30. Загальна характеристика Нового часу

Передумовами формув філософії Новчасу:утвердження буржуазного способу виробництва, наукова революція., становлення експериментального природознавства. Важливого значення набувають спостереження, вимірювання, порівняння, аналіз, есперименти і основані на них індуктивні умовисновки.

Особливість філ. Нов.часу - орієнтація на природознавство, тісний зв’язок з проблемами методології наукового пізнання, утвердження людської гідності, свободи й щастя. В цей час складалися два протилежні напрями в теорії пізнання — емпіризм і раціоналізм.

Емпіризм проголошує, що наукове пізнання отримує основний зміст від чуттєвого досвіду, у знаннях немає нічого, чого раніше не було б у чуттєвому досвіді суб’єкта пізнання. Раціоналізм - що основний зміст наукового знання досягається через діяльність розуму, розсудку та інтелектуальної інтуїції, чуттєво-сенситивне пізнання лише підштовхує розум до діяльності. Ідеалом знання як емпіризм, так і раціоналізм уважали математику, а головними характерними рисами істинного знання визнавали всезагальність, необхідність і суттєвість.Принцип раціоналізму поділяють чи підтримують як матеріалісти (Спіноза), так і ідеалісти (Лейбніц).

31. Проблема методу пізн. в філ. Нов.часу : емпіризм та раціоналізм

Поряд з розвитком чуттєвого, емпіричного, пізнання світу розвивається і раціональне, математичне мислення. Ці два типи пізнання і формують основні напрямки ф-го мислення Нового часу: емпіризм та раціоналізм, найбільш яскравими виразниками яких були відповідно англійський філософ Ф.Бекон і французький філософ Р.Декарт. Емпіризм. (від грец. «емпірія» — досвід) — вважає чуттєвий досвід єдиним істинним джерелом знань. Раціоналізм (від лат. «раціо» — розум) напрямок в теорії пізнання, згідно з яким його істини мають своїм джерелом не чуттєве пізнання, не емпіричний досвід, а розум. Достовірне знання не може бути виведеним з досвіду. Воно може бути виведене тільки із самого розуму.

Ф.Бекон сформував поняття матерії - нескінченна сукупність речей;перебуває у русі .Рух і спокій Бекон вважав властивостями матерії. Бекон обґрунтував в теорії пізнання принцип емпіризму. Він визначив систему “ідолів”, тобто видимих і невид перешкод в процедурі пізнання істини. Він не заперечував існування Бога. Він вважав, що Бог створив світ, але в подальший час перестав втручатися в його справи. Отже, він визнавав існування двох істин: божественної і світської.

Декарт - автор дедуктивного методу пізнання і засновник раціоналізму; перший розробив дуалістичне філософське вчення. Він побудував свою ф-ку с-му на основі визнання одночасно самостійного існування свідомості і матерії, душі й тіла – матеріальне і ідеальне. В цьому і полягає його дуалізм. Єдино правильним методом пізнання Декарт вважав дедукцію, тобто виявлення конкретних істин із загальних посилань-принципів, які вічно існують в розумі. Декарт вважав, що пізнання не може ґрунтуватися на відчуттях, покази яких є обманливими. Єдиними, найдостовірнішим засобом пізнання, його критерієм може бути лише мислення, розум, інтелектуальна інтуїція.

Локк був засновником емпіричної філософії. Емпіризм- філософське вчення, що визнає досвід єдиним достовірним засобом пізнання і применшує значення логічного аналізу – теоретичних узагальнень. Емпіризм виводить загальний і необхідний характер знань не з мислення, а з досвіду. Локк доводив, що всі ідеї, всі поняття, котрі людина має, виникають внаслідок дії предметів зовнішнього світу на органи відчуттів людини.

32. Філософія Ф. Бекона (концепція «ідолів», індуктивний метод пізнання).

Перший філософ Нового часу був англійський дипломат і політичний діяч Ф. Бекон (1561 - 1626). Основним завданням ф-ї він вважав розроблення такого методу пізнання, який підніс би ефективність науки на новий рівень. Ф. Бекон зауважує, що формуванню істинного знання заважають так звані "ідоли". Вони нагромаджені в історії пізнання, і їх треба усунути, давши шлях новому знанню. Перші два "ідоли" пов'язані з самою людиною, два останні - із соціальною діяльністю людини.

