43.Економічна ефективність і результативність.

У сучасній науці ефективність управління розглядається як основна оціночна категорія державно-управлінської діяльності, що означає оптимальне співвідношення людських, організаційних, часових, науково-технічних, матеріальних та інших ресурсів. Виходячи з цього, ефективність державного управління є головним критерієм і наслідком досягнення поставленої соціальної мети за максимально можливої економії суспільної праці, що втілюється завдяки діяльності апарату управління, яка включає мету, засоби, процес і результат.

Ефективність державного управління слід розглядати не лише як економічно господарську цінність, а й як цінність морального порядку поряд із такими чинниками, як раціональність, продуктивність, демократизм, справедливість, професіоналізм та ін

Економічна ефективність управління означає керівництво виробництвом, яке забезпечує досягнення мети, поставленої перед об’єктом управління, за найменших фінансових затрат. У сучасних умовах така ефективність пов’язана з пошуками оптимуму між державним регулюванням і ринковим саморегулюванням. В умовах кризи як розвинені, так і перехідні суспільства все більше схиляються до заперечення концепції витіснення держави зі сфери економіки та зменшення її функцій [1]. Поряд із зазначеним, втілюючи цей різновид управління, слід пам’ятати, що суто економічна ефективність може не тільки не збігатися з ефективністю державного управління як цілісною характеристикою функціонування політико-правової системи, а й принципово суперечити їй. Йдеться про підтримку фундаментальної науки, питання освіти, промислової політики, екології.

РЕЗУЛЬТАТИВНІСТЬ — сукупний результат функціонування системи, представлений кількісними та якісними показниками, що характеризує відповідність результатів діяльності підприємства, іншої одиниці до його цілей, а також накопичений потенціал для подальшого розвитку.

У державному управлінні при оцінюванні його результативності та ефективності мають, як мінімум, порівнюватись:

— цілі, які практично реалізуються в ньому, з цілями, які об'єктивно детерміновані суспільними запитами;

— цілі, які реалізовані в управлінських процесах, з результатами, одержаними при об'єктивізації державного управління (рішень і дій його управлінських компонентів);

— об'єктивні результати управління із суспільними потребами й інтересами;

— суспільні витрати, які пішли на державне управління, з об'єктивними результатами, одержаними внаслідок управління;

— можливості, закладені в управлінському потенціалі, зі ступенем їх реального використання.

44.Засоби регулювання економіки: влада і ринки.

У розвитку економіки важливу роль відіграє держава, яка покликана коригувати ті нові економічні потреби, з якими ринок не може справитися. Від-по відно держава бере на себе відповідальність за створення рівних умов для взаємного суперництва підприємницьких фірм, для ефективної конкуренції, за обмеження монополізованого виробництва. Державі також потрібно направляти економічні ресурси на задоволення колективних потреб людей, створювати виробництво суспільних товарів і послуг, їй слід піклуватися про соціально незахищені прошарки населення — інвалідів, дітей, старих, незаможних.

Оскільки ринок не гарантує права на працю, державі доводиться регулювати ринок праці, уживати заходи щодо скорочення безробіття. На плечі держави лягає і зовнішня політика, регуляція платіжного балансу, валютних курсів.

Державне регулювання економіки в умовах ринкового господарювання являє собою систему типових заходів законодавчого, виконавчого і контролюючого характеру, здійснюваних державними установами і громадськими організаціями з метою стабілізації і пристосування існуючої соціально-економічної системи до умов, що змінюються.

Цілями економічної політики держави є: забезпечення високої ефективності виробництва і діяльності підприємців, створення умов стабільного економічного росту, підтримка повної зайнятості, забезпечення стабільності грошового обігу, недопущення інфляції, підтримка рівноваги платіжного балансу.

Держава впливає на ринковий механізм через свої витрати — на оборону, соціальне забезпечення, освіту, охорону здоров'я тощо. Державне регулювання здійснюється в різних формах — законодавчій, податковій, кредитній, субвенційній.

Економічні методи державного регулювання діляться на засоби грошово-кредитної і бюджетної політики.

Основні грошово-кредитні засоби — це регулювання дисконтної ставки (дисконтна політика, здійснювана НБУ), встановлення і зміна розмірів мінімальних резервів фінансових інститутів країни, операції державних установ на ринку цінних паперів (емісія державних зобов'язань, торгівля ними і погашення).

За допомогою цих інструментів держава прагне змінити співвідношення попиту та пропозиції на фінансовому ринку (ринку позичкових капіталів) у бажаному напрямку. В міру відносного зниження ролі ринків вільних капіталів у фінансуванні капіталовкладень і особливо в зв'язку зі зменшенням ролі фондової біржі і ростом самозабезпечення великих компаній фінансовими засобами дієвість цих інструментів у найбільш розвинутих країнах дещо послабшала.

Пряме державне господарське регулювання здійснюється засобами бюджетної політики. Державний бюджет — це річний план державних витрат і джерел доходів для їх фінансового покриття. Проект бюджету щорічно обговорюється і приймається законодавчим органом — Верховною Радою України. Із завершенням фінансового року повноважні представники виконавчої влади звітують про свою діяльність щодо мобілізації доходів і здійснення витрат відповідно до прийнятого в попередньому році закону про бюджет.

Державний бюджет завжди являє собою компроміс, що відбиває співвідношення сил основних груп носіїв різних соціально-економічних інтересів. Витрати державного бюджету виконують функції політичного, соціального і господарського регулювання.