Le droit de propriété

Le droit de propriété est le droit d'user, de jouir et de disposer d'une chose, en être le maître absolu et exclusif dans les conditions fixées par la loi. La propriété désigne également le bien sur lequel porte ce droit. Cette propriété peut être immobilière ou mobilière.

Des philosophes font valoir que les droits de propriété découlent de conventions sociales. D'autres trouvent ses origines dans la loi naturelle.

Les théories de la propriété n'envisagent que la propriété par des personnes physiques. L'accès au droit de propriété par des personnes morales s'est fait par une dérive sémantique progressive dans le droit.

Le droit anglo-américain connait la propriété personnelle, il existe aussi ce qu'on appelle la propriété intellectuelle (droits sur les créations artistiques, les inventions).

Le droit de propriété fait aujourd'hui l'objet d'un renouveau, notamment au travers de la question de son aptitude à gérer les biens informatiques (logiciels, systèmes), en harmonie avec le droit de la propriété intellectuelle1.

Utilisation du terme

Diverses disciplines (par exemple le droit, l'économie, l'anthropologie et la sociologie) traitent le concept d'une manière plus systématique, mais les définitions varient dans et entre ces disciplines. Les spécialistes dans le domaine des sciences sociales conçoivent fréquemment la propriété comme un ensemble de droits. Ils soulignent que la propriété n'est pas une relation entre des personnes et des biens, mais une relation entre des personnes en ce qui concerne des biens. En tout état de cause, il y a consensus pour considérer que le fait d'être ou non propriétaire de biens de valeur significative (un logement, des terres ou d'autres moyens de production, etc.) est un discriminant social essentiel : un individu est dans une situation économique d'autant plus confortable qu'il a plus de biens, le prolétariat (les individus qui ne peuvent vendre que leur force de travail) étant dans la situation la plus difficile.

Une propriété publique est un bien contrôlé par un État, ou par une personne morale de droit public et destiné à un usage public; un État ou une autre entité publique peut, par ailleurs, disposer d'un domaine privé (des biens dont il est propriétaire, mais que ne sont pas destiné à remplir les fonctions publique de l'entité). Une propriété privée est un bien qui n'est pas un bien public, soit qu'il appartienne à une personne physique ou morale de droit privé, soit qu'il ne soit pas affecté à un usage public. La propriété privée peut être sous le contrôle d'un seul individu, d'un groupe d'individu ou d'une entreprise.

(Ressources d’Internet)

Meта А сприяє розумінню, що висока вмотивованість у навчанні французької мови забезпечує найвищий успіх у роботі як студента, так і викладача. Розуміння культури країни і мови, якої навчають, як нерозривних понять, відкриває самий цікавий культурний матеріал, здатний надихати студентів навіть на засвоєння необхідних формально-лінгвістичних звичок, без чого коректної мови не буває.

Мета Б повідомляє про цінність спілкування французькою мовою на заняттях, про наступні зусилля у подоланні ніяковості студентів підчас мовлення, а також про практику у способах французького публічного мовлення.

Мета В досягається через первинну навчальну роботу із текстом. Загальні відомості про тему орієнтуються на особливості франкомовного поняття «власність». Після цього, викладач вголос і артистично читає текст частинами і, за необхідністю, пояснює його лексико-граматичні явища, мабуть посилаючись на історичні та соціально-культурні традиції та проводячи паралелі у використанні французьких слів і фраз про власність та супровідні поняття. Мета В. досягнута, якщо після заняття студенти розуміють всі текстові реалії, які спершу виглядали новими для них відомостями. Наприкінці, викладач вголос читає текст разом із студентами, звертаючи увагу на якісне не-механічне виконання такого завдання, тим самим запобігає невірного використання мови у їх самостійній підготовці.

Кінцевий результат аудиторного початкового опрацювання тексту: текст має бути прослуханий, прочитаний та перекладений. Із слабкими за мовленнєвими ознаками студентами визначається лише частина тексту на вибір викладача. В тексті не має бути жодного граматичного явища, яке студенти не можуть зрозуміти: тим самим на індуктивний манер розкриваються граматичні форми: від випадку їх використання у тексті − до розуміння смислу і уваги студентів на форму цього граматичного явища.

Домашнє завдання орієнтує: відпрацювати читання тексту до якісних показників публічного мовлення, навчитися писати нові слова, складаючи їх список у зошитах, перекладати текст на манер професійного перекладача, тобто красивою рідною мовою на слух із читання викладача; приготувати питання до викладача про те, що не зрозуміли. Виконання вправ можна орієнтувати на cтор. 134 – 135 основного підручника.

Увага! Порада викладачеві вголос читати текст із студентами може звестись до нульового ефекту, якщо викладач механічно виконуватиме таке навчання і не звертатиме увагу на подібне читання студентами. Голосне читання здатне залишатися плідним протягом багатьох років за умовою, що викладач знайде слова для пояснення студентам небезпеки глибокого засвоєння власних помилок, які в наступному роками доводиться вилучати із пам’яті.