1) "ідоли роду" - це загальні помилки, яких людина допускається в пізнавальному процесі. Вони зумовлені обмеженістю і недосконалістю людських органів відчуття;

2) "ідоли печери" - це помилки, що зал. від нашого рівня освіти, виховання, оточення;

3) "ідоли ринку" - це омани, пов'язані з спілкуванням, неправильним використанням мови, некритичним ставленням до інформації (напр., неправильно називаються речі, явища);

4) "ідоли театру" - орієнтація на авторитети, хибні вчення, які зовн. досконалістю вводять в оману.

Ф. Бекон пропонує новий метод продукування знань. Використовуючи алегорію, стверджує, що методом досягнення істини є спосіб дії бджоли, яка, на відміну від мурашки, що тільки збирає (а в науці — це збирання фактів), та павука, що тягне з себе павутину (а в науці — це виведення однієї теорії з іншої), сідає лише на певні квіти і бере з них найцінніше. Так само треба діяти і в науці: > не зупинятись на самих лише фактах; їх треба узагальнювати; > не зосереджуватись тільки на одному виді діяльності.

Ф. Бекон обстоював дослідний шлях пізнання у науці, закликав до спирання на факти, на експеримент. Він був одним із засновників індуктивного методу пізнання. Це такий шлях наукового пошуку, коли від спостереження одиничних явищ відбувається перехід до формулювання загальних ідей і законів. Виступаючи прибічником емпіричного шляху пізнання, який передбачає живе споглядання, аналіз результатів експерименту, Ф.Бекон підкреслював, що «розум людини повинен органічно поєднувати емпіричні та раціональні підходи в поясненні світу, вони повинні бути з'єднані і пов'язані один з одним» і спрямовані на відкриття внутрішніх причин, законів світу.

33. Фі-я Р. Декарта (методологічний сумнів, теза «мислю, отже, існую», дедуктивний метод пізнання).

Раціоналіст Р. Декарт (1596 - 1650) вважав, що емпіричний досвід має мінливий, нестійкий характер. За допомогою відчуттів людина сприймає світ залежно від обставин, і тому надії слід покладати на розум. Р. Декарт стверджував, що "пізнання речей залежить від інтелекту, а не навпаки".

Він сформулював чотири правила методу, що сприяють правильній роботі інтелекту:

1) за істину можна приймати тільки те, що ясне, виразне, самоочевидне;

2) ділити складне питання на ел-нти, доходити до найпростіших положень, які можна сприймати не запер.;

3) пошук складного через просте, коли "з найпростіших і найдоступніших речей повинні виводитися істини";

4) до предметів пізнання треба підходити всебічно.

Декарт був переконаний у тому, що розуми усіх людей за своєю природою є однаковими, а тому існує перспектива створення єдиного для всіх людей виправданого методу достовірного пізнання. Прийнявши цей метод, будь-яка людина зможе ним скористатися і отримати надійні результати. Але, якщо пізнання залежить від дій розуму, останній повинен містити в собі початкові ідеї:

1) вроджених — ідеї Бога, буття, числа, протилежності, тілесності і структурності тіл, свободи волі, свідомості, існування самих понять та аксіоми логічного судження;

2) тих, що виникають з чуттєвого досвіду; 3) тих, що формує сама людина.

Але ці ідеї людина знаходить в інтелекті не відразу і не просто: спочатку вона майже стихійно набуває певних знань у потоці життя, і може такими знаннями задовольнятися усе життя. Проте критичний підхід до знань скоріше засвідчує те, що абсолютна більшість стихійно набутих знань є ненадійними (тут Р. Декарт у чомусь нагадує Сократа). Наукові знання повинні бути надійними, а тому вони не можуть виникнути стихійно. Отже, за Р. Декартом, необхідно перейти від стихійного здобування знань до їх свідомого продукування. Французький філософ був впевнений у тому, що людина, яка наполегливо шукає надійних знань, неодмінно стане науковцем. Причому цей метод, повинен спиратися на дедукцію. Їх Декарт зміг вивести шляхом застосування так званого методичного сумніву, тобто сумніву, спрямованого не на заперечення пізнання, а на його покращення. За Р. Декартом, ми можемо крок за кроком заперечувати все, що ми знаємо, хоча б тому, що стихійно набуті знання із неминучістю є непевними та неповними; здавалося б, під критичним поглядом все є хитким, проте, врешті, сам сумнів приводить нас до дечого безсумнівного. Р. Декарт пояснює це так: я можу сумніватися в усьому, проте не в тому, що я сумніваюсь, а коли я сумніваюсь, я мислю; звідси випливає знаменита теза філософа "Cogito ergo sum" - "Мислю, отже, існую".

