Тема 16. Пропозиція грошей

1. Сутність і механізм формування пропозиції грошей Роль державних інституцій у здійсненні емісійного процесу

Пропозиція грошей розглядається економічною теорією як альтернативне відношення до попиту їх. Це дві невіддільні й водночас протилежні сторони єдиного економічного механізму, на основі взаємодії яких формуються функціональні структури грошового ринку.

Монетарну теорію цікавить передусім специфіка співвідношен­ня між попитом і пропозицією грошей, характер субординації між ними.

Для того щоб глибоко дослідити специфіку механізму емісій­ного процесу, слід ураховувати, що емісія грошей у їх широкому розумінні здійснюється на двох рівнях—на рівні центральних банків і на рівні комерційних банків та прирівняних до них за сво­їм функціональним призначенням фінансово-кредитних установ.

Центральним банкам належить виключне право здійснення банкнотної емісії. Існуючим законодавством таке право нині не надається жодному з інших банків будь-якої держави. Права емі­сії банкнот не мають і міністерства фінансів (державні скарбниці).

В умовах золотого стандарту банкноти центральних банків, що є особливим видом кредитних грошей, мали подвійне забезпечен­ня — золотовалютні резерви окремих країн та комерційні векселі. Останні були борговими зобов'язаннями виробничих і підприєм­ницьких структур, що виникали на основі здійснення купівлі та продажу товарів у кредит.

Випуск банківських білетів (банкнот) в порядку кредитування товарообороту на основі комерційних векселів зумовлював їх по­вернення до емісійного центру. З настанням строків платежу за кредит банкноти поверталися до емісійного банку. Завдяки цій спе-

228

цифічній закономірності функціонування класичних банкнот не виникала перенасиченість сфери обігу зайвими грішми. Звичайно, в періоди криз, інших економічних або політичних потрясінь ця за­кономірність порушувалася. Але якщо розглядати це питання в принциповому плані, то можна говорити про існування за умов золотого стандарту достатньо стабільного механізму, який забез­печував взаємозв'язок між реальними економічними процесами і банкнотною емісією. Пропозиція їх відповідала позиції M_d і відповідно до цього потребам товарного обороту.

З відміною золотого стандарту та розмінності банківських біле­тів на монетарний товар принцип товарного, забезпечення банкнот­ної емісії зберігся. Вона і нині здійснюється на кредитній основі. Однак перестав діяти інший регулятор емісійного процесу—меха­нізм реалізації функції кошторисної скарбниці, за яким кількість в обігу паперових грошей, в тому числі банкнот, урівноважувала­ся з наявним золотим запасом.

Здавалося, що відхід від розмінності банкнот на золото при­зведе до неминучого хаосу в емісійній справі, “вічної” кредитної інфляції. Проте цього не сталося. Емісійний процес почав розви­ватися в іншому напрямі: почали зміцнюватися інституціональні структури та механізм функціонального регулювання грошової си­стеми. Суттєво зросла у цьому роль головної ланки — центрально­го банку.

В умовах адміністративної економіки центральні (державні) банки підпорядкувались урядам різних країн. Це положення, як правило, закріплювалося конституційними нормами. Так, в Консти­туції колишнього СРСР (ст. 14) зазначалося, що керівництво емі­сійною справою в країні, як і всією грошовою та кредитною систе­мою в цілому, є виключним правом Уряду СРСР. Відповідно до цього розміри грошової емісії визначалися на урядовому рівні. У зв'язку з цим на Державний банк СРСР як емісійний центр країни покладалася функція лише технічного забезпечення дирек­тив Уряду з питань грошового обігу. Йдеться лише про функцію "друкарського верстата”, який слухняно мав забезпечувати вико­нання розроблених урядом планів грошової емісії.

Ще більш обмеженими були функції республіканських банків­ських установ. Державний банк СРСР вважався загальносоюзною банківською установою, в структурі якого республіканські банки виконували роль відповідної філії.

В умовах ринкової економіки центральні банки є, як правило, установами, юридичне незалежними від виконавських органів вла­ди. Основне призначення їх — забезпечення стійкості національної грошової одиниці та регулювання, координація діяльності грошово-кредитної сфери. У цій діяльності центральні банки мають керу­ватися лише державними інтересами та чинним законодавством.

229

Водночас юридична автономність центральних банків не оз­начає їхню повну ізольованість від діяльності інших структур виконавчої влади. У багатьох країнах Заходу функціонують коор­динаційні органи, які узгоджують основні напрями економічної діяльності центральних банків, урядів і парламентів. Такі консуль­тативні ради діють у Франції, Бразилії та деяких інших країнах. Інколи (Японія, Китай) консультативні ради з представників різ­них відомств входять безпосередньо до керівних структур цент­ральних банків. Існують й інші форми узгодження основних на­прямів діяльності центрального банку та консолідації інтересів різних гілок влади. Але при цьому завжди витримується правило: зазначені інституціональні структури не наділяються директивни­ми функціями щодо центрального банку.

З прийняттям Верховною Радою України Декларації про дер­жавний суверенітет та Закону про економічну самостійність Украї­ни розпочався складний процес становлення банківської системи нашої держави. Важливою віхою у цьому процесі стало прийняття 20 березня 1991 p. Верховною Радою Закону України “Про банки і банківську діяльність”.

