3 Основні школи сучасної західної соціології

Сучасна західна соціологія представлена різноманітністю шкіл і течій, які розвиваються за багатьма напрямками.

Неофункціоналізм – Зосереджується на розробленні універсальних концепцій, пізнавальних моделей і принципів аналізу, які б пояснювали соціальне життя та були адекватними реальними ситуаціями.

Теорія структурного функціоналізму – Представник цієї теорії

Т. Парсонс вважав, що аналіз будь – якого соціального процесу є частиною дослідження певної системи з установленими межами. Кожна соціальна система покликана задовольняти певні потреби своїх елементів, забезпечуючи їх виживання. Крім того, система має виробити певний процес соціалізації людей, даючи їм змогу сформувати або суб’єктивні мотивації підпорядкування конкретним нормам, або певну загальну потребу такого підпорядкування. Водночас кожна система повинна мати певну організацію видів діяльності та інституційні засоби, щоб успішно протидіяти порушенням цієї організації, вдаючись до примусу або переконання.

Теорії соціального конфлікту – Протягом ХІХ – ХХ ст. набули поширення концепції, які визнають конфлікт одним з найважливіших чинників соціального розвитку. Так американський соціолог Льюис Козер (1913 – 2003 рр.) вважає, що конфлікт внутрішньо притаманний суспільству і відіграє не тільки деструктивну, але й стабілізуючу роль: конфлікт робить чіткішими певні базові цінності суспільства, дозволяє різним суспільним групам краще пізнавати одна одну і тим самим сприяє їх зближенню; конфлікт із зовнішнім ворогом допомагає підтримувати згуртованість суспільства в цілому. Цінність конфліктів полягає в тому, що вони запобігають заціпенінню соціальної системи, відкривають дорогу інноваціям.

Німецький соціолог Ральф Дарендорф (народився 1929 р.) – вважає соціальний конфлікт наслідком опору відносинам панування і підкорення. Придушення соціального конфлікту призводить до його загострення, а «раціональна регуляція» - до «контрольованої еволюції».

Теорії соціального конфлікту, визнаючи конфлікт одним з головних рушіїв соціального прогресу, одночасно розглядають явища, які характеризуються поняттями «злагода», «стабільність», «порядок», «спокій». При цьому злагода вважається нормальним станом суспільства.

Теорія соціального обміну – Втілює спроби встановити зв’язки між макро- і мікрорівнями соціальної реальності. Представники цієї концепції розглядають обмін різними видами діяльності як фундаментальну основу суспільних відносин, на якій формуються певні структурні утворення (влада, статус, престиж, конформізм).

Згідно з цією теорією люди взаємодіють між собою на основі аналізу власного досвіду, потенційних винагород і покарань.

4Соціологічна думка і соціологія в Україні

Протосоціологічний період розвитку соціологічної думки в Україні охоплює хронологічний проміжок від часів Київської Русі до сер. ХІХ ст.

Витоки соціального пізнання в Україні сягають сивої давнини, зокрема княжої доби (ІХ – ХІІІ ст.), і тісно пов’язані з буттям українського народу, формуванням української державності – Київської Русі.

Наприкінці ХVІ – на початку ХVІІ ст. найпомітнішою постаттю в українському духовному житті був Іван Вишенський (1945 р.), який обстоював ідею свободи, рівності, справедливості.

Істотний внесок у розвиток соціологічних ідей зробив видатний український філософ, письменник Григорій Сковорода (1722 – 1794 рр.), який науку про людину вважав найважливішою і найвищою з усіх наук. Він повстає проти соціального відчуження людини і, насамперед, проти влади речей, багатства, накопичення, виступає на захист вільного потягу людини до «спорідненої праці». Розглядаючи проблему рівності людей, Г. Сковорода визнавав лише одну нерівність – нерівність в обдарованості і покликанні в одному й тому ж виді діяльності, що має не соціальне, а природне походження.

Значний внесок у розвиток пізнання людини, суспільства, гуманітарної освіти та культури зробили представники Кирило – Мефодіївського братства створеного наприкінці 1845 – початку 1846 року. Ідейне його ядро утворювали Микола Костомаров, Михайло Гулак, Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Володимир Білозерський, Олександр Маркевич.

Вважається, що українська соціологія заявила про себе у 80-ті роки

ХІХ ст. дослідженнями Женевського гуртка українських учених, праці яких друкувалися в журналі «Громада».

Серед учених – дослідників к. ХІХ ст. вирізняється Михайло Драгоманов (1841 – 1895 рр.). Він першим використав поняття «соціологія» у курсі лекцій для студентів Київського університету.