Виголосивши тезу після неї наступною очевидною істиною є істина про те, що Бог існує і що Він нас не обманює. Декарт вважав, що здатність нашої свідомості сприймати себе, робити висновок про своє існування, породжена не людським індивідом, а більш високим розумом.

34. Філософська концепція Дж. Локка.

Англійський філософ Дж. Локк (1632 - 1704) засновник теорії пізнання у ф-ії Нового часу. Значну увагу він приділив запереченню існування "вроджених ідей", посилаючись при цьому як на наукові дані, так і на спостереження над примітивними народами, здобуті в епоху географічних відкриттів. Від народження мозок людини являє собою, за Локком, "Tabula rasa" - чисту дошку, тобто в ньому немає нічого, окрім простої здатності бути органом пізнання і мислення. До певної міри тут був присутній і намір засвідчити принципову вихідну рівність всіх людей за можливостями. Дж. Локк вважав, що існує два джерела знань:

- відчуття, які дають нам прості ідеї (біле, овальне, солодке й т.ін.);

- рефлексія — діяльність розуму, спрямована на зіставлення й узагальнення простих ідей та утворення на їх основі "складних ідей" (тіло, взаємодія та ін.).

Найпершою, елементарною операцією рефлексії (мислення) філософ вважав розрізняння та ототожнення. Найвищою складною ідеєю для Локка була ідея субстанції, що орієнтує людську діяльність та науку. Шлях утворення складних ідей повинен узгоджуватись із досвідом людської діяльності.

Критикуючи раціоналізм, спирається на здоровий глузд людини, апелює до чуттєвого досвіду і доходить висновку, що суб'єктно-об'єктні відносини у процесі пізнання виявляють різні за характером якості речей:

1) "первинні" - протяжність, фігура, рух і спокій; ці якості об'єктивні, оскільки однакові для всіх моделей);

2) "вторинні" - суб'єктивні, виникають та існують лише в субєктіпізнання (смак, дотик).

Дж. Локк відомий в Англії як теоретик англійської системи виховання, що передбачала поєднання фізичного, інтелектуального і морального виховання. Для останнього, на думку філософа, зберігають свою чинність положення християнської релігії. В цілому філософію Дж. Локка відносять до емпіризму, проте його теза "Немає нічого в інтелекті, чого б не було у відчуттях" дає підстави вважати, що це емпіризм сенсуалістського плану

35. Філософія Б. Спінози (1632 - 1677).

Бенеди́кт Спіно́за (справжнє ім'я Борух) — голландський ф-ф, один з найвідоміших пантеїстів. "Короткий тракт про Бога, людину та її щастя", "Трактат про вдосконалення розуму", "Богословськополітичний трактат" (1670), "Етика" (1677). Розвинув вчення про єдину, невичерпну, нескінченну субстанцію, з безмежною кількістю атрибутів: людям відомі тільки два атрибути протяжність і мислення; тобто ця субстанція є причиною самої себе. Спіноза піддавав сумніву, що Мойсей був автором П'ятикнижжя, що Адам був першою людиною. Незабаром усі ці вільнодумства Спінози призводять до його вигнання з єврейської общини(1656 р.) Членам общини було заборонено спілкування зі Спінозою, а йому заборонялося надалі використовувати своє єврейське ім'я Барух (іврит «благословенний»). Віднині Спіноза придбав ім'я Бенедикт. Бенедикт Спіноза пише на свій захист «Апологію» (її текст не зберігся).

Пошук методу наукового пізнання має, на думку Спінози, здійснюватись через дослідження всіх можливих шляхів, якими людина добуває знання, і вибір та удосконалення найкращого, найефективнішого з них. Він розрізняє чотири способи надбання знань, що вичерпують, з його точки зору, всю пізнавальну діяльність людини

1. отримання знань завдяки чуткам. Цей спосіб є непридатний і згадує, щоб показати усі можливі шляхи пізнання.

