Візантійська(Константинопольська) церква

Розповсюдження християнства.

Політика імперії та церкви.

Вселенські собори –це зібрання всіх представників з різних церков для вирішення церковних, богословських питань.

Рішення та значення 7 Вселенських і помісних соборів.

1. 325р. – 1 Нікейський собор – осуд Арія і прийняття першої частини Символа віри про божественність Сина Божого.

2. 381р. – 1 Константинопольський собор – сформулював другу частину Символа віри, дав визначення божественності Духа.

3. 431р. – Ефеський собор – визначив Ісуса Христа як втіленого Слова Божого і Марії як Божої Матері.

4. 451р. – Халкідонський собор – затвердив вчення про дві природи в Христі -- людську і божественну.

5. 553р. – 2 Константинопольський собор – Підтвердив вчення про Трійцю та про Ісуса Христа.

6. 680р. – 3 Константинопольський собор – Підтвердив істинну людяність Ісуса Христа через визнання Його людської волі і дій.

7. 787р. – 2 Нікейський собор – проти іконоборців. Проголосив ікону як істинний вираз християнської віри.

Християнські догмати за Символом Віри.

1. вірую в єдиного Бога Отця Вседержителя,

2. Творця неба та землі,

3. видимого та невидимого світу;

4. Віра в єдиного Господа Ісуса Христа

5. Сина Божого єдинородного від Отця народженого перед всіма роками, Світла від Світла, Бога істинного від Бога істинного, народженого а не створеного;

6. нас заради людей і нашого заради спасіння зійшовшого з Небес;

7. втіленого від Духа Святого та Марії Діви і олюдненого;

8. розіп'ятого за нас при Понтії Пілаті постраждалого та похованого;

9. на третій день воскреслого;

10. і вознізшагося на небеса і сидячого з правої руки від Отця;

11. і знову прийде;

12. його Царству не буде кінця;

13. Віра в Духа Святого, Господа животворного, що від Отця виходить, що з Отцем і Сином рівно шанується як провіщали пророки;

14. Віра в єдину святу, Соборну і апостольську церкву

15. Сповідую єдине хрещення в позбавлення гріхів;

16. маю надію на воскресіння з мертвих та життя майбутнього часу.

Догматичне становлення християнського віровчення, формування богослов`я: вчення християнської церкви поступово відкривалося і оформлювалося в боротьбі з язичництвом та єресями хоча сутнісно не змінювалося.

Воно поділяється на періоди:

мужі апостольскі -- представники першого після апостольського покоління або апостоли "другої хвилі". Їх твори ще мало відрізняються за тематикою і навіть за манерою викладу від апостольських послань. Але тут можна прослідити і чітко встановити поглиблення вчення і практики християнства щодо культу, обрядовості, сенсу обов`язкової євхаристії, розвитку вчення про Марію, організації церковного життя та історії розповсюдження християнства в римській імперії. Серед них твори і автори: Вчення дванадцяти апостолів, послання апостола Варнави, послання Климента Римського до коринфян, "Пастир" Ерма, послання Ігнатія Богоносця, Послання Полікарпа Смирнського.

апологети – захисники християнства перед культурою та релігійною ідеологією римської імперії. Поділялися на категоричних противників язичницької культурності, які ставили чітку дистанцію між християнством та язичницьким поганством(Тертуліан, ) та таких, що намагалися знайти спільне між ними, навести діалог і навіть вбачали сліди Христа в дохристиянській культурі(Іустин Філософ). Загалом це: Іустин Філософ, Татіан Сірієць, Мінуцій Фелікс, Тертуліа,

донікейські отці -- це період активного богословсько--філософського осмислення християнського вчення з запозиченнями античної філософії, складаються перші величні системи християнства як світогляду в яких дається оцінка і виклад більшості світоглядних проблем. В цей період церква стає масовою і авторитетною, вона на рівні дискутує з античними філософами і пропонує себе як надійну істинну альтернативу античному світові, що гине.

Автори: Оріген, Климент Олександрійський, Іріней Ліонський, Мефодій Патарський, Ієронім Стридонський, Афанасій Олександрійський(Великий);

патристика – 4-8ст. класичний період в історії християнської церкви. Тоді відбулося остаточне складення всього корпусу догматів християнського вчення, подолання єрисей, розвиток монаства, посилення суспільно-державної ролі церкви. Християнство стає сильною, розвиненою релігією. Представники: Василь Великий, Григорій богослов, Григорій Ниський, Іоанн Златоуст, Августин, Діонисій Аріопагіт, Максим Сповідник, Ісак Сірин, Єфрем Сірин, Іоанн Дамаскін;

пізнє візантійське богослов'я – Григорій Студіт, Григорій Синайський, Григорій Палама.

