2. Правовое государство и гражданское общество

Идея правового государства развивалась из идеи господства закона в жизни народа, общества, социальных групп, личности, а также в дея­тельности государства и всех его должностных лиц. Еще Платон отме­чал: "Я вижу близкую гибель того государства, где закон не имеет силы и находится под чьей - либо властью. Там же, где закон - владыка над правительством, а они его рабы, я усматриваю спасение государства и псе блага, какие только могут даровать государствам боем". Аналогич­ные взгляды высказывались и Аристотелем: "Там, где отсутствует власть Закона, нет и государственного устройства. Закон должен властвовать над всем".

Идеи правового государства и верховенства закона в новое время были развиты мыслителями Ш.Л. Монтескье, Дж. Локком, И. Кантом, Г. Гегелем, К. Марксом. Так, И. Кант рассматривал государство как "объе­динение множества людей., подчиненных правовым нормам". Аналогич­ную мысль выразил и' К. Маркс: "Свобода состоит в том, чтобы превра­тить государство из органа, стоящего над обществом, в орган, этому обществу всецело подчиненный".

Сам термин "правовое государство" (Rechtsstadt) сформировался и утвердился в немецкой юридической литературе в конце XIX века. В настоящее время теория правового государства стала фундаментальной наукой и практикой государственного строения.

Правовое государство - тип государства, в котором функционирует режим конституционного правления, существует развитая и непротиво­речивая правовая система, эффективная судебная власть.

Правовое государство характеризуется следующими признаками: верховенством права, в обществе господствует Закон, а не люди; нали­чием и реализацией в обществе максимального объема прав и свобод граждан; разделением властей и их взаимодействием; взаимной ответ­ственностью государства и гражданина, когда оба они в равной степени несут ответственность за соблюдение законов; законопослушанием граж­дан и их правовым сознанием и культурой; действие в обществе демок­ратических принципов и процедур. Важнейшим является принцип - "раз­решено все, что не запрещено законом".

Гражданское общество.

Общество, в котором имеется и постоянно расширяется область сво­бодного волеизлияния людей, где компетенция государственного вме­шательства в их деятельность ограничена и строго определена, называ­ется гражданским обществом.

Как и правовое государство, реально оно возникает лишь на индус­триальной стадии развития производства. Его материальной основой является крупная машинная промышленность и развитая сфера научно - технического обеспечения производства. Гражданское общество боль­ше функционирует в условиях интенсивной урбанизации, расширением инфраструктуры городского хозяйства, доминированием городских форм жизнедеятельности людей. Его появление способствует формированию нового типа личности, нового типа коллективности и нового типа отно­шений между личностью, обществом и государством.

Если государство может иметь различные формы правления - де­мократическую, диктаторскую, монархическую, то для гражданского общества характерна лишь демократическая форма его функционирования. Чем больше развито гражданское общество, тем более демокра­тично и государство. И наоборот, чем менее развито гражданское обще­ство, тем более вероятно возникновение и существование авторитар­ных и тоталитарных режимов.

Холод

Розділ 6. ДЕРЖАВА І СУСПІЛЬСТВО

Сутність держави

Держава є центральним інститутом політичної системи. У функціях держави концентруєть­ся основний зміст політики. Сам термін «дер­жава» має два значення. У широкому розумінні держава розгля­дається як спільнота людей, що проживають на певній території і представлені та зорганізовані органом вищої влади.

До XVII століття поняття «держава» трактувалось дуже широко і не відокремлювалось від поняття «суспільство». На його позначення вживали кілька конкретних термінів: «політія» (Арістотель), «республіка» (Цицерон), «деспотія», «імперія» тощо. Н. Макіавеллі першим ввів спеціальний термін «stato» для визна­чення будь-якої верховної влади, незалежно від форми правління.

Повне розмежування держави і суспільства обґрунтоване в договірних теоріях держави Т. Гоббсом, Д. Локком, Ж.-Ж. Руссо, Гегелем та іншими мислителями. У них обидва поняття дифе­ренціюються не лише за змістом, але й історично. У цих теоріях стверджувалось, що індивіди, які існували спочатку у вільному і неорганізованому стані, в процесі розвитку соціальних взаємодій спо­чатку створили суспільство, а потім з метою захисту своєї безпеки і природних прав договірним шляхом створили орган - державу.

У сучасній науці держава у вузькому розумінні розглядається як організація, система установ, які реалізують верховну владу на певній території.

Іспанський політолог Л. Саністебан синтезує обидва підходи і трактує державу як певний тип юридично регульованої соціальної поведінки, існуючої в конкретних просторово-часових умовах. її суттєві риси - відносини влади і підлеглості; монопольне викори­стання насилля тими, хто володіє владою; існування юридичного порядку; відносна постійність; наявність інститутів.