2. добування знань із безладного досвіду, що не визнається розумом і базується на випадкових спостереженнях. Цей шлях дає неповні та поверхові знання про одиничні речі. Це пізнання не розкриває сутності речей.

3) виводиться знання про сутність речей за аналогією з іншими: коли ми за деяким наслідком знаходимо причину або коли робимо висновок про окремий випадок, виходячи з загал. явища. потребує доведення. не є достовірним.

4) це шлях, коли істина осягається розумом безпосередньо. Речі сприймаються виключно через їхню сутність, а знання про них є істинними, відповідають сутності і не потребують ні доведення, ні перевірки.

36. Загальна характеристика та основні проблеми розгляду в німецькій класичній філософії.

об'єднує філософські праці німецьких мислителів кінця 18-го — поч. 19-го ст. До визначних представників нім. класичної ф-ї відносять Канта, Фіхте, Шеллінга, Гегеля, Феєрбаха. Нім. Клас. ф-я XIX ст. підвела підсумки розвитку європ. думки, запропонувала свої шляхи і методи рішення проблем буття, співвідношення світу і людини, теорії пізнання, моральності. Були систематизовані попередні погляди і положення з питань протиріччя, взаємопереходу протилежностей, створена цілісна теорія загального зв'язку і розвитку — діалектика. Велике значення, у розглянутий період, надавалося однієї з фундаментальних проблем раціоналізму — тотожності об'єкта і суб'єкта. Кант, Фіхте, Шеллінг, Гегель через діалектику суб'єктно-об'єктних відносин розглядали і вирішували онтологічні, гносеологічні, ціносно-смислові й інші питання філософського знання.

Незважаючи на своєрідність ф-ких поглядів представ­ників нім. класики (Кант був дуалістом, Фіхте — суб'єктив­ним, Шеллінг і Геґель — об'єктивними ідеалістами, Фейєрбах — матеріалістом), вони створили ідейну спільність. У ф-х с-мах нім. мислителів є зв'язок. Тому їх поєднують в єдиний філо­софський напрям.

При всьому розмаїтті ідей та концепцій, німецьку класику від­різняє низка спільних рис, а саме: 1) розуміння ролі ф-ї в історії людства та розвитку світової культури; 2) раціоналізм, успад­кований від філософів Нового часу та Просвітництва; 3) критика матеріалізму XVIII ст. за його механіцизм; 4) розробка теорії діа­лектики та діалектичного методу мислення; 5) намагання пере­творити ф-ю на науку, у вигляді цілісної системи наукових дисциплін, ідей, понять і ка­тегорій; 6) розробка заг. методів підходу до проблеми істо­ричного розвитку як єдиного процесу; 7) відродження гуманістич­ного ставлення до людини;

37. Теорія пізнання І.Канта (поняття «річ в собі», апріоризм та трансценденталізм).

Фундатор нім. Клас. Ф-ї. Перший період закінчується 60-ми роками XVIII ст. У цей час Кант займався переважно природничими проблемами серед яких найбільш відомою в науці є його гіпотеза про виникнення Сон. с-ми з величезної газової туманності. Він стверджував, що природа має свою історію, відкидав ідею 1-го поштовху, тобто в цей період у ф-ї Канта переважали матеріалістичні позиції.

З 70-х років починається другий, «критичний» » період, коли у ф-ї Канта і дуалізм, і агностицизм, і ідеалізм. Осн. твори періоду: „Критика чистого розуму”, „Пролегомени”, „Критика практичного розуму”.

У центрі філософії Канта стоять проблеми теорії пізнання. він здійснив перехід від метафізики субстанції до теорії суб'єкта. Головне, за Кантом, не вивчення речей самих по собі, а дослідження самої пізнавальної діяльності людини. Перш ніж пізнавати світ, вважає Кант, потрібно пізнати своє пізнання, встановити його межі і можливості. Це буз великий поворот філософії до людини.

