2. Група ризику. Девіації: акцентуації, адиктивна поведінка, деліквентність

Ризик - ситуативна характеристика проблемної діяльності, що означає неви­значеність її наслідків, за якої можливі альтернативні варіанти помилки або успіху. На основі поняття ризику виникає поняття групи ризику.

“Групи ризику” - це категорії дітей, чий соціальний стан за тими або іншими ознаками не має стабільності, які практично не можуть поодинці перебороти труд­нощі, що виникли в їхньому житті; все це в результаті може призвести до втрати ними соціальної значущості, духовності, морального образу, біологічної загибелі.

До цієї групи відносять такі категорії дітей:

• діти-сироти,

• діти з девіантною поведінкою,

• діти з вадами фізичного та психічного розвитку;

• діти, які зазнали насильства,

• обдаровані діти, які відчувають труднощі в спілкуванні.

Серед усіх представників „груп ризику” найбільш проблемними є діти, схильні до різних форм девіантної поведінки.

Поведінку, що характеризується відхиленням від прийнятих норм, називають девіантною. Девіантна поведінка (від лат. deviato – відхилення) визначає певні способи поведінки, мислення, діяльності людини, які не відповідають встановленим в даному суспільстві нормам і цінностям (злочинність, проституція, аморальна поведінка, пиятика, наркоманія, самогубство тощо).

Девіантна поведінка поділяється на дві групи:

1) поведінка, яка відхиляється від норм психічного здоров'я (шизоїди, астеніки,

епілептоїди; особи з акцентуаціями характеру);

2) поведінка, що має відхилення від морально-правових норм, які виявляються у

форму проступків і злочинів.

На думку Е.Дюркгейма, вірогідність девіацій поведінки істотно зростає при ослабленні нормативного контролю, що відбувається на рівні соціуму . Відповідно до теорії аномії Р.Мертона, девіантна поведінка виникає перш за все тоді, коли цінності, що суспільно приймаються і задаються, не можуть бути досягнуті деякою частиною цього суспільства. В контексті теорії соціалізації, до девіантної поведінки схильні люди, соціалізація яких проходила в умовах заохочення або ігнорування окремих елементів девіантної поведінки (насильство, аморальність).

В теорії стигматизації, вважається, що поява девіантної поведінки стає можливою вже при одному тільки визначенні індивіда як такого, котрий соціально відхиляється, і вживанні по відношенню до нього репресивних або виправних заходів сьогодні профілактична спрямованість є однією з провідних функцій соціально-педагогічної діяльності. Це зумовлено, у першу чергу, зростанням кількості девіантів серед підлітків та молоді, посиленням асоціальних рис молодіжної субкультури, зростанням темпів розповсюдження ВІЛ-інфекції серед населення.

Останній час констатується збільшення кількості проявів девіантної поведінки серед неповнолітніх і молоді. Хоч у багатьох випадках порушення норм неповнолітніми не становлять суспільної небезпеки, оскільки характеризуються примітивністю способів вчинення, часто мають виражену дитячу мотивацію, але є небезпечними і в разі відсутності своєчасного реагування вихователів можуть привести до деформації особистості.

Проаналізувавши погляд вчених на проблему девіантної поведінки серед дітей і молоді, можна визначити фактори, які впливають на процес дезадаптації підлітків і молоді: спадковість (психофізична, соціальна, соціокультурна); психолого-педагогічний фактор (дефекти шкільного й сімейного виховання); соціальний фактор (соціальні та соціально-економічні умови функціонування суспільства), соціальна діяльність самого індивіда, яка виявляється в активному ставленні до норм і цінностей свого оточення.

Вид девіантної поведінки - це антисоціальна поведінка, що порушує якісь соціальні й культурні норми, особливо правові. Коли такі вчинки порівняно незначні, їх називають правопорушеннями, а коли серйозні і наказуються в карному порядку - злочинами. Відповідно говорять про делінквентну (протиправну) і кримінальну (злочинну) поведінку. Якщо вчинки не приносять великої шкоди суспільним відносинам, то особи, що зробили їх, піддаються покаранню по нормах трудового або адміністративного права. Правоохоронні органи міліції і судових органів застосовують до девіантів міри примусового характеру (адміністративний арешт, штраф і ін.), а соціальні й медичні служби проводять із ними комплекс заходів для соціальної й психологічної адаптації. Якщо ж девіант учиняє злочин, то таке діяння кваліфікується по нормах карного законодавства.

Отже, делінквентна поведінка - це протиправна злочинна поведінка. Дії, вчинені такими людьми завдають моральної, фізичної та матеріальної шкоди. Делінквентність - психологічна готовність до правопорушення.

