3. Точковий метод

У разі використання лінійних джерел світла за умови, що метод КВ не підходить, розрахунок загального освітлення виконують точковим методом. Цей метод застосовують також для точкових джерел світла при системі загального локалізованого освітлення чи при освітленні похилих поверхонь і для місцевого освітлення.

За точковим методом визначають висоту підвісу h (див. рис. 2.1) джерела світла та визначають кут α, під яким знаходиться відносно світильника розрахункова точка, за формулою:

, (2.7)

де d - відстань від перпендикуляра, опущеного із центра світильника на горизонтальну поверхню, до розрахункової точки (див. рис. 2.1).

Потім за кривою розподілу світлового потоку світильника з умовною лампою в 1000 лм або за таблицею визначають силу світла у даному напрямку I_a , кд.

Умовна горизонтальна освітленість від одного світильника визначається за формулою:

E = l_α /h², (2.8)

Якщо світильників декілька, умовну освітленість від кожного з них підсумовують, при цьому вводять коефіцієнт запасу k₁ = 0,9:

де n – кількість світильників.

Розрахункову освітленість визначають за формулою:

= (2.10)

Значення умовної освітленості е для різних типів світильників можна визначити за графіками просторових ізолюкс у реальних координатах d-h.

У разі точкових джерел світла і системи загального локалізованого освітлення, а також загального рівномірного освітлення похилих поверхонь для знаходження потрібного світлового потоку лампи застосовують метод просторових ізолюкс за формулою:

Або метод лінійних ізолюкс (якщо ряди невеликої протяжності і відношення l_p:h 3):

де - нормована освітленість, лк;

– коефіцієнт запасу, що враховує запиленість приміщення та старіння ламп;

- коефіцієнт, що враховує збільшення освітленості внаслідок багаторазового відбиття від різних поверхонь у приміщенні і впливу віддалених світильників, у більшості випадків може дорівнювати 1,1-1,2, а для похилих поверхонь з великим значенням коефіцієнтів відбивної здатності стелі і стін – 1,5-1,8;

e - умовна освітленість у реальних координатах, лк;

ε – відносна освітленість у розрахунковій точці від тих напіврядів, які утворюють освітленість не менше 5% під найближчого, лк; визначається за графіками лінійних ізолюкс, побудованих у відносних координатах p’-l’, або розрахунком;

ψ – коефіцієнт переходу від горизонтальної освітленості, яка утворюється i-м світильником у розрахунковій точці, до освітленості похилої площини.

Коефіцієнт ψ для похилих поверхонь (див.рис.2.3) визначають за формулою:

Ψ = в + р/h_Г - ,

де θ – кут нахилу робочої поверхні (для горизонтальних поверхонь Ψ = 1);

р – відстань від точки проекції світильника на горизонтальну площину, що проходить через розрахункову точку, до розрахункової точки;

h_Г – відстань від світильника до тієї самої площини.

У разі рядів великої потужності у формулі 2.12 замінюють на h. При використанні світильників, для яких графіки лінійних ізолюкс відсутні, відносну освітленість визначають за формулою:

ε = f (p’, l’) I_a ,

де f (p’-l’) – допоміжна функція, значення якої визначається за таблицею залежно від значення відносних координат p’ = p/h і l’ = l/h (p – відстань по горизонталі між розрахунковою точкою і рядом світильників, м; l – довжина напівряду, м);

I_a – сила світла в напрямку до розрахункової точки, кд; значення I_a знаходять для відповідних значень а і умовної групи світильників (кут а визначають також за таблицею для різних значень р).

За розрахованим значенням світлового потоку вибирають відповідну лампу.

При трубчастих джерелах світла (люмінесцентних лампах) і рядах великої довжини (l_p:h ≥ 3) кількість потрібних світильників визначають за формулою (метод світлової лінії):

N = , (2.13)

де l_p – довжина ряду, м;

n – кількість ламп у світильнику;

Ф_л – світловий потік вибраної лампи, лм.

При рядах невеликої довжини h у формулі 2.13 замінюють на h².

Норми освітленості для деяких видів приміщень та показники якості освітлення наведені у таблиці.