Вчення Канта про пізнання спирається на його концепцію про створення суджень. Знання завжди виявляють себе у формі судження, в якій думкою фіксується відношення чи зв'язок між поняттями — суб'єктом і предикатом судження. Існують два різновиди такого зв'язку. В одних судженнях предикат не дає нового знання про предмет порівняно із знанням, яке фіксоване у понятті "суб’єкт". Такі судження Кант називає "аналітичними". У других — зв'язок між суб'єктом і предикатом не випливає з розгляду поняття "суб'єкт", а предикат об'єднується із суб'єктом. Такі судження Кант назвав "синтетичними". У свою чергу синтетичні судження поділяються на два класи: в одному зв'язок предиката і суб'єкта мислиться відповідно до даних досвіду (такі судження називаються "апостеріорними"), у другому зв'язок мислиться як незалежний від досвіду, ( судження "апріорні"). Кант вважає, що людський розум пізнає не «речі в собі», явища речей, результат їхньої дії на органи відчуттів людини, „речі в собі” стають явищем завдяки апріорним формам споглядання (простір—час) та апріорним формам мислення (якість, кількість, причинність, реальність та ін.), тобто таким формам, ;і мають поза досвідне походження. Наступна сходинка пізнання — це розум, який, за Кантом, завершує мислення і при цьому, не створюючи нічого нового, він заплутується у невирішених протиріччях — так званих «антиноміях» чистого розуму. таких антиномій чотири, вирішити їх неможливо, бо кожну з тез, що складають антиномії, можна однаково логічно довести або спростувати. У своєму вченні про антиномії людського розуму Кант упритул підійшов до розробки діалектичної логіки, де протиріччя  виступають як необхідна умова розвитку знання.

У філософії Канта поєднані матеріалізм(визнання об'єктивного існування «речей у собі») та ідеалізм (твердження про апріорні форми споглядання і розсудку) з агностицизмом (заперечення пізнання об'єктивної дійсності). Це своєрідний компроміс між матеріалізмом та ідеалізмом.

Звідси Кант робить висновок, що речі самі по собі не можна пізнати. Ні форми чуттєвості, ані категорії не становлять собою визначення "предметів самих по собі". Тим самим обґрунтовується теза про можливість пізнання "речей для нас" та неможливість пізнання "речей в собі", що стає основою нової форми агностицизму.

Трансценденталізм — напрям філософії який вивчає те, що лежить за межами досвіду, те що неможливо пізнати зважаючи на досвід

38. Ф-ка с-ма Гегеля

Георг Гегель (1770 – 1831) – чільний представник нім. Клас. Ф-ї, об’єктивний ідеаліст. 

За основу усіх явищ природи і суспільства приймав духовне першоначало. Він називав його “світовим духом”, “абсолютною ідеєю”, “світовим розумом”. “Абсолютна ідея” – об’єктивна, ні від кого і ні від чого незалежна, реально існуюча і внутрішньо суперечлива. Вона основа його с-ми об’єктивного ідеалізму. 

“Абсолютна ідея» проходить три ступені: 1 етап породжує своє власне багатство, створюючи свої поняття, категорії. у праці “Наука логіки”. 2) Ідея завдяки своїй суперечливості переходить у своє інше буття, у свою протилежність, якою є матеріальна річ – природа. у праці “Філософія природи”. 3) розвиток ідеї завершається повним збігом (тотожністю) самої ідеї і світу або “абсолютним знанням”. Процес розвитку “абсолютної ідеї” завершується. праця “Філософія духу”. Схематично це можна відобразити таким чином: “абсолютна ідея” – природа – абсолютне знання (філософія).

Розробка Гегелем вчення про суперечливість всього, що нас оточує, – найвище досягнення світової філософії ХІХ ст.

рух думки йде таким шляхом: одиничне – особливе (перше заперечення одиничного) – загальне (друге заперечення особливого). Тут Гегель підходить до розкриття сутності своєї знаменитої тріади: тезис, антитезис і синтез або заперечення заперечення. Це не що інше, як геніальна здогадка філософа про важливий загальний закон діалектики – закон заперечення заперечення. 

Величезною заслугою Гегеля є розробка ним діалектичного методу дослідження, включає в себе закони мислення. передбачає розгляд усіх явищ через призму їх суперечливості: зв’язку з іншими явищами; якісних перетворень; утримання, “зняття” старого у новому тощо. 

До заслуг гегелівської філософії слід віднести також змістовну розробку категорій діалектики, розкриття їх сутності та особливостей. Це низка таких категорій, як форма і зміст, сутність і явище, можливість і дійсність, необхідність і випадковість, причина і наслідок, частина і ціле і т.п. Гегель піддав критиці дуалізм Канта, його сумніви стосовно можливості пізнання сутності речей Гегель розробив і застосував такий метод наук. дослідж. як сходження від абстрактного до конкретного . від загальної, абстрактної “абсолютної ідеї” до філософії з її конкретним багатством понять, категорій і принципів. 

