10. Вчення Конфуція про суспільство, державу, його етика

Конфуцій 551-479рр. до н. е. Збірка «Лунь Юй» – «Бесіди і судження», записана учнями.

Конфуціанство — етико-політична концепція; проголошує верховенство добра у світі, захищає непорушність установлених небом суспільних норм. В основу моралі покладені принципи: 1) людяність (жень); 2) Справедливість і обов’язок (і); 3) ритуальність (лі); 4) знання (чжи); 5) довіра (сінь)

Основне місце займали проблеми природи людини, її моралі та етики, життя сім'ї, управління державою. Конфуцій учив, ніби поведінка людей, їх суспільний статус, моральні норми залежить від неба, вищої духовної сили, яка, разом з тим є частиною природи. Шляхетний муж – ідеальна людина, яка незалежно від походження культивує моральні цінності.

Основою конфуціанської моральної концепції є вчення про «жень» — гуманність. (характеризує відносини, які повинні існувати передусім між батьками і дітьми, між правителями і чиновниками). Важливе місце в конфуціанстві займав етикет "лі", тобто норми суспільної поведінки, звичаї, ритуал. Дотримуватися "лі" — це означає знати своє місце в суспільстві і діяти згідно зі своїм суспільним становищем. Державна влада, на його думку, має користуватися довір'ям народу. Конфуціанський правитель повинен бути носієм найвищих моральних якостей, бути взірцем для народу.

11. Філософія даосизму

Мудрець Лао Дзи, праця «Дао-де цзин». Якщо конфуціанство в основному звернуте до суспільної проблематики, то даосизм зосереджується на природі, світі. Основним його поняттям є дао — безтілесне, безформенне начало всього сущого, але воно одночасно є матірю всіх речей. Воно позбавлене форми, перебуває в безперервному русі.

Даосизм — філософське вчення, згідно з яким природа і життя людей підпорядковані загальному божественному законові дао. Як філософська доктрина даосизм порушує проблему справжнього, відмінного від видимого буття, поділяє світ на невидиме дао і видимий, створений ним світ речей. Даосизм критикують за принцип бездіяльності, не враховуючи його раціональний зміст: суспільство розвивається за об'єктивними законами, і свавільне втручання правителів у хід історії призводить до найзгубніших наслідків. За своєю соціальною базою даосизм спрямований проти конфуціанства.

12. Досократівська філософія

Мілетська школа, Піфагорійці, Елейська шк., Школа атомістів, софістів

Головне Досократівської філософії – це пошук першопричин світу(субстанції):

-протиставляють мислення буттю; -виробляються діалектичні погляди на світ( ГЕРАКЛІТ «все тече, все змінюється»);

- затвердження ідеї руху; - заперечення ідеї руху (політ стріли, лише зміна станів спокою).

- започаткування гносеологічної проблематики(гносеологія – наука про знання) – яким чином прийти від незнання до знання;

І Мілетська школа наївно-стихійна ф-я Фалес – поставив задачу виявити субстанцію буття. начало ВОДА – розумна, божа.

Анаксімандр – учень Фалеса «Про природу» → натурфі-ф. АПЕЙРОН – безкінечне, всеохоплююче, незнищенне, перебуває у вічному русі. Першим висуває ідею еволюційного походження людини (доросла людини виходить на сушу із черева риби).

Анаксімен – учень Анаксімандра. ПОВІТРЯ. Тоді як апейрон вл-ть повітря. Душа має вл-ті повітря, здатна до творіння.

Геракліт Ефеський – вводить «логос» - заг. з-н. Пізнання логосу дається не всім, хоча всі люди від природи розумні. ВОГОНЬ. Душа має 2 аспекти: речово-натуральний і психічно-розумовий. Заклав основи демократії. Ідея руху. Стихійна діалектика. «Темний»

ІІ ПІФАГОРІЙСЬКИЙ СОЮЗ Піфагор - найвищу мудрість передбачав у ЧИСЛІ.