У цьому визначенні підкреслюється, що держава є колектив­ним феноменом, складним соціальним явищем і політичним інститутом, який відзначається примусовою регуляцією поведінки людей за допомогою нормативних правил.

Спільні ознаки держави

Несхожість історичних епох і народів обу­мовлює різноманітність держав. Однак усім державам властиві типові риси, що є харак­терними для всіх органів влади. Спільними для будь-якої держа­ви є такі ознаки:

- Відокремлення публічної влади від суспільства, її неспівпа­дання з організацією всього населення; держава представлена вер­ствою професійних керівників на відміну від родоплемінної організації суспільства, яка базується на самоврядуванні. Чисельність державної бюрократії є різною в різних державних фор­мах, але вона є іманентною характеристикою будь-якої держави.

• Територія, що визначає кордони держави; функціональні по­вноваження держави поширюються на людей, що проживають на певній території; держава будується не за родинними чи релігійними ознаками, а на основі територіальної та етнічної спільності людей.

• Суверенітет, тобто верховна влада на певній території. В сучасному суспільстві взаємодіє безліч владних структур, але най­вищу владу, рішення якої є обов'язковими для всіх громадян, організацій і установ, має лише держава; вона монопольно видає закони і норми, обов'язкові для всього населення.

• Монополія на легітимне застосування насилля.

• Право на оподаткування і збір з населення: вони необхідні для матеріального забезпечення державних структур і проведення державної політики.

• Обов'язковість членства в державі (незвичне словосполу­чення). Державне громадянство людина отримує від народження; це правовий зв'язок фізичної особи з державою. Кожний громадя­нин має певні конституційні права і відповідні обов'язки відносно своєї держави. Сучасні держави «осучаснили» концепцію Арістоте л я про призначення громадянина. Нині прийнято розрізняти набут­тя громадянства від народження та в порядку укорінення (натуралізації). Біпатриди — особи, що мають одночасно грома­дянство двох держав, подвійне громадянство; апатриди - особи, позбавлені громадянства в будь-якій країні.

• Представництво суспільства як цілого і захист спільних інтересів і спільного блага. За цією ознакою частина держав самореалізувалася в діяльності тоталітарних партій-держав - такі «держави» відповідають духу концепції Платона про панування цілого над часткою в ім'я загального блага; демократичні держави діють головним чином «за Арістотелем» і у своєму представництві спира­ються на «середні» верстви населення.

Зазначені ознаки відносять будь-яку державу до суб'єктів міжнародного права. Лише на основі реальних ознак держави ті чи інші організації визнаються світовим співтовариством (00Н) як суб'єкт міжнародного права і наділяються відповідними правами і обов'язками.

Сучасне міжнародне право виділяє три мінімальні ознаки дер­жави: територію, населення, владу. Ці ознаки (елементи) надають державі універсальної форми організації суспільства. Відсутність однієї чи кількох з них означає відсутність державної організації.

Територія - фізична, матеріальна основа держави. її складає та частина світового простору, на якій повною мірою діє влада певної правлячої політичної еліти. З територією пов'язане питання про виникнення і зникнення держав. Фактично з втратою території - у результаті війни чи за інших причин - держава припиняє існування. Саме ця обставина накладає відбиток на більшість внутрішніх і зовнішніх політичних конфліктів. Польська держава чотири рази за свою історію припиняла існування: тричі у XVIII ст. в результаті поділів Речі Посполитої між державами - лідерами тодішньої Європи і в 1939 р. — шляхом розчленування Польської республіки між гітлерівською Німеччиною та СРСР. Польський емігрантський уряд Миколайчика в Лондоні не міг вважатись дер­жавою. Аналогічно зникла держава Курдистан, поділена між Турцією, Іраком та Сирією. Мінідержава племені чироків, що мала свою конституцію, алфавіт, школи, газети, а головне - територію, поступилась навалі колонізаторів США і була витіснена на «індіанську територію». Більш складною є територіальна проблема на островах Кіпр і Тайвань. На Кіпрі стрижень конфлікту прохо­дить через відносини грецької і турецької етнічних общин. Тайвань і материковий Китай вирішують проблему територіальної сецесії (відділення) Тайваню вкупі з проблемою різних соціальних систем, хоча саме тут намітилось істотне зближення.

Населення як елемент держави є людська спільнота, що про­живає на території певної держави і визнає її владу. Все населен­ня становить єдину спільноту, народ, націю. Поняття «народ» і «нація» в Західній Європі вживаються як тотожні. Поняття «нація» (від лат. natio - плем'я, народ) пов'язується з державою і сприймається як спільнота людей, народонаселення території, яку займає держава, незалежно від етнічної належності. Цілісність народу, тобто загальне підпорядкування населення існуючій владі, є найважливішою умовою цілісності держави. Розкол населення за соціально-класовою, етнічною чи релігійною ознакою несе в собі загрозу існуванню держави. Територію можна повернути і відтворити державу як політичну спільність людей (як це було з Польщею). Ворогуючі ж етноси та релігійні групи надзвичайно важко об'єднати в одній державі. У 1947 р. Індія, за так званим планом Маунтбеттена, була розділена за релігійною ознакою на дві держави - Індійський союз і Пакистан; обидві увійшли до складу Британської імперії на правах домініонів. Індуїстська Індія та ісламський Пакистан і нині мають досить складні і напружені відносини; Індія до того ж постійно зазнає соціальних колізій через внутрішні міжконфесійні конфлікти.

