1.2.3. Експресіонізм початку хх ст.

“Хіба можемо ми жити, - при галасі й

невпинності нашого буття, з нашими

машинними досягненнями, в будинках,

створених п’ять-шість століть тому...

Характерною рисою архітектури футу-

ризму буде недовговічність. Життя

будинків стане коротшим від нашого

життя, кожне покоління будуватиме

власний дім... “

Марінетті – Сант’Еліа

(З “Маніфесту футуристичної

архітектури”)

Експресіонізм починає свій розвиток як один з найперших авангардних архітектурно-мистецьких й літературних напрямів у другому десятилітті ХХ ст., - водночас у Німеччині, Франції, в Італії й на Сході Європи, - зокрема, в Росії (де він отримує назву футуризм, від лат.: футурум – майбуття; до угруповання російських поетів-футуристів належав, зокрема, В. В. Маяковський).

Неабиякою подією футуризму виявився експонований у 1914 р. на виставці “Нові устремління” (“Нуова тенденца”- Італія) проект молодого італійського архітектора Антоніо Сант’Еліа (1888-1916) “Місто майбутнього”, - розгорнута поетизована технократична метафора великих швидкостей, динамізму, - з велетенським масштабом нових інженерних споруд, підкресленою ритмікою вертикальних і горизонтальних транспортних комунікацій, вежами радіозв’язку тощо. Саме у творах А. Сант’Еліа вперше демонструється ідея мобільного, змінюваного житла.

У Німеччині експресіонізм виявився безпосередньо пов’язаний з діяльністю угруповання “Веркбунд”. Перші твори архітектурного експресіонізму у Німеччині – це павільйони на виставці “Веркбунду” (1914) – “Скляний дім” та “Залізний дім” (арх.. Бруно Таут, - 1880-1938), - вибудовані з типізованих металічних і скляних елементів споруди формують новітні метафори техніки й технології. Майстри експресіонізму ХХ ст., - Ханс Шарун, Б. Таут, Гуго Геринг, Еріх Мендельсон створюють яскраві графічні образи архітектури нового століття, - натхненні технікою й технологіями передбачуваного прийдешнього. Інтенсивне творче спілкування в епістолярнім гуртку “Скляний ланцюг” стимулювало генерацію нових ідей.

Творчість експресіоністів пов’язана з розвитком жанру архітектурних фантазій, - зокрема, їх майстром був арх. Еріх Мендельсон (1887-1953), чиї начерки напівфантастичних залізобетонних споруд знайшли перше втілення у “знаковій” будівлі астрофізичної обсерваторії у м. Потсдамі, поблизу Берліна (1920-21), - що отримала назву “Башти Ейнштейна”, - саме цей вчений дуже стисло висловився підчас огляду споруди: “Органічно!” (Втім, через повоєнні фінансов труднощі залізобетонна пластика лише імітувалася оштукатуреною цегляною конструкцією). Подальша творчість Е. Мендельсона пов’язана, зокрема, з авангардним архітектурним розвитком в СРСР першого десятиліття його розвитку.

1.2.4. Національний, або народний, романтизм (етнографізм)

Царина національного романтизму починається з інтенсивних пошуків національної самоідентичності, що розгорнулися у другій половині ХІХ ст. перед усім у Західній, Центральній й Східній Європі. Ці пошуки можна вважати магістральною течією сучасного архітектурно-мистецького розвитку, що поступово (протягом ХХ ст.) знайшли вираз в узагальнюючому понятті «вернакуляр» [від латин. vernacular: місцевий, туземний; також: батьківський, рідний].