Разом з цими здобутками гегелівської філософії необхідно відзначити і її негативні сторони.  1. Філософська система Гегеля і його діалектика, діалектичний метод, не узгоджувалися між собою. З одного боку, Гегель вважав свою систему завершеною, остаточною, незмінною. З іншого боку, його ж діалектичний метод вимагав зміни, руху, розвитку.  2. Діалектика його може бути застосована лише для аналізу тільки минулого.   3. Хибною в самій основі є “абсолютна ідея” Гегеля, яка породжує із самої себе весь предметний світ. Це – відродження на осн. об’єкт. ідеалізму Платона, його “теорії ідей”, безпідставність її показав Арістотель.  4. Однією з негативних рис суспільних поглядів Гегеля є його націоналізм, зверхнє ставлення до інших народів, відмова їм у цивілізованому розвитку. Гегель лише німців вважав носієм абсолютного духу, “історичним народом”. Духи ж інших народів – “безправні”. Гегель вніс великий вклад в розвиток філософії, мав енциклопедичну вченість і там, де він брався за справу, там його поява була епохальною. Одним з серйозних і непримиренних супротивників філософського вчення Гегеля був Людвіг Фейербах

39. Антропологічний матеріалізм Фейєрбаха

Глибоким критиком ідеалістичної с-ми Гегеля став Л. Фейєрбах, його сучасник, учень, який, однак, не став послідовником свого вчителя.

З Л. Фейєрбаха починається період нового злету, піднесення матеріалізму. У світі немає нічого, крім природи, вона ніким не й творена і є причиною самої себе. Природа є також основою походження людини, а релігія — це хибна, перекручена свідомість. В розумінні природи Фейєрбах — матеріаліст, а в розумінні історії людства — ідеаліст.

Великі зміни в історії суспільства, вважав філософ, пояснюються змінами форм релігії. Фейєрбах намагався створити свою нову релігію, в якій замість культу Бога буде панувати культ людини і любові.. його філософія була антропологічною і глибоко гуманістичною. Але людину він розумів однобоко, тільки як частину природи, як біол. істоту, яка повністю залежить від природи, «панує» над природою «шляхом покори її», в той час як її слід розглядати як єдність біологічного і соціокультурного.

За Фейербахом, у світі починається нова епоха — пост-християнська. Релігія відмирає, її місце в культурі звільняється, і зайняти це місце повинна філософія. Водночас і сама філософія повинна змінитися: вона не має стати простим чи негативним (в гегелівському розумінні) запереченням релігії. "Якщо філософія повинна замінити релігію, то, повинна включити переваги релігії Уточнюючи свої уявлення, Фейєрбах називає нову філософію — "релігію" антропологією, "філософією майбутнього". Водночас сам Фейєрбах бачив сутнісні відмінності між філософією та релігією і вказував на них..Філософія — це неначе "сенс" у релігії. Слабкість філософії, за Фейєрбахом, — в її відірваності від "серця", манірній віддаленості від світу, теоретичному егоїзмі. Це й повинно бути усунене при злитті філософії та релігії, а тому філософія повинна перетворитись у практичну філософію.

Фейєрбахівські уявлення про Людину були отримані шляхом критичного перетлумачення християнських ідей. приписав Людині ті якості ("предикати"), які релігія приписувала Богу. На його думку, Бог — це відчужена та об'єктивована сутність людини.