Влада є визначальною ознакою (елементом) держави. Механізм організації політичної влади характеризується наявністю юридич­них норм (законів), які приймаються спеціальними органами. Саме через законодавчі органи держави правляча політична еліта дово­дить свою волю до підвладних. Обов'язковість додержання населен­ням юридичних норм забезпечується діяльністю виконавчо-розпо­рядчих органів і спеціального апарату примусу. Цей механізм висту­пає як комплекс політичних інститутів: влада реалізується через систему інститутів. Структура цієї системи досить складна. Основ­ними її елементами є інститути законодавчої, виконавчої і судової влади, що мають різне оформлення і назви в різних країнах - парла­мент, конгрес, меджліс, риксдаг, кортеси, кабінет, національна рада, верховний суд, конституційний суд тощо. Влада здійснюється конк­ретними людьми, і їх склад змінюється. Зміна лідерства та їх ко­манд проходить більш чи менш хворобливо, але імідж, тієї чи іншої держави визначають не стільки конкретні політики, скільки особливості устрою і функціонування владних інститутів. Правителі змінюються, можуть видозмінюватись і форми правління, а державні владні установи зберігаються. Здійснення влади за формулою «правління законів, а не людей» певною мірою захищає сучасні дер­жави від морального переродження їх лідерів. І навпаки, якщо ця формула не спрацьовує, то актуалізується схема зміни державних форм правління за Арістотелем. У XX столітті монархії змінюються республіками, а інститут парламентаризму утверджується навіть при зберіганні зовнішньої монархічної атрибутики.

Держава є суверенною організацією влади: державна влада на території країни є вищою, а у світовому співтоваристві — самостійною, незалежною владою. Це значить, що державна влада юридично перевищує владу будь-якої іншої установи, розташова­ної на території країни. У міжнародних відносинах суверенітет дер­жави виявляється в тому, що її органи влади юридично не зобов'язані виконувати розпорядження інших держав. У реальній міждержавній політиці це відбувається досить рідко, особливо се­ред держав, що розвиваються. Тому доречно виділити толерант­ний (відносний) суверенітет цих країн і абсолютний, який реалізують країни «великої сімки» та її безумовний лідер - США.

Будь-яка соціальна спільнота, що прагне власної державності, повинна мати територію і структуру влади. Наприклад, у досить унікальній ситуації опинився арабський народ Палестини. Значна його частина знаходиться в еміграції в сусідніх арабських країнах, більша частина території, відведеної для арабської держави Палес­тина, окупована Ізраїлем, а національна автономна адміністрація є слабкою втіхою відсутності суверенної держави, тобто наявні всі ознаки, що свідчать про відсутність державності.

Генезис держави

Виникнення держави пов'язане з розкладом родоплемінного ладу, відокремлення вождів і їх наближених від одноплемінників, зосе-

редження в них управлінських функцій.

Політико-правова думка виділяє ряд чинників, що обумовлю­ють виникнення, розвиток і вдосконалення держави:

• Розвиток суспільного розподілу праці, виділення управлінської праці в спеціальну галузь і утворення для цього спеціального органу.

• Виникнення інститу приватної власності, класів та експлу­атації (марксистська позиція); більшість політологічних шкіл та представники суміжних наук не пов'язують генезис держави з ви­никненням приватної власності і класів; вони аргументують це тим, що в деяких країнах утворення держави історично передує і навіть сприяє класовому розшаруванню. І лише по мірі стирання класових відмінностей внаслідок збільшення середнього класу і передачі час­тини державницьких функцій суспільству держава поступово транс­формується в загальнонаціональну надкласову організацію.

• Завоювання одних народів іншими (Л. Гумплович).

• Демографічні чинники: зростання чисельності і щільності на­селення, перехід від кочового до осілого способу життя, впорядку­вання шлюбних відносин між родами.

• Психологічні чинники (емоційні та раціональні). Тут проти­стоять одна одній дві позиції. Класик політології Т. Гоббс вирішальним мотивом, що спонукає людей до створення держави, вважав страх перед агресією з боку інших індивідів. Інший класик -Д. Локк віддав пріоритет розуму, який привів людей до угоди про створення спеціального органу, здатного краще забезпечити їх пра­ва, аніж традиційні форми співжиття.