Статтею 1 цього закону визначено два дуже важливі положен­ня. З одного боку, утверджується самостійний характер банківсь­кої системи України, з іншого — визначено її двохрівневий харак­тер. Водночас статтею 7 визначено, що Національний банк під­звітний лише Верховній Раді України.

Статтею 8 окреслено основні функції Національного банку Ук­раїни. Згідно з нею Національний банк є центральним банком нашої держави, її емісійним центром, проводить єдину державну політику в галузі грошового обігу, кредиту, зміцнення грошової оди­ниці, організує міжбанківські розрахунки, координує діяльність банківської системи в цілому, визначає курс грошової одиниці від­носно валют інших країн. Йому належить монопольне право на випуск грошей в обіг, а також випуск національних грошових зна­ків за рішенням Верховної Ради України.

Ці та інші положення Закону України “Про банки і банківську діяльність” переконливо засвідчують, що в Україні створено необ­хідну правову основу перебудови банківської системи відповідно до вимог ринкової економіки. Однак реалізація цього завдання че­рез об'єктивні та суб'єктивні фактори виявилася занадто складною. Для цього потрібен не один рік.

Як уже зазначалося, здійснення банкнотної емісії є монополь­ним правом центральних банків країн ринкової економіки, йшлося й про те, що банкнотна емісія має кредитний характер. Це озна­чає, що кожному випуску в обіг певної суми банкнотних знаків у фінансовому рахунку центрального банку має відповідати певна кредитна позиція—кредит уряду, приватного (комерційного) бан-

230

ку, зарубіжні активи. У розпорядженні центрального банку зна­ходяться економічні важелі, спираючись на які він здатний вплива­ти на формування зазначених боргових зобов'язань і регулювати банкнотну емісію.

В економічній літературі банкноти центральних банків іменують “грішми високої ефективності”. Однак банкнотною емісією пропо­зиція грошей, що формується на державному рівні, не обмежуєть­ся. У багатьох країнах зберігаються платіжні засоби державних скарбниць. Ними є монети і деяка кількість паперових грошових знаків.

Білети державної скарбниці випускалися і в колишньому СРСР. На відміну від банкнотної емісії вони не мали забезпечення бан­ківськими активами. На їхньому титулі зазначалося, що вони за­безпечуються всім надбанням (багатством) Союзу РСР. Насправ­ді ж емісія державної скарбниці в країнах з адміністративною економікою була безпосередньо пов'язана з фінансуванням бю­джетного дефіциту.

Така ситуація тривалий час існувала в Україні. Хоча офіційно український карбованець значився банківським білетом, але його емісія значною мірою була пов'язана з покриттям дефіциту дер­жавного бюджету і тому за своєю суттю фактично мала характер емісії державної скарбниці. З 1 липня 1993 p. Національний банк України запровадив систему касового обслуговування державного бюджету і здійснив перехід на кредитне обслуговування його де­фіциту, що певною мірою змінило ситуацію.

У країнах Заходу функціонує інша система обслуговування бюджетного дефіциту. Вона грунтується не на випуску в обіг нових грошей та інфляційному знеціненні їх, а на розміщенні на відкри­тому фінансовому ринку державних боргових зобов'язань. Продаю­чи цінні папери, держава позичає, як правило, на досить пільгових умовах гроші безпосередньо у населення, а також у юридичних суб'єктів фінансового ринку. Ці позики оформляються офіційно як державний борг країни. Залежно від того, де розміщуються цінні папери держави, він може бути внутрішнім або зовнішнім.

Боргові зобов'язання державної скарбниці бувають двох типів: ринкові, що обертаються на вільному ринку, і неринкові. Ринкові зобов'язання включають короткострокові (строк погашення їх не перевищує 1 року) і середньострокові (1—5 років) векселі та облі­гації державної скарбниці (5—30 років і більше). До неринкових зобов'язань належать різноманітні за своєю формою боргові зобо­в'язання держави, що мають фіксованого власника і не обертають­ся на ринку цінних паперів.

Як розміщення на відкритому ринку боргових зобов'язань дер­жави впливає на емісійні процеси, пропозицію грошей? На це пи­тання не можна відповісти однозначно. Все залежить від того,

231

де розміщуються цінні папери державної скарбниці 5 наскільки ефективно використовуються державою отримані з ними фінансові ресурси. У подальшому аналізі специфіки інфляційних процесів ці питання будуть розглянуті більш детально. У найзагальнішому плані можна зазначити, що прямий емісійний ефект виникає лише у тому випадку, коли цінні папери держави розміщуються у бан­ківських депозитних установах, в тому числі у центральному банку.

Купуючи державні зобов'язання, центральний банк створює “базу” для наступної депозитно-чекової емісії комерційних банків, що безпосередньо призводить до зростання в обігу грошової маси. Якщо ж переважну частку своєї поточної заборгованості держав­ній скарбниці вдається розмістити поза емісійними установами, то приріст державного боргу не спричиняє прямого впливу на про­позицію грошової маси. В цьому випадку відбувається лише пере­розподіл існуючих кредитних ресурсів і позичкового капіталу. Від­сутність у більшості постсоціалістичних країн, в тому числі в Ук­раїні розгорнутої мережі небанківських фінансових установ і не­фінансового сектора економіки призводить до того, що державний борг розміщується в основному за рахунок проведення відповід­них операцій центральними банками. Це, зрозуміло, суттєво зву­жує можливості проведення антиінфляційної політики держави.