2. Суть, структура та функції банківської системи. Центральний банк

Найважливіший елемент банківської системи – банки. Базовими операціями банку є акумулювання коштів, надання їх у позичку та здійснення розрахунків між економічними суб’єктами. Поняття «банк» походить від італійського слова «banca» (лавка, на якій середньовічні міняли, розкладали монети для обміну).

Банк – особливий фінансовий інститут, що акумулює грошові кошти та інші нагромадження (золоті запаси, цінні папери тощо), надає кредити, випускає в обіг гроші та цінні папери; здійснює грошові розрахунки, операції з золотом та інші функції.

Функції банків.

1) Посередництво в кредиті, здійснення банками перерозподілу коштів, що тимчасово вивільняються в процесі кругообігу фондів підприємств і грошових доходів приватних осіб. Особливість посередницької функції банків полягає в тому, що головним критерієм перерозподілу ресурсів виступає прибутковість їхнього використання позичальником.

2) Стимулювання нагромаджень у господарстві. Стимули до нагромадження і заощадження коштів формуються на основі гнучкої депозитної політики комерційних банків. Крім високих відсотків, виплачуваних по внесках, кредиторам банку необхідні високі гарантії надійності розміщення накопичених ресурсів у банк. Створенню гарантій служить формування фонду страхування активів банківських установ, депозитів у комерційних банках.

3) Посередництво в платежах між окремими самостійними суб'єктами.

4) Як інвестиційний консультант банк здійснює консультаційні послуги своїм клієнтам із приводу випуску і обертання цінних паперів.

Залежно від впорядкованості банків, відповідно до діючого банківського законодавства розрізняють два основних типи побудови банківської системи:

• однорівнева банківська система;

• дворівнева банківська система.

Однорівнева банківська система передбачає горизон­тальні зв'язки між банками, універсалізацію їх операцій та функцій. Усі банки, що діють у країні (включаючи й цент­ральні банки), перебувають на одній ієрархічній сходинці, виконують аналогічні функції з кредитно-розрахункового об­слуговування клієнтури. Такий принцип побудови банківської системи характерний для економічно слаборозвинених країн, а також для країн з тоталітарним, адміністративно-командним режимом управ­ління. Дворівнева банківська система, яка характерна для країн з ринковою економікою, складається з двох рівнів. Верхній рівень – центральні (емісійні) банки, які є бан­ками в повному значенні цього слова лише для двох катего­рій клієнтів: банківських інститутів та урядових структур. Нижній рівень – комерційні банки, клієнтами яких є підприємства, організації, населення. Сьогодні в більшості країн світу функціонує дворівнева банківська система. За такою системою відносини між бан­ками будуються в двох площинах: по вертикалі і по гори­зонталі. По вертикалі – це відносини підпорядкування між цент­ральним банком, як керівним органом усієї банківської сис­теми, і комерційними банками. По горизонталі – це відносини рівноправного партнерст­ва та конкуренції між комерційними банками. Як відомо, в Україні з 1987 року почалася реформа бан­ківської справи, яка завершилася ухваленням у березні 1991 року Закону України "Про банки і банківську діяльність".

Вся сукупність кредитних відносин разом з формами та методами кредитування, фінансовими та комерційними установами, що обслуговують їх, становить кредитну систему. Головною ланкою кредитної системи є банки, які одночасно виступають і покупцями, і продавцями грошових коштів. При цьому акції банків щодо залучення грошових коштів являють собою пасивні операції, а продаж та інвестування – активні.

Активні операції банків здійснюються за принципами строковості, цільового характеру, забезпеченості та платності кредиту, а пасивні – це грошові кошти, передані в банк їхніми власниками для зберігання на визначених умовах.

Світовий досвід показує, що найефективніше себе зарекомендувала така банківська система, яка складається з дворівневих частин: на вищому рівні – центральний, або національний банк, який наділяється монопольним правом випуску грошей в обіг і контролю за станом грошового обігу, та розгалужена система комерційних спеціалізованих банків.

Банківська система України будується на дворівневій основі.

Національний банк України як емісійний центр став провідним фінансовим інститутом. Стосовно інших банків він виступає банком банків, кредитором і регулятором кредитної системи, стає автономним органом управління грошово-кредитною системою. На щорічних сесіях Верховної Ради України Національному банку затверджуються лише основи єдиної державної грошово-кредитної політики, максимальні межі грошової маси в обігу, основні напрями відсоткової та валютної політики та методи її регулювання.

Звільняючись від операцій з клієнтами, Національний банк взаємодіє з усією системою комерційних банків. Він встановлює відповідні рівні їхніх обов'язкових резервів, якщо необхідно, кредитує комерційні банки резервними засобами, здійснює операції на ринку цінних паперів. Поряд з правами застосування санкцій, контролю за дотриманням комерційними банками законодавства, Національний банк надає їм кредити, купує (продає) векселі і чеки, державні цінні папери, іноземну валюту, забезпечує зберігання резервних фондів грошових знаків, дорогоцінних металів і золотих запасів. Він представляє інтереси України у відносинах з центральними банками інших країн. Проте головним у діяльності Національного банку є досягнення таких стратегічних завдань:

по-перше, забезпечення стабільного, безінфляційного, збалансованого розвитку української економіки;

по-друге, проведення єдиної державної політики в грошовому обігу, кредитуванні, організації міжбанківських розрахунків, координації діяльності банківської системи в цілому;

по-третє, визначення курсу гривні відносно до валют інших країн;

по-четверте, реалізація монопольного права випуску грошей в обіг.