Ільїн Е.  П. розуміє під аддиктивною поведінкою поведінку обумовлену “шкідливими звичками підлітків і хлопців; (від addiction — згубна звичка” (addiction — схильність). Звичайно ж, поняття аддикції і аддиктивної поведінки набагато ширше, і, напевно зовсім не слід його зараховувати до девіантних форм поведінки, дискредитуючи тим самим і те і інше. Тим більше викликають деякий подив міркування Ільіна Е.  П. про “шкідливі звички підлітків і юнаків”, тоді як в цьому віці у дітей взагалі не існує яких-небудь стійких психічних звичок, а, навпаки, відбувається тотальна ломка тимчасових (даних батьками і ін.) норм поведінки, установок, стереотипів. Дійсно, стійкі психічні прихильності, звички з'являються набагато пізніше, в “зрілому” віці, і утворюються вони на руїнах зруйнованого раніше і із знов придбаного досвіду. Також викликає сумнів прилічення Ільіним Е.  П. до “шкідливих звичок” “зловживання алкоголем, наркотиками і різними хімічними препаратами”, тоді як алкоголізм, наркоманія і токсикоманія — це все-таки не звичка, а хвороба, тим більше в такому юному віці.

Адиктивна поведінка, схильність до неї є проявом внутрішнього стану особистості, який де термінується такими умовами та факторами:

1. відсутність або недостатність позитивного емоційного контакту з батьками,

2. педагогами;

3)   неповна, неблагополучна сім'я;

4)   неправильне виховання дітей в сім'ях, відсутність у батьків педагогічних знань.

Високий ризик адиктивної поведінки виявлено у підлітків із психопатіями та акцентуаціями характеру (епілептоїдний, гіпертимний, істероїдний типи акцентуацій). Умовами адиктивної поведінки для таких підлітків є: відсутність установки на працю і навчання; відсутність самоконтролю, чутливість до сторонніх впливів, до гострих переживань, потяг до діяльності у неформальній підлітковій групі, неадекватна самооцінка.

Типологічні риси особистості з адиктивною поведінкою: слабка адаптація до нових ситуацій, конфліктів, підвищена тривожність, психічна незрілість, депресивність, вживання наркотиків, алкоголю. Адиктивна поведінка - одна з форм деструктивної поведінки, яка виражається в прагненні уйти від реальності шляхом зміни свого психічного стану за допомогою прийому деяких речовин або постійної фіксації уваги на певних предметах або активностях (видах діяльності), що супроводжується розвитком інтенсивних емоцій. Цей процес настільки захоплює людину, що починає управляти її життям. Людина стає безпорадною перед своєю пристрастю. Вольові зусилля слабшають і не дають можливості протистояти аддикції. Вибір аддиктивної стратегії поведінки обумовлений труднощами в адаптації до проблемних життєвих ситуацій: складні соціально-економічні умови, численні розчарування, крах ідеалів, конфлікти в сім'ї і на виробництві, втрата близьких, різка зміна звичних стереотипів. Реальність така, що прагнення до психологічного і фізичного комфорту не завжди можливо реалізувати.

Акцентуація характеру – перебільшений розвиток окремих властивостей характеру на шкоду іншим, у результаті чого погіршується взаємодія з оточуючими людьми. Виразність акцентуації може бути різною - від легкої, помітної лише найближчому оточенню, до крайніх варіантів, коли доводиться замислюватися, чи немає хвороби - психопатії. Психопатія – хворобливе порушення характеру (при збереженні інтелекту людини), у результаті різко порушуються взаємини з оточуючими людьми, психопати можуть бути навіть соціально небезпечні для навколишніх.

Акцентуації - поняття, введене К.Леонгардом, яке означає надмірний вияв окремих рис характеру та їх поєднання, що не вихо­дять за межі загальноприйнятої норми. За­гальна акцентуація рис характеру виявля­ється лише за певних умов.

За інших умов люди з такими рисами діють спокійно, без на­пруження. Акцентуація рис характеру виробляється за суспільних умов життя під впливом суспільної спрямованості інтересів, специфі­ки контактів у колективі, але, як свідчать дослідження, засадними стосовно них є своєрідні природжені індивідуальні особливості, що і створюють ґрунт для виникнення акцентуації за відповідних соціальних умов. На відміну від психопатії акцентуації характеру проявляються не постійно, з роками можуть істотно згладитися, наблизитися до норми. Леонград виділяє 12 типів акцентуації, кожний з них визначає вибірну стійкість людини до одних життєвих негод при підвищеній чутливості до інших, до частих однотипних конфліктів, до певних нервових зривів. У сприятливих умовах, коли не попадають під удар саме слабкі ланки особистості, така людина може стати і геніальною, наприклад, акцентуація характеру по так названому екзальтованому типу може сприяти розквіту таланту артиста, художника [2, 43].

Акцентуації характеру часто зустрічаються в підлітків й юнаків (50-80%). Визначити тип акцентуації або її відсутність можна за допомогою спеціальних психологічних тестів, наприклад тест Шмішека. Нерідко доводиться мати справу з акцентуйованими особистостями й важливо знати й передбачати специфічні особливості їх поводження. Акцентуйованість характеру - явище досить розповсюджене серед підлітків, і природно, воно не може не відбиватися педагогічною свідомістю. Відбиття це проявляється насамперед у понятті «важкий вік». Підліткам взагалі властива певна дисгармонійність, акцентуйованість характеру, у цьому одна з найважливіших особливостей даного віку. Так, за даними А.Е. Лічко, загостреність окремих рис характеру, їх акцентуйованість у різних типів підлітків варіює в межах від 32 до 88 відсотків від загального контингенту.