• Антропологічні чинники, які свідчать про те, що державність закладена в саму суспільну природу людини. Людина, як істота ко­лективна, здатна існувати лише в межах певних форм співжиття (Арістотель). Природжена недосконалість, яка робить неможливим індивідуальне існування, спонукала людей віднайти оптимальну фор­му співіснування.

Традиційність і конституційність — два боки розвитку держави.

У функціональному розвитку держави вираз­но виділяються дві тенденції, що відбивають особливості взаємовідносин держави і особистості, - втілення раціонального в дер­жавний устрій та принципів свободи і прав людини. Вони втілились у двох глобальних - традиційному і конституційному - та деяких проміжних ітапах розвитку д§ржаш.

Традиційний етап характеризується інституціонально не об­меженою владою над підданими, відкиданням інституту особистості і рівноправ'я людей, абсолютизацією надлюдського принципу в управлінні. Традиційні держави виникли стихійно, на основі зви­чаїв і норм, що походять з давніх часів. Вони пригнічували паростки громадянського суспільства, влада втручалась у справи суспільства, етатизація (одержавлення) стала найбільш суттєвою ознакою та­кої держави. Монархія як форма правління втілювала типові ха­рактеристики традиційної держави.

Конституційний етап знаменується облаштуванням держа­ви шляхом свідомого управління і регулювання. Він пов'язаний з утвердженням штучних джерел впливу на всі прояви життє­діяльності суспільства та юридичною окресленістю повноважень і сфери втручання держави в суспільне життя. На цьому етапі ство­рюються інституціональні гарантії прав людей. Політика держави набирає конституційних норм.

Еволюція теоретичних уяв­лень про державу

Держава є вихідним пунктом і епіцентром політичної думки. Уявлення про її соціально-політичну сутність видозмінювались протя­гом усієї історії політичної думки. Феномен держави отримав дуже різні тлумачення, а діапазон його визна­чень, функціональної природи і відносин з суспільством є надзви­чайно широким.

Згідно з теологічною концепцією, держава походить від Бога, а земні порядки являють собою невід'ємну частину космічного поряд­ку, що має божественне походження. У давньокитайській міфології імператор Китаю, верховний правитель Піднебесної, був єдиною точ­кою зв'язку земного з вищими, небесними силами. У давніх євреїв їхній єдиний Бог знаходився в особливих договірних стосунках з єврейським народом, був його главою і царем. В іудаїзмі присутня класична тріада, яка включала відносини між небесним і земним, виглядає таким чином: Бог - посередник (Мойсей) - народ. У Старо­му Заповіті підкреслюється, що закони єврейського народу отримані Мойсеєм прямо від Бога. В теологічній концепції повністю виклю­чається значущість людського начала, оскільки ірраціональне трак­тування джерела влади неминуче ігнорує роль земного.

Фома Аквінський вніс корективи в цю концепцію. Вчений-тео-лог синтезував християнську доктрину держави з ученням Арістотеля. Він запозичив з Арістотелевої «Політики» положення про те, що людина за природою є «твариною суспільною і політичною». В людях, підкреслював Фома Аквінський, одвічно за­кладене прагнення жити в державі, а заснування держави є аналогічним процесу створення світу. Він виокремив три елементи влади - принцип, спосіб і здійснення. Перший іде від Бога, другий і третій є похідними від людського права і виходять з народу. Це був крок уперед в усвідомленні соціальної суті держави: божественне право давало владу не одній людині, а великій кількості людей. Цей дуалістичний підхід, що виразився в поєднанні божественної і людсь­кої волі, невидимого провіденційного управління і людських зусиль, сприяв розширенню уявлень про соціальний простір політики і вла­ди. Однак визнання владних повноважень божества як утвердження пріоритету духовної влади над світською означало внутрішню обмеженість і несвободу владних домагань людей. Тоталітарні режи­ми XX століття скопіювали логіку політичних взаємовідносин лю­дей і держави, обґрунтовану Фомою Аквінським. Вони не могли функціонувати без жорсткої ієрархійності своїх політичних та ідеологічних систем і визнання вищих авторитетів, яким довірено «згори» тлумачити і нести в народ недоступні для непосвячених великі ідеї націонал-соціалізму, класичного фашизму тощо.

Раціональна концепція держави пов'язана з іменем Заратуст-ри. Давньоперський учений стверджував, що все у світі визна­чається боротьбою двох початків - добра і зла. Початок добра уособлюється небесним царством світлого божества Ормузда, а початок зла - царством темного божества Арімана. Держава, згідно з Заратустрою, покликана стати земним втіленням царства Ор­музда, монарх - служитель Ормузда, він зобов'язаний захищати підданих від зла та насаджувати в державі добро. Це робить його правління раціональним.