На відміну від інтернаціоналізованих – позаісторичних - модерних пошуків, прихильники національного романтизму спираються у власних пошуках, по-перше, - на творчий доробок модерну, по-друге, - на досягнення новітньої на часи початку ХХ ст. наукової дисципліни – етнографії [від грецьк. ethnos - народ]. Етнографія й етнологія надає архітекторам і художниками новий матеріал з особливостей народних звичаїв і поведінки, традиційного ужиткового мистецтва й архітектури. Саме у ці часи продовжується систематичне професійне експедиційне вивчення прийомів суто народного мистецтва й архітектури, що до самої середини ХІХ ст. взагалі не вважалися гідними уваги «високого» мистецтва. Організуються експедиції до територій і просторів, де, на думку національних романтиків, ще збереглися «незаймані» зразки національної, - правдиво народної й самобутньої, - архітектурно-мистецької спадщини (фінська Лапландія, угорська Трансильванія, Російська Північ тощо). Тому національний романтизм ралше б назвати етнографізмом.

Національний романтизм водночас починає розвиватися у Скандинавії (Швеція, Новегія й Фінляндія, - остання на ті часи перебувала у складі Російської імперії), на Сході, у Центрі й Півдні Європи (Угорщина, Румунія, південно-слов’янські країни Балкан, Білорусія, Україна та Росія). Саме у цих країнах розвинулися дуже відмінні від західноєвропейської класицистичної й готичної традиції художні напрями. (Втім, у Західній Європі національно-романтичні тенденції теж знаходять поширення, спираючись, проте, на національні доренесансні, докласичні й добарокові, - готичні, - надбання).

Угруповання прихильників національного романтизму створюється, зокрема, у Фінляндії, - творча майстерня - “Вітреск” - біля Гельсінкі (Гельсінгфорсу), - під керівництвом Еліеля Саарінена [ El. Saarinen]. Цей архітектор, - до речі, професор Санкт-Петербурзької академії красних мистецтв, - не випадково брав участь у роботі найпотужнішого російського мистецького угруповання “Світ мистецтва” (“Мір іскусства”) у Санкт-Петербурзі.

Першим твором скандинавського національного романтизму вважають саме комплекс мистецької колонії, - віллу “Вітреск” (1902, архітектори Ел. Саарінен, Герман Гезелліус та Армас Ліндгрен [A. Lindgren]). Пізніше Ел. Саарінен спроектував і вибудував чи не найвизначніший твір архітектурного національного романтизму Фінляндії – залізничний вокзал у Гельсінки (Гельсинфорсі). В образі цієї будівлі сполучено монументалізм з характерним для народного романтизму використанням мотивів національного епосу “Калевала”.

Майстри національного романтизму сполучають увагу до прийомів народної (самодіяльної, анонімної) архітектури з традиційними, сучасними й новітніми (на початок ХХ ст.) технологіями й функціональними типами споруд (наприклад, - будівля Телефонної станції у Гельсінкі, арх. Ларс Сонк [L. Sonk].) Іншим відомим національно-романтичним твором цього зодчого є величний Кафедральний собор у Тампере (Таммерфорсі), - 1902-07, що сполучує монументальність мурованих конструкцій з символізмом планування, де метафоризовано традиційний дерев’яний “зруб”.

У національному романтизмі органічно сполучаються витончені й вибагливі мистецькі пластичні знахідки модерну з характерними типами народного дерев’яного й мурованого житла. Спільним у цих пошуках є символізм архітектурно-мистецької форми. Отже, майстри національного романтизму досягають мети виразності національної архітектурно-мистецької форми не простим копіюванням чи безпосереднім відтворенням історичних формальних досягнень, але – у наслідуванні саме духу національного зодчества - в його особливому сприйнятті простору, органічнім використанні традиційних матеріалів, технологій й фольклорних образотворчих мотивів.

Шедевром національного романтизму початку ХХ ст. небезпідставно вважають монументальний комплекс Ратуші у Стокгольмі (1911-23), - архітектор Рагнар Естберг [Ragnar Östberg]. Тут, - як в урочистій музичній симфонічній темі, - органічно поєднано пластичні архітектурні образи, починаючи від Північного Відродження й бароко. Створено архітектурну метаформу національної історії, в її індивідуальних та унікальних рисах.

Методичний доробок народних романтиків початку ХХ ст. було розвинуто й розгорнуто протягом століття у потужний вернакулярний напрям, що згодом акумулював і високі технології, - разом з екологічними уявленнями й знаннями.