84. Становлення та основні напрями діяльності нбу.

НБУ —Нац.банк— було утворено у 1991 р. згідно з законом Укр. «Про банки і банківську діяльність». Законом було закладено основи класичної дворівневої банківської системи, яка включає, з одного боку, центральний банк, як головний банківський інститут держави, який є емісійним центром і відповідає за збереження монетарної стабільності, а з іншого — банківську систему, представлену мережею комерційних банків. Нац. банк є юрид. особою, має відокремлене майно, що є об’єктом держ. власності та перебуває у його повному госп. віданні. Статутний капітал банку є державною власністю і слугує для забезпечення зобов’язань банку.

Основні принципи функціонування Нац. банку, передбачені законом: принцип незалежності банку; принцип президентського та парламентського контролю за діяльністю банку; принцип економічної самостійності банку; принцип централізації системи банку; принцип єдності системи банку; принцип вертикальної структури управління банком.

НБУ прогнозує готівковий обіг, установлює правила випуску в обіг, зберігання, перевезення, інкасації та вилучення готівки з обігу, визначає порядок ведення касових операцій для банків, підприємств і організацій. Виконуючи функцію банку банків, НБУ забезпечує комерційні банки на їх замовлення готівкою через свою мережу територіальних управлінь, здійснює розрахункове і кредитне обслуговування комерційних банків. Як кредитор комерційних банків поступово освоює методи кредитування. Виконує функцію банківського регулювання та нагляду. Як банкір уряду і провідник монетарної політики проводить консультації з КМ з питань монетарної політики, валютної, фіскальної та інших напрямів загальноекономічної політики держави. НБУ здійснює розрахунково-касове обслуговування уряду. Є кредитором уряду. Банк виконує функцію генерального агента Мін-ва фінансів з обслуговування розміщення облігацій внутрішньої держ. позики та проведення платежів за ними та платіжного агента уряду стосовно обслуговування зовнішнього боргу. Банк є розпорядником кредитів, отриманих від МВФ. Щорічно НБУ розробляє основні засади грошово-кредитної політики.

Діяльність НБУ як центр.-го банку країни має бути спрямована на: забезпечення внутр. та зовнішньої стабільності гривні, як необхідної(не єдиної і недостатньої)умови для макро-економічної стабілізації і зростання реальних доходів нас-ня; забезпечення фін. стійкості банківської сис-ми; стимулювання кредитно-інвестиційної діяльності комерційних банків, з тим щоб вони більш інтенсивно підтримували реальну економіку

82. Діяльність центрального банку як банку банків.

ЦБ займається касовим, розрахунковим та кредитним обслуго-вуванням КБ. 1) ЦБ реєструє КБ, 2) відкриває їм кореспондентські рахунки, 3) ліцензує операції КБ, 4) кредитує КБ, 5) здійснює нагляд за діяльністю КБ, 6) здійснює міжбанк розрахунки, 7) видає методичні документи. ЦБ є кредитором в останній інстанції для КБ. Центральний банк як банк банків забезпечує касо­ве, розрахункове та кредитне обслуговування комерційних банків. Враховуючи монопольне право цен-тр. банку на забез­печення платіжного обороту готівкою, комерційні банки зберіга­ють частку своїх резервів у безготівковій формі на рахунках у цен­тр. банку. Коли у комерційних банків виникає потреба у підкріпленні каси готівкою, вони звертаються до центр. банку, який видає їм готівку в обмін на їх безготівкові резерви. Надлишки готівки комерційні банки здають до центр. бан­ку для зарахування на їхні рахунки. Операції центр. банку щодо касового обслуговування комерційних банків не приводять до зміни обсягів грошової бази, але вони змінюють її структуру, зокрема частку готівкового компонента грош.-ї бази.

