7.1. Українське питання напередодні 2 св.В.

Напередодні Другої світової війни роз'єднаність українських земель, їхнє перебування у складі чотирьох держав, що мали різний соціально-політичний устрій, були важливим дестабілізуючим чинником політичного життя Європи. Українське питання у вузькому розумінні - це питання про місце і роль українського чинника у внутрішньому житті держав, до складу яких входили українські землі, у широкому - це питання про умови і механізм возз'єднання українських земель та створення власної української державності. Напередодні Другої світової війни чітко визначилися три групи країн, зацікавлених у вирішенні українського питання. Перша група - СРСР, Польща, Румунія, Чехословаччина - країни, до складу яких входили українські землі, їхня основна мета - втримати вже підвладні землі й приєднати нові. Друга група - Англія, Франція і частково США (тобто країни - творці Версальсько-Вашингтонської системи), які своїм втручанням у вирішення українського питання або, навпаки, дипломатичним нейтралітетом задовольняли свої геополітичні інтереси. Третя група - Німеччина, яка, борючись за «життєвий простір», претендувала на українські землі, і Угорщина, яка, будучи невдоволеною умовами Тріанонського мирного договору 1920 р., домагалася повернення Закарпатської України,

Ініціатором рішучих дій у вирішенні українського питання напередодні Другої світової війни стала Німеччина. 23 серпня 1939 р. у Москві було підписано німецько-радянський пакт про ненапад, а також додатковий таємний протокол Ріббентропа - Молотова, який визначав зони впливу двох держав у Східній Європі. 1 вересня 1939 р. Німеччина напала на Польщу, що поклало початок Другій світовій війні. Швидко просуваючись вглиб польської території, гітлерівці 10 вересня підійшли до Бреста й Львова. 17 вересня Червона армія вступила в Західну Україну та Західну Білорусію. 18 вересня уряд і головне командування Польщі виїхали за межі країни, наказавши своїм військам не чинити опору Червоній Армії. 22 вересня радянські частини увійшли до Львова. 27 вересня капітулювала Варшава, а наступного дня Ріббентроп підписав у Москві договір про дружбу і протокол, що визначив новий кордон між Німеччиною та СРСР. Зокрема, Волинь і Галичина приєднались до УРСР, яка перебувала у складі СРСР. Тут було створено 6 областей: Львівська, Станіславська, Волинська, Тернопільська, Рівненська, Дрогобицька. Деякі українські землі - Холмщина, Підляшшя, Лемківщина - були включені німцями до так званого Польського генерал-губернаторства (центр м. Краків), яке вважалося частиною «третього рейху». У червні 1940 р. уряд СРСР примусив румунські власті повернути загарбані ними 1918 р. Бессарабію та Північну Буковину. Так більшість західних і південних українських земель возз'єднались воєдино 1939 р. 26-28 жовтня 1939 р. у Львові працювали обрані населенням Західної України Народні Збори, які проголосили встановлення радянської влади і прийняли декларацію про входження в СРСР та возз'єднання Західної України з УРСР, 1-2 листопада Верховна Рада СРСР, а 15 листопада Верховна Рада УРСР прийняли закони про возз'єднання Західної України з УРСР і включення її до СРСР. У новостворених областях розпочалися значні політичні и соціально-економічні зміни. Було націоналізовано 2000 промислових підприємств, експропрійовано землі польських поміщиків і колоністів, було введено безкоштовне медичне обслуговування і значно розширено його мережу, зокрема на селі, надано житло в містах біднякам, які мешкали у підвалах, здійснено українізацію освіти, значно збільшено кількість українських шкіл (1940р. їх діяло 6000). Проте водночас радянська влада принесла з собою сталінський тоталітарний режим. Було заборонено політичні партії, крім КП(б)У, репресовано їхніх лідерів. Припинили свою діяльність громадські, культурні, наукові, торговельні, промислові об'єднання та установи, зокрема «Просвіта», розпущено українську кооперацію. Навесні 1940 р. режим розпочав насильницьку колективізацію, розгорнув великомасштабні репресії. Хапали всіх - як українців, так і поляків. Тисячі людей без попередження, суду чи бодай формального звинувачення заарештовували, заганяли у вагони й вивозили до Сибіру чи Казахстану. Чимало депортованих гинули цілими сім'ями. За даними науковців радянська влада депортувала близько 1200 тис. чоловік.

7.2. Рад-нім. Договори і зах.-ук. землі

„Велика криза” 1929-1933 рр. і наступна депресія, яка охопила всі індустріально розвинені країни світу, призвела до різкого загострення суперечностей як всередині індустріальних держав, так і між ними. Вихід з цього становища вони шукали у війні за новий переділ світу. Німеччина, Італія та Японія готувалися і почали силою кроїти карту світу на свою користь. США, Великобританія і Франція намагалися спрямувати агресію цих країн проти Радянського Союзу і тим послабити СРСР та своїх конкурентів. Сталінський стратегічний план передбачав провокування війни між західними країнами з можливістю подальшого втручання у вигідний момент для забезпечення перемоги „світової комуністичної революції”. Вже весною 1938 р. при потуранні західноєвропейських держав і США фашистська Німеччина захопила Австрію. Влітку того ж року японські війська спробували захопити частину далекосхідної території СРСР біля озера Хасан, але були відкинуті. В результаті Японія так і не наважилася напасти на СРСР у роки другої світової війни. У березні 1939 р. Німеччина розчленувала і поглинула більшу частину Чехословаччини при потуранні Франції й Англії. В ніч з 23 на 24 серпня 1939 р. між СРСР і Німеччиною був підписан договір про ненапад. Він був підписаний у Кремлі після кількагодинних переговорів міністрів закордонних справ СРСР Молотова і Німеччини Ріббентропа в присутності Сталіна. Договір, що увійшов в історію як „пакт Молотова-Ріббентропа”, складався з семи статей і передбачав зобов’язання обох сторін утримуватися від агресивних дій і будь-якого нападу стосовно один одного, як нарізно, так і спільно з іншими державами. Окремою частиною радянсько-німецького договору став таємний протокол, в якому був обумовлений територіальний устрій майбутньої Європи. Обидві ці документи – договір про ненапад і таємний протокол як єдине ціле очевидно суперечили принципам міжнародного права, ігнорували загальновизнані норми міжнародних стосунків і, по суті, були протиправними, оскільки ґрунтувалися на насильстві щодо третьої країни. Проте такий розвиток радянсько-німецьких стосунків, компроміс, зафіксований у договорі про ненапад, і особливо в його таємному протоколі, були значною мірою зумовлені фундаментальною спільністю інтересів двох тоталітарних режимів, диктаторів. Як Гітлер, так і Сталін, розглядаючи механізм практичної реалізації своїх уявлень щодо перебудови світу, вважали історично правомірним насильство, більше того, вбачали в цьому найефективніший і єдино правильний шлях. Західна Україна цікавила Сталіна передусім як нове володіння імперії, а також як зона безпеки на її західних кордонах. Водночас, скориставшись сприятливим моментом, сталінський режим прагнув якомога швидше покласти край ненависному йому національно-визвольному рухові українського населення на західноукраїнських землях, не допустити його активізації на території радянської України.