Творчість Конфуція представляє патріархальну концепцію держа­ви. У конфуціанстві держава трактується як велика розгалужена сім'я, а влада імператора уподібнюється владі батька - глави сім'ї, її патріарха, відносини правлячих і підданих - сімейним відносинам. Конфуцій по­єднав людяність і державність; у Китаї завжди цінували інститут сім'ї, тому його вчення знайшло сприятливе середовище в усіх верствах ки­тайського суспільства. Це пом'якшило принцип нерівності людей, зак­ладений у соціально-політичну ієрархію такої держави, в якій «темні», «низькі» і «молодші» повинні підкорюватись «кращим», «вищим» і «старшим».

В Європі англієць Р. Фільмер у праці «Патріархія, або природна влада короля» (1680) стверджував, що влада короля виходить без­посередньо від прабатька людського роду Адама. Тому володар не призначається, не обирається і не усувається підданими, оскільки вони є його дітьми. Монархічна влада, за його трактуванням, похо­дить через Адама від Бога і не підлягає людським законам.

У договірних теоріях держави (Т. Гоббс, Д. Локк, Ж.-Ж. Руссо) підкреслюється, що основою будь-якої законної влади є угоди людей. їх виразником є суспільний договір. Він полягає в тому, що кожна людина віддає себе під вище керівництво волі і тим самим стає її учасником. Окремі волі створюють сукупну волю, втілену в суверені, який створюється з учасників угоди. Найбільш повно ідею народного суверенітету розвинув Руссо.

Органічна теорія Г. Спенсера ґрунтується на проведенні аналогії між державою і біологічним організмом. У його тлумаченні держава («політичний агрегат», «політичне суспільство») є організмом; постійні відносити між його частинами аналогічні зв'яз­кам між частинами живого організму. Як і кожне живе тіло, «політичний агрегат» має два основні процеси - диференціацію і спеціалізацію. Диференціація означає розвиток від однорідного до різнорідного: держава зростає, ускладнюється її будова і т.ін. Спеціалізація супроводжується об'єднанням індивідів у групи-орга-ни, що виконують певну функцію. У результаті утворюється сис­тема органів «політичного тіла».

Марксистська концепція держави (К. Маркс) є різновидом соціологічного підходу до держави. К. Маркс співвідніс появу і роз­виток держави з іншими сферами суспільства - економікою і соціально-класовою структурою. За його схемою держава є продук­том і результатом суспільного виробництва, утвердженням інституту приватної власності, майнової поляризації суспільства, експлуатації та виникнення непримиренних класових інтересів. Держава як політична надбудова стала органом захисту класових привілеїв власників - рабовласників, феодалів, буржуазії. Сильною стороною вчення К. Маркса про державу є його історизм. Це розглядання дер­жави в її історичному контексті як безперервної низки змінюючих одна одну конкретних історичних форм. Слабка сторона — апологе­тика орієнтації на соціалістичну державу як вищий тип державності.

Теорія «держави загального благоденства». її творець англійський економіст Д. Кейнс (1883-1946). Суть теорії полягає в осмисленні активної соціально-економічної політики держави: її втручання в капіталістичну економіку з метою приборкання кри­зових явищ, проведення політики повної зайнятості, соціальних послуг, соціального забезпечення тощо. Саме така політика обу­мовила високий рівень у розвинених капіталістичних країнах у післявоєнний період.

Концепція правової держави стала теоретичною кульмінацією безлічі моделей і проектів державного устрою. Уявлення про пану­вання права в суспільстві та його реалізація в державі з'явились ще в античності. Давньогрецький архонт Солон у VI столітті до н.е. твердив про необхідність закону, обов'язкового для всіх громадян. Біант, один із «семи мудреців», підкреслював, що громадяни повинні боятись закону, як тирана. Піфагорійці визнавали за правом рівну міру нормування нерівних відносин і нерівних індивідів. Д. Локк вважав закон головною конституюючою державу ознакою.

Типологічні риси правової держави фіксуються в такому визначенні: правова держава - це заснована на верховенстві за­кону, повазі до гідності і непохитності прав, свобод і законних інтересів особистості суверенна політико-територіальна організація влади всього народу. У політичному світі є не так багато держав такого типу, але можна виділити їх спільні ознаки як орієнтири для інших країн:

• Наявність розвиненого громадянського суспільства.

• Обмеження сфери діяльності держави охороною прав і сво­бод особистості, суспільного порядку, створенням правових умов для підприємництва.

• Затвердження світоглядного індивідуалізму (відпо­відальність кожного за своє благополуччя).

• Правова рівність громадян і пріоритет прав індивіда над законами держави.

• Загальність права, тобто поширення права на всіх грома­дян і всі суспільні інститути.

• Конституційно-правова регламентація суверенітету наро­ду і держави, це означає, що народ є первинне і кінцеве джерело влади, а державний суверенітет має представницький характер.