40. Філософська думка доби Київської Русі

Виникнення ф-ї Русі відбувалось у процесі розв’язання суперечностей між слов’янським міфологічним світоглядом та християнством. Ф-ка думка України розвивається як етико-моральне вирішення світоглядних проблем. Ф-я доби Київської Русі мала християнський характер. Це демонструють літописи та твори церковно-богословського характеру:проповіді, повчання та ін. На початку ХІІ ст. з’явилася “Повість временних літ” Нестора. Філософське звучання мають “Слово про закон і благодать” (митрополит Іларіон), “Посланіє” (Климент Смолятич), “Златоуст” (Кирило Туровський) та ін. Отже, філософська думка Київської Русі мала християнський характер, у ній переважала етична проблематика: філософська картина світу, пізнання, людина, людські вчинки, суспільство розглядалось крізь призму вічного конфлікту добра і зла. А в соціальній філософії домінували патріотичні ідеї єдності всіх руських земель, зміцнення і централізації держави для відсічі іноземним загарбникам, необхідність розвитку культури та освіти. Із становленням феодального ладу християнський характер укр. Ф-ї змістився у бік утвердження патристичних ідей. Проповідувалась зверхність віри над знанням, вищою метою пізнання проголошувався Бог.Провідною ідеєю визнання рівного права кожної людини в суспільстві. Волелюбність визначає всі інші риси світоглядної ментальності українців, у тому числі екзистенціальність. Для українця характерне прагнення до самопізнання, заглибленість у себе, прагнення до усамітнення, уявлення окремої людини мікрокосмосом, важливий внутрішній, духовний світ людини, як його справжній світ, зв'язаний з особистісними якостями. Відома й глибока емоційність українця, що йде від зацікавленого, сердечного ставлення до природи рідного краю, до землі - лагідної, доброї, щедрої, родючої, породжує світ буття, точніше - є й світ мого буття. Антеїзм(прив’язаність до землі) - важлива особливість ментальності укр. Філ.-го світогляду.

41. Формув та розв укр романтизму Г.Сковороди

Роздуми Г.Сковороди мають релігійно-філософський характер, вони спираються на головні християнсько-світоглядні категорії: любов, віру, щастя, смерть та ін. Філософ шукає відповідь на питання, ким є людина, який зміст її життя, основні грані людської діяльності. Г.Сковорода закликав почати філософське освоєння світу з простого: пізнати віру та любов у всій їхній повноті, бо це і є пізнання людини. Поділяючи світ на істинне та тлінне, Сковорода віддає перевагу Вічності, Богу. Людина не може існувати у світі поза єдністю віри і любові. На ґрунті об’єднання любові та віри у пізнанні людиною самої себе складається категорія “щастя”. Щастя міститься в нас самих, осягаючи себе, ми знаходимо духовний мир, спокій. Щастя легко досягається, якщо людина йшла шляхом любові та віри. Його досягнення залежить тільки від самої людини, її серця. Сковорода вказує, що здібності дає людині Бог, що царство Боже всередині людини. Щастя є простим і за змістом, і за формою. Г.Сковорода проповідував простоту життя, бідність,вдоволення, яке випливає із спілкування людини з природою.

Все існуюче, на думку Сковороди, розділяється на три специфічні види буття (світи) — великий (макрокосм), малий (мікрокосм) і символічний (Біблія). Великий світ — це світ речей. Всесвіт. Великий світ нескінченний і безмежний, він складається з безконечної кількості світів.

42. Філософія серця П.Юркевича.

Філософська думка 60—70-х рр. в Україні найяскравіше репрезентована своєрідною гуманістичною концепцією, котра дістала назву "філософії серця". її автор — Памфіл Юркевич (1827—1874 рр.).

Розум, вважав він, виявляє загальне в діяльності людей, серце ж — основа неповторності й унікальності людської особистості. Тим-то в серці творяться ті явища й події історії, які принципово неможливо вивести із загальних законів. "У серці людини, — лежить джерело тих явищ, які закарбовані особливостями, не випливають з жодного поняття чи закону". Звичайно, розум, "голова" керує, планує, диригує, але серце — породжує. Серце в філософії Юркевича – це скарбник і носій усіх тілесних сил людини; центр душевного й духовного життя людини; центр усіх пізнавальних дій душі; центр морального життя людини, скрижаль, на якому викарбуваний природний моральний закон.

Юркевич робить два принципово важливі для розуміння суті його «філософії серця» висновки: 1) серце може виражати, знаходити й досить своєрідно розуміти такі душевні стани, котрі за своєю ніжністю, духовністю та життєдайністю недоступні абстрактному знанню розуму; 2) поняття й абстрактне знання розуму, оскільки воно стає нашим душевним станом, а не залишається абстрактним образом зовнішніх предметів, відкривається або дає себе відчувати й помічати не в голові, а в серці: в цю глибину воно мусить проникнути, щоб стати діяльною силою лою й рушієм нашого духовного життя.