Соціологію він розумів як універсальну науку. Соціологічному методу М. Драгоманова притаманне визнання об’єктивних закономірностей історичного процесу. Він вірив у невідворотність соціального прогресу і вважав, що еволюційний шлях розвитку суспільства забезпечує більший простір для індивідуального і громадського самовираження, ніж соціальні потрясіння. Особливу увагу М. Драгоманов приділяє соціології політичних відносин, вивчає проблеми влади, взаємовідносини держави й суспільства загальногромадських пріоритетів і особистих прав, індивідуальні свободи. Він розглядав соціальний прогрес як поступовий розвиток ідей, виступав проти централізації влади як способу політичного і національного гноблення, розробив програму культурно – національної автономії.

Максим Ковалевський (1851 – 1916 рр.) прагнув поєднати позитивні досягнення різних соціологічних течій. Соціологію розглядав як загальну теорію соціального розвитку і намагався вивчати історію у соціологічному розрізі. Основним соціологічним законом вважав закон прогресу, який полягає в посиленні соціальної солідарності між різними соціальними групами, класами, народами. Соціальний прогрес, на його думку, відбувається під впливом різних чинників, але жодний з них не може бути визнаний за вирішальний.

Будучи реформістом, М.Ковалевський заперечував революцію як рушія суспільного прогресу.

Значний внесок у подальший розвиток української соціології зробили М.Грушевський, М.Туган – Барановський, Б.Кістяківський.

М.С. Грушевський (1866 – 1934 рр.) у теоретичному соціологічному вивченні торкався й суспільно – політичного устрою, соціально – класової структури тогочасного суспільства, динаміки громадських настроїв, проблем етносоціології, етнополітики й моралі. Він намагався дати відповідь на питання: що таке людське суспільство, які закони його розвитку й прогресу? У своїй праці «Початок громадянства (генетична соціологія)» М. Грушев-ський висвітлює причини і чинники утворення соціальності, виникнення й існування людського суспільства. Він вивчав закономірності соціальної еволюції, критикував марксистський економічний детермінізм. Заперечуючи тлумачення соціальної еволюції як наслідок впливу суто біологічних інстинктів, М. Грушевський наголошував на ролі соціально – психологічних чинників. У 1919 р. він заснував у Відні Український соціологічний інститут.

Заслугою М. Грушевського було сприяння оволодінню українською наукою історико – соціологічним методом дослідження, теоретичним та практичним його розвитком.

Розвиток соціологічної науки в післяжовтневий період 1917 р. припинився, хоча й був неоднозначним.

Як самостійна наука соціологія не інституювалася. Розвиток соціологічної науки спрямовувався через політичні обставини.

У 30-ті роки – період репресій і терору на соціологію наліплюють ярлик «буржуазної науки», вона втрачає свою самостійність, а незабаром перестає існувати як соціальний інститут. Окремі соціологічні проблеми розвиваються в рамках суміжних дисциплін: історичного матеріалізму, психології, статистики, демографії.

За хрущовської відлиги в кінці 50-х – на початку 60-х рр. розпочинається відродження соціології. А у середині 80-х рр. з початком революційного оновлення суспільства змінюється ставлення до соціології. Це пояснювалося необхідністю осмислення сучасних трансформаційних процесів. У 1990р. створено Інститут соціології в системі Академії наук України.

Основними напрямками розвитку української соціологічної думки нині є:

• відновлення перерваної традиції розвитку соціології у контексті історії і національно – культурних особливостей;

• використання здобутків світової соціології для вирішення проблем і задоволення потреб українського суспільства;

• дослідження трансформації старої та становлення нової системи соціальних цінностей, норм та інститутів у її зв’язку з національним менталітетом;

• дослідження в контексті радикальних суспільних змін тих процесів і змін, що відбуваються на рівні особистості.

Висновки

- Процес осмислення суспільного життя починається з виникненням самого суспільства.

- Як самостійна наука соціологія виникла в першій половині ХІХ ст. Це було викликано тим, що в інших суспільних науках виникли проблеми, які неможливо було вирішити традиційними способами в рамках існуючої системи знань.

- Серед класиків – засновників соціології можна відмітити: О. Конта,

Г. Спенсера, К. Маркса, Е. Дюркгейма, М. Вебера, які започаткували головні напрямки соціології.

- Становлення і розвиток української соціологічної думки пов’язано з представниками Кирило – Мефодієвського Братства і такими постатями, як М. Драгоманов, І. Франко, М. Грушевський, Б. Кістяковський.

Питання для самоперевірки

1. Охарактеризуйте передумови виникнення соціології.

2. Поясніть, що таке протосоціологія.

3. Що сприяло виникненню соціології як науки? Чому О.Конта вважають засновником соціології?

4. Охарактеризуйте погляди Г. Спенсера, Е. Дюркгейма, М. Вебера.

5. Охарактеризуйте етапи зародження і розвитку соціологічної думки в Україні.

До змісту

До змісту