

Форми власності на землю визначається об’єктом, суб’єктами (колом осіб, яким земельні д), способом здійснення суб’єктами своїх повноважень щодо власних земельних ділянок.

Неабияке значення має саме реальна можливість суб’єктів тієї чи іншої форми власності на землю здійснювати повноваження власника щодо об’єкта права власності.

У спец літературі висловлюється думка щодо недоцільності розподілу за формами. Кулинич – необхідна відмова від поділу права власності на форми та види, що мають різний зміст та створення єдиного інституту права власності.

Враховуючи положення КУ ЗК, які визначають суб’єктів, традиційно виділяють форми – право власності укр. народу, право державної власності, комун, приватної.

Поза межами такої класифікації, знаходиться право власності на землю іноземних держав, та право колективної власності.