Візантизм: обрядовість, культ, ідея цезарепапізму.

Співвідношення Писання(Біблії) та Передання (церковної традиції).

1. Вони нерозривні і постійно доповнюють одне одного, перевіряють на істинність.

2. Передання фактично передує Писанню як письмово фіксованому Слову Божому, останнє складалося на основі Передання.

3. Передання треба розуміти як онтологічну умову поєднання людини і Бога, як передачу від покоління до покоління і фіксацію поза Біблією подій і свідчень з життя Христа і апостолів, як повноцінне духовне життя церкви в таїнствах, обрядах, молитвах.

4. Без традиції немає вірного тлумачення Біблії, яка потребує прочитання і певного розуміння. Біблія не самодостатня і сама по собі не може бути істинним свідченням одкровення якщо немає іншого критерію самої Біблії: це духовний досвід церкви. Це виражається в такій тезі "Якби Біблія зникла то церковне передання знову відтворило її".

5. Причини розколу християнської церкви:

6. географічні -- величезна територія;

7. історичні -- різні за природою і наслідками історичні події, процеси, явища.

8. політичні -- різні політичні, державницькі тенденції, особливо після розподілу імперії на дві частини(5ст.) та падіння західної частини від нападів варварів(456р.), повна децентралізація держави на заході і збереження державного керівництва на сході.

9. культурні -- різні етно - психологічні та культурно-ментальні особливості: відмінність греко- східної ментальності від римсько-західної.

10. релігійні -- на сході вплив платонізму і боротьба з іудейством та гнозисом, на заході вплив аріанізму та запровадження римських способів філософствування та римського права як основи церковного мислення.

11. церковні -- боротьба за лідерство між церквами, догматичні новації на заході(вчення про філіокве-809р., чистилище, обрядовість-Григорій 1), різне відношення церкви і держави, претензії папи на панування над всіма християнами.

12. події 1054р. і зібрання католиками "8-го Вселенського собору"

Співвідношення східного та західного християнства:

Особливості східного і західного християнства.

Християнська культура епохи середніх віків охопила величезні території від Атлантики на заході до Месопотамії на сході. Географічна, культурна та історична своєрідність різних регіонів Середземномор`я приводить до виділення в єдиній християнській церкві Східної(еллінсько --візантійської) та Західної(римсько --європейської) культурних традицій. В цей час не існувало бар`єрів між культурою, релігією, освітою і тому християнство органічно вбирало в себе загальнокультурні традиції Греції і Риму, формуючи різні способі філософствування та богословствування.

Грекомовна ментальність християнського Сходу більш спирається на грецьку мовну, культурну та філософську традицію. Вона завжди була більш схильною до платонізму (неоплатонізму), використовувала понятійний апарат вироблений за часів Платона, Арістотеля, Плотіна. Близькою для неї була і манера платонівського філософствування(не буде помилкою назвати її богословською), стурбованість проблемами духовного, ідеального буття, місця людини в межах всесвіту, шляхів пізнання божественного. Саме тому, найбільш відомі отці християнської церкви “золотого часу” 4ст. було добре обізнані у грецькій філософії. Наступна особливість стосується місця церкви в суспільстві, після офіційного визнання християнства державною релігією(імператором Костянтином Великим у 325р.) надовго складається союз церкви та держави –симфонія(який іноді був схильний до цезарепапізму). Протягом всієї візантійської історії філософія розглядається як діалектичний метод мислення(діалектика) в межах єдиної науки, що займалася духовним світом—богослов`ям. Було б хибним дорікати філософії у її несамостійності і не можливості виділитися в окрему дисципліну. Можливо, таку ситуацію варто розглядати як справжню перевагу середньовічної філософії над сучасною. Тому, що вона спиралася на духовно—релігійний досвід, який задавав їй твердої опори і теоцентричного спрямування. Лише в часи середньовіччя філософія сприймала людину як абсолютно духовну і богоподібну істоту направлену на досягнення повної єдності з її Творцем. Філософія скеровувала її в цьому напрямі, давала теоретичне та ідеологічне обгрунтування такому звеличенню людської особистості. Духовна спрямованість філософської думки у релігійній сфері була схильною до занурення у внутрішній світ людини, встановлення інтимно-благоговійного ставлення до Бога, намагання шляхом молитви і каяття відійти від гріху, здолати пристрасті, вірою і життям по заповідях наблизитися до Бога(стяжати Його благодать). Така філософія відкидає схоластичні зарозумілості і безпредметні філософствування, і бого-словствує(говорить про Бога) тільки на основах реального духовного досвіду. Отже, візантійську думку можна назвати філософською в самому вищому значенні—любові до Вищої Мудрості.