Цент­р. банк відіграє ключову роль, яка проявляється у різних напрямах його діяльності, а саме: • розробленні нормативних документів, що регламентують порядок функц-ня платіжної системи; • організації і проведенні міжбанківських розрахунків; • наданні комерційним банкам надкоротких кредитів на за­вершення міжбанківських розрахунків; • ліцензуванні спеціальних видів діяльності у сфері міжбан­ківських розрахунків; • проведенні остаточних розрахунків за операціями між учас­никами розрахунково-клірингових центрів. Центр. банк як банк з особливим статусом, виступаючи у ролі посередника у міжбанківських розрахунках, забезпечує: • мінімізацію банківських ризиків; • концентрацію, а водночас і оптимізацію надлишкових ре­зервів комерційних банків;

• належний рівень безпеки системи розрахунків; • ефективне регулювання грош. ринку завдяки отриман­ню оперативної та точної інформації про переміщення грош. коштів і стан банк. рахунків; • нагляд за функц-ням банківської системи в цілому, а також за діяльністю кожного банку окремо; •оперативне застосування превентивних заходів щодо стабілі­зації фін.-го стану банків–учасників ринку платіжних послуг; • взаємодію системи міжбанк. розрахунків з процесинговими центрами системи масових електронних платежів, із сис­темою обігу цінних паперів тощо.

Центральний банк, користуючись підтримкою держави, має можливість забезпечувати платіжну систему потужними засоба­ми телекомунікацій і впроваджувати у міжбанківські розрахунки системи термінових переказів великих сум у режимі реального часу класу.

83. Походження та розвиток центральних банків. Створення Європейської системи центральних банків. Попередниками центр. банків можна вважати емісійні банки, які виникли у ХІХ ст. Великого значення набуло розширення грош. маси і підвищення значення банкнотного обігу. Банк. сис-ма продовжувала зростати, випуск банкнот збільшувався і став невід’ємною рисою ек-ки. Банкноти витісняли повноцінні монети з обігу. Право емітувати банкноти держава закріпила за одним банком, надавши йому статус емісійного банку. Завдяки концентрації та монополізації банкнотної емісії держава дістала можливість впливати на пропозицію грошей і використовувати емісію для фінансування держ. витрат. Т.ч. саме об’єктивна потреба в централізації банкнотної емісії спричинила виникнення емісійних банків.

Прикладом виникнення емісійного банку є становлення і розвиток Банку Англії. Створення банку на акціонерній основі стало можливим завдяки позикам, які уряд отримав від банку для фінансування війни із Францією. Схожий еволюційний шлях пройшов і Банк Франції, заснований як акціонерна компанія. На поч. ХХ ст. централізація банкнотної емісії була завершена головним чином в Європейських країнах. Для ХХ ст. характерним є процес демонетизації золота і перехід від грош. сис-ми золотомонетного стандарту до системи обігу грошей, не розмінних на золото.

Система золотомонетного стандарту — це саморегульована грош. сис-ма, яка передбачає безпосередній обіг золотих монет, вільну їх чеканку і необмежений обмін банкнот на золото в монетній формі. Система обігу грошей, нерозмінних на золото і позбавлених власної вартості, не має механізму, тому вона потребує створення відповідного органу, забезпеченого організаційно оформленим регулятивним механізмом. Таким органом стає центр. банк. Створення центральних банків відбувалося двома шляхами.

Перший шлях - еволюційним — це поступове перетворення банку, який мав статус емісійного, у центр. банк. Другий шлях — це створення центр. банку на основі спец. закону, який передбачає особливий статус новоствореного банку з моменту його заснування. Центр. банки активно співпрацюють з міжн. валютно-кредитними і фін. організаціями, насамперед з МВФ.

ЄСЦБ — дворівнева банк. сис-ма, що складається із Європ. Центр.банку і нац.центр. банків країн ЄС.Створення ЄСЦБ було передумовою запровадження єдиної європ. валюти — євро.

Базові функції ЄСЦБ: визначення та реалізація єдиної онетарної політики в зоні євро (ЄВС); проведення міжн. валютних операцій; зберігання офіційних золотовалютних резервів, що передані ЄЦБ країнами—учасницями системи, а також управління цими резервами; сприяння чіткому функціонуванню платіжних систем країн—учасниць ЄВС.

ЄЦБ почав існувати з 1 липня 1998 р. Штаб-квартира банку розташована у Франкфурті-на-Майні. Керівні органи ЄЦБ: Рада керуючих і Виконавче правління. Рада керуючих складається з членів Виконавчого правління і голів нац. центр. банків країн зони євро ЄВС. Виконавче правління складається з президента банку, віце-президента і 4 інших членів, які обираються за заг. згодою урядів країн-членів на рівні Глав держав або урядів.