• Розподіл влади, що не виключає єдності дій всіх гілок вла­ди на основі конституційних норм.

• Пріоритет методу заборони перед методом дозволу в дер­жавному регулюванні громадянських відносин, що означає дію щодо громадян принципу «дозволеним є все, що не заборонено законом»; метод дозволу застосовується лише відносно самої дер­жави, зобов'язаної діяти в межах дозволеного - формально зафіксованих повноважень.

• Свобода і права інших людей як єдине обмеження свободи індивіда.

Концепція «соціальної держави».

Теорія і практика соціальної держави доповнила і усунула недоліки правової держави. Зокре­ма, проголошені в правових державах індивідуальна свобода, рівноправ'я громадян і невтручання держави в справи громадянсь­кого суспільства ніяк не усунули кризи в економіці, її моно­полізацію, загострення соціальної нерівності і прояви класової боротьби. Фактична нерівність знецінює формальну правову рівність і перетворює використання конституційних прав у привілеї лише заможних класів.

Соціальна держава у своїй політиці орієнтується на забезпе­чення достойних умов життя, соціальної захищеності і співучасті громадян в економічній діяльності, а в ідеалі - приблизно однако­вих життєвих шансів у самореалізації особистості. Така держава націлює свою діяльність на загальне благо (ідеал Платона) і ут­вердження в суспільстві фактичної соціальної справедливості шляхом підтримки соціальних аутсайдерів, встановлення соціального миру і формування сприятливого для кожного громадянина соціального середовища. Цим соціальна держава вигідно відрізняється від правової держави в її класичному ліберальному варіанті та від адміністративно-командного соціалізму.

Провідники ідеї і практики соціальної держави представлені політичними партіями і рухами «середнього класу» - міжнародною соціал-демократією та її прибічниками. Витоки соціальної ідеї, реалізованої державою, беруть початок у примітивній соціальній політиці, яка проводилася в далекому минулому (політика «хліба і видовищ» у Стародавньому Римі). Це зрівнювання людей, які нале­жали до протилежних соціальних полюсів, витіснили індустріалізація, урбанізація та індивідуалізація суспільства в наступні епохи. Вони зруйнували традиційні форми соціального забезпечення і перетвори­ли соціальні відносини в класове протистояння. Розв'язання про­блеми соціальної стабільності обумовило пошук головного і всесиль­ного суб'єкта політичних відносин. Ним стала соціальна держава. Соціальна - означає «суспільна», що в логічній семантиці супере­чить суті держави як ієрархічної і суто політичної структури.

В амплуа «соціальної» держава виглядає досить філантропічно: вона перерозподіляє національний доход на користь менш забез­печених верств, здійснює більш ефективне соціальне страхуван­ня, піклується про старих, молодь тощо.

Протиріччя двох підходів (правового і соціального) у визначенні оптимуму в державі неминуче ставить питання про співвідношення соціальності і правового статусу держави. Що ж є визначальним: розв'язання проблеми прав і свобод особистості чи наповнення цих прав справедливим реальним змістом? Політологи виявили ряд су­перечностей між правовим і соціальним принципами державного устрою. їх єдність є менш значущою: правовий принцип визначає громадянські й політичні права особистості піляхом визначення меж державного втручання і гарантій проти деспотії. Соціальний прин­цип установлює соціальну безпеку і матеріальні (фактичні) умови свободи й гідного існування для кожної людини.

Суперечності між ними виявляються в тому, що правова дер­жава за своїм задумом не повинна втручатись у питання розподілу суспільного багатства, забезпечення матеріального і культурного добробуту громадян. Соціальна держава займається цим безпосе­редньо, причому не прагне підривати основи ринкової економіки і породжувати масове соціальне утриманство, а стимулює підпри­ємницьку ініціативу та індивідуальну відповідальність.

Різні політичні сили прагнуть знайти оптимальне поєднання обох принципів; цей пошук розводить у різні боки консерваторів, які роблять акцент на правовому, та соціал-демократів, які по­кладаються на соціальний принцип.

Плюралізм підходів в оцінці соціальної сутності держави

Держава - багатоаспектний соціально-політичний феномен, що з'являвся в різних формах у різні соціально-історичні епохи. Державницькі концепції Платона і Арістотеля розглянуті в окремій темі. Раніш були проаналізовані основні концепції і теорії держави. Необхідно також розглянути специфіку підходів до окремих аспектів державного устрою.