Показник, що визначає, у скільки разів банки завдяки системі резервів можуть збільшити грошову масу порівняно із сумою готівки, яку внесли вкладники, носить назву банківський (депозитний) мультиплікатор. Величина мультиплікатора визначається діленням 100 на ставку обов’язкових банківських резервів, встановлену Центральним банком країни.

До складу Національного банку входять:

1) державна Скарбниця України, її функцією є зберігання резервних фондів національних грошових знаків, нагромадження золотого запасу, коштовностей та валютних запасів;

2) валютна біржа, де купують і продають за вільними ринковими цінами іноземну валюту;

3) Зовнішньоекономічний банк, через який встановлюються прямі кореспондентські зв'язки з іноземними банками;

4) розгалужена мережа управлінь, регіональних відділень, розрахунково-касових центрів, які й складають "кістяк" резервної системи.

Сутність зрілості ринкових економічних систем часто оцінюють за ступенем розвитку кредитних відносин, завдяки яким вирішується ціла низка як суто економічних, так і соціальних проблем. Термін «кредит» походить від латинського слова creditium, що означає “позика» (від слова credo- «вірю, довіряю»). У сучасних умовах кредит у найзагальнішому сенсі визначають як надання грошей, товарів чи послуг у борг з наступним поверненням позички та сплатою певного відсотка за користування нею.

Кредитор – суб'єкт кредитного відношення, що надає вартість у тимчасове користування. Джерелом коштів для надання позичок можуть бути як власні кошти кредитора, так і позичені.

Позичальник – суб'єкт кредитного відношення, який отримує позичку. Позичальниками можуть бути юридичні та фізичні особи, що тимчасово потребують додаткових коштів. Водночас претендент на отримання позички має подати економічні і юридичні гарантії повернення позичених коштів після збігу строку кредиту. Такими гарантіями можуть бути: надання застави, зобов'язання гаранта (як правило, банку) погасити борг у випадку неплатоспроможності позичальника тощо.

Кредит – це система відносин з приводу акумуляції та використання тимчасово вільних грошових засобів на основі повернення та платності у формі позичкового відсотка. Кредит – найдавніший і найприродніший спосіб подолати тимчасові труднощі у коштах.

За суб'єктами кредитних відносин, об'єктом позик, сферою поширення та розміром позичкового відсотка розрізняють такі види кредитів.

Комерційний кредит – надається одним підприємцем іншому у вигляді продажу товарів із відстрочкою платежу. Об'єктом комерційного кредиту є товарний капітал.

Інструментом комерційного кредиту є вексель. Мета комерційного кредиту – прискорення реалізації товарів та втіленого в них прибутку. Величина позичкового відсотка за позичковий кредит нижча від банківського та входить у ціну товару та суму векселя.

Банківський кредит – найпоширеніша форма кредиту. Об'єктом банківського кредиту є грошовий капітал. Кредитором є банк, позичальником – домогосподарства, підприємницький і державний сектор. Мета банківського кредиту – отримання прибутку з позик. Банківський кредит не має цільового обмеження. Банківський кредит – це форма кредиту, за якою банк надає клієнтові у тимчасове використання частину власного або залученого грошового капіталу на умовах повернення та платності у вигляді банківського відсотка.

Споживчий кредит – надається банком приватним особам для придбання предметів особистого споживання довгострокового користування.

Іпотечний кредит – довгострокова позика під заставу нерухомого майна (землі, житла, виробничих будівель). Його надають переважно спеціалізовані іпотечні банки під заставу нерухомого майна. У випадку несвоєчасного повернення кредиту позичальник втрачає заставлене нерухоме майно, і воно переходить у власність банку.

Лізинговий кредит – відносини між юридичними особами, що виникають з приводу оренди майна і супроводжуються укладанням лізингової угоди, в якій лізинговою компанією є банк, що на замовлення орендаря купує обладнання і надає його в оренду.

Ломбардний кредит – короткостроковий кредит під заставу рухомого майна, яке можна швидко реалізувати. Застава забезпечує повернення кредиту. Вартісна оцінка застави повинна перевищувати суму кредиту. Якщо кредит повертається своєчасно зі сплатою відсотка, позичальник залишається власником заставленого майна. Якщо кредит не повертається в строк, право власності на заставлене майно переходить до кредитора, який, реалізуючи майно, отримує суму боргу та відсоток.

Державний кредит – система економічних відносин між державою в особі її органів влади чи управління, з одного боку, та фізичними і юридичними особами – з іншого, за яких держава виступає як позичальник, кредитор чи гарант.