Питання про трансформацію раннього християнства

Боротьба з єресями(аріанізм, монтанізм, несторіанство, монофізити). Боротьба з єресями – "єрись" – "невірне бачення, розуміння істини, власне бачення", це течії поза межами вчення і практики християнської церкви.

Єрисі: докетізм, гностицизм, аріанство, несторіанство, пелагіанство, донатізм, монтанізм, монофізітство, монофілітство, іконоборчество, богомільство, варлаамітство. Боротьба з єрисями проводилася задля відстоювання чистоти християнської віри, збереження повноти одкровення, подолання обмеженості і вузькості церковної практики і вчення, обмеження проповіді, надати церкві людського змісту, відірвати її від історичної дійсності.

Засудження іконоборства

Одержавлення християнства при імператорі Костянтині Великому і значення цієї події. Одержавлення церкви при Костянтині Великому в 325р. після тривалого періоду гонінь має як незаперечне позитивне значення так і деякі негативні наслідки. До останніх можна віднести загальне охолодження духу християнської віри, входження в церкву маловіруючої маси людей, певний синтез з язичницькими елементами в культурі, офіційний, незаперечний статус церкви як частини держави, іноді негативне втручання в церковне життя імператорської влади.

Сенс ідеї симфонії церкви і держави. Симфонія між державою та церквою це ідея і практика співіснування церкви і держави коли вони не зливаючись в одну теократичну владу складають взаємодоповнюючі сторони суспільного життя: духовну і громадянську. На противагу католицькій практиці повного підкорення владі папи світської влади, на сході номінальну владу в країні мав імператор як голова державного тіла, взірцевий християнин, помазаний(благословений) церквою на мудре керівництво країною. Але його влада ніколи не підміняла духовної влади церкви, яка завжди приймала активну участь у внутрішній і зовнішній політиці поряд з вирішенням своїх церковних проблем. Імператор не перетворювався на церковного єпископа, він був "світським єпископом" над країною. Церква потребувала захисту і підтримки, яку надавала держава. Існував розподіл функцій між світською та духовною владами, вони могли навіть перетинатися і взаємозамінювати, при потребі, одне одного, але ніколи повністю не витісняли іншого. Авторитет церкви підтримувався авторитетом держави і навпаки завдання церкви вирішувала держава. Реалії візантійської імперії часто приводили до певного домінування держави над церквою. Існувала первинна ініціатива імператора у скликанні Соборів, вирішенні спірних питань, розколів. Іноді це приводило до ущемлення прав церкви, але в принципі такі речі обумовлені історичною ситуацією.

Виникнення, історія та головні принципи чернецтва. Чернецтво – виникло в 4 ст. в Палестині і швидко розповсюдилося по всьому Близькому Сході, найбільш в Єгипті(Фіваіда). Засновником чернецтва був Антоній Великий, який залишив мирське життя і віддавши все що мав заглибився в пустельні місцини де і провів понад 30 років в самотності.

Чернецтво одразу розділилося на усамітнене(одноосібне—засновник Антоній Великий) та спільножитне (колективне--засновник Пахомій Великий). Головною ознакою монашого життя було зречення світу і всіх його примарностей, пристрастей, гріхів та зваб. Монаше життя обов`язково повинно бути: безшлюбним, нестяжательним, смиренним, що становить його особливість перед світським християнством. Монашество поряд з мирянами становлять рівноцінні способи спасіння і тому немає потреби їх розривати чи протиставляти.

Завдання монаха постійно перебувати в пам`ятуванні про Бога, ціломудренно жити, бути смиренним і постійно молитися. Монаство завжди мало духовний авторитет перед світським християнством впливаючи на державне, культурне, політичне життя країни, висувало з своїх лав визначних богословів, містиків, церковних і державних діячів. В усіх догматичних і полемічних суперечках саме монахи відігравали вирішальну роль, відстоюючи чистоту віри. Завдячуючи чернецтву християнство має неперевершену містику, ретельну аскетику, довершену етику.

Усамітнене чернецтво знаходило багато прихильників своєю чистотою, рішучістю все віддати заради Христа. Воно надавало найкращі умови для духовного самовдосконалення, перемоги над пристрастями, гріхами і поєднання з Богом.

Формування помісних церков(патріархатів).