Полівій зображує історію виникнення держави і зміни її форм (з посиланням на Платона) як природний процес, що здійснюється за законом природи, і робить акцент на циклічності розвитку соціально-політичних явищ. У його трактуванні держава може існувати в шес­ти основних формах у послідовності їх природного виникнення і зміни в межах повного циклу: царство (царська влада), тиранія, аристократія, олігархія, демократія, охлократія. Виникнення царської влади обумовлене нездатністю людей до самоєднання, замість цього - потяг до сильної особистості, царя. Тиранія є продовженням людсь­кої недосконалості як результат викривлення влади на користь її одноосібного володаря. Аристократія під тимчасовим лозунгом спільного блага неминуче вироджується в олігархію - політичну епоху зловживань проти більшості. Демократія лише посилює недосконалість держави на користь стихійної свободи і тягнеться до демагога; охлократія є виродженням правління недосвідченої більшості, в ній панує сила, натовп у кінцевому підсумку знову знаходить самовладця. Цикл зміни державних форм у Полібія, на відміну від Платона, замикається: кінцевий пункт природного роз­витку форм держави співпадає з вихідним. Полібій дійшов висновку про нестійкість кожної окремої простої форми держави, оскільки вона втілює в собі лише якийсь один початок, який поступово ви­роджується у свою протилежність. Під впливом ідей Арістотеля він надавав переваги змішаній формі держави. Полібій аналізує повно­важення трьох гілок влади в римській державі - консулів, сенату і народного трибуналу, які є виразниками відповідно царського, ари­стократичного і демократичного принципів владарювання.

Творчість Н. Макіавеллі стала містком, що поєднав античність і Новий час. Італійський філософ та історик увів у науковий обіг термін «держава» (stato). Держава в його трактуванні є об'єктив­ною історичною необхідністю, а не результатом божественного про­мислу. Це політичний стан суспільства і динамічна структура, яка відбиває стосунки владарюючих і підвладних. Н. Макіавеллі розвинув теорію круговороту політичних форм. Циклічний розви­ток політичних форм обумовлений обмеженістю наявних ресурсів у кожної з них. Політична форма, що досягла досконалості, немину­че приходить до занепаду, оскільки змінюються умови її функціонування. Макіавеллі виділяє три викривлені (тиранія, олігархія, анархія) і три позитивні (монархія, аристократія, демократія) форми та відзначає наявність переваг у кожної в конк­ретних ситуаціях, тобто він прийняв ідею змішаного правління.

Ж. Боден — першим обґрунтував поняття державного суверенітету. Формула суверенітету, запропонована французьким юристом, на перший погляд містить у собі кричуще протиріччя -«абсолютна, неподільна, єдина, постійна, така, що стоїть над законом, державна влада». Останнє викликає подив і вимагає по­яснення: чому влада вища закону? Боден має на увазі, що ніякий закон не обмежує верховенство влади. Абсолютність її визначається тим, що вона не обмежена будь-якими умовами. Постійність вла­ди в тому, що вона встановлена не на якийсь термін, а існує за власним правом. Єдина державна влада може мати складну побу­дову (монархія чи республіка), але як єдине ціле завжди має вер­ховенство і стоїть вище інших видів влади.

Т. Гоббс цілком покладався на цілющу ефективність та політичну всемогутність держави. Його творчість пронизана супе­речливими судженнями. За Гоббсом перехід людей з додержавного природного співжиття в громадянський стан на основі договору означає повне їх підкорення абсолютній владі держави. Англійський філософ називає держави, які виникли в результаті добровільної угоди, політичними державами (цей термін пізніше закріпився в західноєвропейських доктринах держави), а держави, що з'явля­ються за допомогою фізичної сили, відносив до заснованих на придбанні і ставився до них негативно. Держава засновується людьми задля того, щоб з її допомогою покінчити з «війною всіх проти всіх», властивій додержавному стану, позбавитись страху незахищеності і постійної загрози насильницької смерті. Шляхом взаємної домовленості між собою - кожен домовляється з кожним - індивіди довіряють одній особі чи зібранню людей верховну владу над собою. Держава і є ця особа, яка використовує силу, можливості і кошти всіх людей так, як вважає за необхідне для встановлення миру і загального захисту. Носій такої влади - суверен. Суверен має верховну владу, а будь-хто інший є його підданим, влада його абсолютна, безмежна, неосяжна. Фактично це означає монополію на життя і смерть підвладних.

Одна деталь у творчості неординарного мислителя принижує значущість його політичного аналізу: залишаючи індивідам право на опір тирану, він рішуче виступає проти розподілу влади в державі під тим приводом, що окремі гілки влади можуть знищити одна одну. «Левіафан» Гоббса сконструйований людьми з різних пру­жин, важелів, ниток, колес тощо, що дозволяло функціонувати йому як єдиному механізму - автомату. Починаючи з Гоббса, в теорії утвердилося розуміння держави як машини.

Д. Локк у визначенні природи держави також протиставляв природний і громадянсько-цивілізований стан людей. На відміну від Гоббса, він був упевненим прибічником правової державності.