ІІІ ЕЛЕЙСЬКА ШК. Ксенофонт, Парменід і Зенон. Розвиток категорії «субстанція», яка є філос.-ю, вона – буття. Гносеологічна проблематика – «одне і те ж думка і про що вона» Ксенофан: сила Бога в мудрості → філософ - Бог. Богофілософ. Парменід 2 проблеми: співвідношення 1. буття та небуття, 2. Мислення і буття. Вперше викор. Метод доведення філос. Тези: небуття не існує, бо його не можна пізнати; те, чого не має не мислиме → думка про предмет і предмет одне й те саме. Учнем його був →Зенон сформулював утруднення (апорії) з метою заперечення ідей руху Геракліта: 1 Ахілл і черепаха 2 стріла 3 тіла, що рухаються 4дихотомія. Винахідник діалектики. Анаксагор розум – «нус», як «вічний першорушій» у Арістотеля. Заперечував пустоту, визнавав безкінечну подільність реч-ни Емпедокл дійшов висновку про хибність позиції щодо існування єдиного першоелементу Космосу (як це вважали представники «мілетської школи»), проголосивши у своїй поемі «Про природу» такими першоелементами відразу чотири «стихії»: вогонь, землю, повітря і воду, які він називав «коренями усіх речей».

Філософські школи Мілета і Ефеса вели гострі дискусії з різними напрямками в філософії, зокрема з піфагорійською і елейською школами. Ценральним поняттям їхньої філософії-вічне буття. Буття не може виникнути з небуття,адже йому не має звідки виникнути. Елеати заперечують ідею руху, які запровадив Геракліт.

ІV Атомісти Демокріт і Левкіт. Все складається із атомів-буття і порожнечі-небуття. Атом розрізняються за порядком і положення, вони бувають кутасті, гачкоподібні, увігнуті. Лише в уяві існує солодке, гірке, колір. Живе виникло з неживого. 2 види пізнання через мислення і за доп. Органів чуття. Немає ніякої надприродної сили, яка управляє атомами і світом в цілому. У світі діють тільки механічні закони. Розуміння світобудови, яке запропонував Демокріт, виявилося найпослідовнішим матеріалістичним вченням, яке тільки знала антична думка.

V Софісти. (Протагор, Продік) привернули увагу до проблем людини та суспільства,знання. «Людина-міра всіх речей. Існуючих,що вони існують, неіснуючих, що вони не існують. Віра вища за розум». РЕЛЯТИВІЗМ істинне те, що вважає за істину той чи ін. суб’єкт.

13. Антична філософія класичного періоду

Класичний сократівський період. переорієнтація філософської свідомості з космогонічної проблематики на тему людини. виникає гостра потреба в розвитку інтелектуального рівня особистості. Людей, які за гроші навчали різноманітним наукам, риториці, логіці мислення, стали називати софістами (учителями мудрості). Головним своїм завданням софісти вважали вміння зробити слабкого сильним і непереможним, що сприяло розвитку ідей філософ релятивізму (принципу відносності людських знань). Людина є мірою всіх речей. Людина визначає буття, а все інше відкидається як непотрібне, усе буття не об’єктивне,а суб’єктивне й плинне як у просторі,так і в часі. Сократа вважають засновником автономної філософської етики. Платон — засновник ідеалістичного напряму філософії.

14. Перші грецькі мудреці Мілетська школа

в стародавній Греції – мілетська школа, яку заснував Фалес і ефеська школа, яку започаткував Геракліт. Для цих шкіл характерними були стихійно-матеріалістичні тенденції.

Фалес обґрунтував новий погляд на світ, суть якого полягає в тому, що всю його багатоманітність речей і явищ він звів до єдиної загальної першооснови – води. Все з води,і все в воду перетворюється. Вода з легкістю втілюється в різні речі, набуває різних форм. З чотирьох елементів (води, вогню, землі і повітря) найпричиннішим елементом є вода. Вона – найперший, наймогутніший і найневичерпніший елемент природи.

Основою всього існуючого Анаксімандр вважав не воду,а якесь вічне,найбільш загальне, нескінченне начало.Повітря є найпершим,основоположним елементом всього існуючого, яке завдяки своїм протилежностям–гарячого і холодного–породжує весь світ.Анаксімен не лише визначив першоначало всіх речей, але й вказав на механізм їх утворення.

15.Наївна діалектика давньогрецьких мислителів. Геракліт з Ефесу.

Діалектика є таким способом розуміння світу, при якому дійсність як така, що знаходиться у постійній зміні, •«заємозумовленості. Мислити діалектичне означає:

бачити явище або предмет в його цілісності, взаємозв'язку з іншими явищами, в єдності протилежних сторін, притаманних даному явищу, в постійному розвитку.

Для ранніх натурфілософів характерна особливого роду стихійна діалектика мислення. Вони розглядають космос як ціле, яке безупинно змінюється, у якому незмінна першооснова з'являється в різних формах. Особливо яскраво представлена діалектика в Геракліта, відповідно до якого все суще треба мислити як рухливу єдність і боротьбу протилежностей.

Геракліт є засновником першої форми філософської діалектики. Він уважав, що світ перебуває в постій­ному розвитку й стані самознищення. Будь-який предмет чи явище світу мають свої внут­рішні протилежні сторони (життя й смерть, день і ніч тощо). Взаємоперехід протилежних якостей визначає розвиток світу.

Всесвіт – плинний, змінний. Він знаходиться у вічному русі, як і всі речі, що нас оточують. Своє уявлення про це Геракліт висловлює в таких судженнях, які стали вже крилатими: “все тече, все змінюється”; “неможливо двічі ввійти в одну і ту ж річку” в один і той же час стосовно одного і того ж суб’єкта, “бо протікає інша вода”.

Світ, у якому живе людина, сприймався Гераклітом як ве­личезний потік (взаємний перехід) протилежних якостей «хо­лодне стає теплим, тепле — холодним, мокре — сухим, а сухе — мокрим». Філософ зробив висновок: будь-який предмет чи явище світу мають свої внутрішні протилежні сторони (жит­тя й смерть, день і ніч тощо). Взаємоперехід протилежних яко­стей визначає розвиток світу. Геракліт вважав, що війна (во­рожість) є виявом боротьби протилежних позицій і «батьком» усіх речей.

За Гераклітом, в основі причинно-наслідкових подій лежить Логос як закон, що визначає процес взаємопереходу протиле­жностей. Пізнання дії цього закону — головний показник муд­рості людини й мета життя філософа.

Три фундаментальних положення, котрі мають виключне значення розкриття сутності діалектики та її розуміння:

1. Це судження про зміну, плинність всіх речей і явищ, їх біжучість, взаємопереходу.

2. Це теза про всезагальність внутрішніх протилежностей, котрі притаманні всім речам і явищам, їх єдність і боротьбу.

3. Це уявлення про матеріальний першоелемент всього існуючого – вогонь.

16. Антропологічний переворот в ант. Ф-ї. Сократ.

У центрі філософії Сократа – людина. Але вона ним розглядається насамперед як моральна істота. Тому філософія Сократа – це етичний антропологізм. Інтересам Сократа були чужі як міфологія, так і метафізика. Основами свого філо­софствування він вважав принцип необхідності пізнання самого себе та загального пізнання на основі принципу «я знаю, що нічо­го не знаю».

Сократ розробив власний метод пошуку істинного знання, який він назвав маєвтикою (мистецтво народження істини). Мета маєвтики — всебічне обговорення будь-якого предмету, визначення( дефініція) поняття. Сократ першим підніс знання до рівня понять. Якщо до нього філософи і користувались поняттями, то робили це стихійно. І тільки Сократ звернув увагу на те, що якщо нема поняття. то немає і знання. Головними темами філософських роздумів Сократа були: доб­ро й зло, любов, щастя, людські чесноти. Філософ був прихиль­ником етичного реалізму, згідно з яким будь-яке знання є добро, а будь-яке зло — це вияв незнання. Сократ став прикладом єдності своїх етичних поглядів і практичного життя. Переконання Сократа в існування об’єктивної істини приводить його до висновку, що існують об’єктивні моральноі норми, що відмінність між добром і злом не відносна, а абсолютна.Поставивши у центр своєї філософії людину, Сократ стверджує, що пізнати світ людина може, тільки пізнавши душу людини і її справи, і в цьому основне завдання філософії.