За Локком, до виникнення держави люди перебували в при­родному стані, в якому не було «війни всіх проти всіх». Однак тут були відсутні органи, які могли б неупереджено розв'язувати суперечки між людьми і підтримувати загальний порядок. Все це створювало ситуацію непевності і дестабілізувало звичайно спокійне життя. З метою надійного забезпечення природних прав, рівності і свободи, захисту особистості, люди погоджувались утворити політичну спільноту і заснувати державу.

Д. Локк акцентує момент згоди, а не насилля: держава є сукупність людей, які об'єднались в одне ціле під егідою ними ж установленого спільного закону для організації загального регу­лювання. Будуючи державу добровільно, люди якнайточніше відмірюють той обсяг повноважень, який вони передають державі. Про повну відмову індивідів від своїх прав (природних прав і сво­бод) на користь держави у вченні Д. Локка, на відміну від Т. Гоб­бса, не ведеться. Право на життя і володіння майном, свободу і рівність людина не відчужує нікому і ні за яких обставин.

Держава і суспільство, згідно з Локком, пов'язані угодою і довірою, ґрунтуються на моральному порядку, знанні і праві. У його схемі держави вирішується суперечність природного (у людині) і розумного (у політиці). Держава охороняє природні права громадян, суспільство стримує природне прагнення влади до панування, а влада приборкує природні інстинкти людини.

З метою попередження можливості поглинання суспільства та індивіда державою Д. Локк висунув ідею розподілу влади на законодавчу і виконавчу, з більш високим статусом законодавчої. Нормальна структура правління, в розумінні Д. Локка, була ком­плексом офіційних нормативно закріплених «стримувань і проти­ваг». Ці уявлення про диференціацію, принципи розподілу, зв'яз­ку і взаємодії окремих складових єдиної державної влади лягли в основу доктрини буржуазного конституціоналізму, яка зароди­лася в XVII столітті.

І. Кант основною конституюючою ознакою держави вважав верховенство правового закону. Цією формулою він прагнув подо­лати недоліки лібералізму, в якому зміст законів виводився з природних прав індивіда, і недоліки демократії, яка ототожнюва­ла право з прийнятим шляхом голосування законом. У політичній філософії Канта вищим критерієм справедливості закону є не при­родне право і не одностайність тих, хто голосували за нього, а моральність як усвідомлення людиною своєї відповідальності пе­ред людським родом. «Категоричний імператив» Канта стосується

індивідів і держави. Його суть зводиться до такого: у своїх вчин­ках кожен повинен ставитися до інших як до мети і ніколи як до засобу. Саме така поведінка повинна бути і принципом загально­го законодавства.

Гегель співвідніс функції держави з суперечливою життє­діяльністю громадянського суспільства. Стихія приватних інтересів у громадянському суспільстві потребує опосередкування правом. Саме в державі досягається тотожність особливого і загального за допомогою позитивного законі/. Державу як ідею розуму, сво­боди і права Гегель розміщує біля підніжжя громадянського суспільства; він одним із перших поставив питання про взаємозв'я­зок соціально-економічної і політичної сфер.

Теоретична парадигма держави

Аналіз будь-якої держави можна здійснити за такою схемою:

• Форма правління.

• Форма державного устрою.

• Політичний режим.

• Рівень конституціоналізму.

• Рівень суверенітету.

• Функціональність.

Це дослідницька модель аналізу компонентів держави, взя­тих окремо, але таких, що дають цілісну картину; у цих компо­нентах зосереджена система основних знань про державу. Вони дають уявлення про об'єкт дослідження і пояснюють емпіричний матеріал, який відноситься до певної держави. Тому вони склада­ють теоретичну парадигму держави (від грецького paradeigma -приклад, зразок).

Парадигматичний підхід дозволяє вичленити типові риси і характеристики держав. Він реалізується в синхронному і діахронному (історичному) аспектах. Перший передбачає аналіз держави в конкретному часовому зрізі, другий - в її історичному розвитку.

Форми правління

Форма правління - це організація верховної влади, структура і порядок взаємовідносин виших державних органів, посадових осіб і громадян. За способом організації влади та її формальним джере­лом форми правління поділяються на монархії та республіки.

Монархія - перша історична форма правління і характери­зується вона тим, що верховна влада належить одній особі, яка є формальним джерелом влади. Монарх - голова держави, одержує посаду в спадок і його влада не є похідною від якоїсь іншої влади чи виборців.

У політичному світі існують кілька різновидів монархії. Абсо­лютна монархія - це всевладдя глави держави і відсутність пар­ламентської форми правління (Саудівська Аравія, Катар, Оман, Бахрейн, Бруней). Така форма правління властива для багатих країн периферії капіталістичного світу. У вибірних монархіях главу держави обирають правителі державних утворень і регіонів (Федерація Малайзії, в Об'єднаних Арабських Еміратах діє коле­гіальний монарх: єміри створюють Вищу Раду). Конституційна монархія - держава, в якій повноваження монарха обмежені конституцією. Конституційні монархії поділяються на дуалістичні і парламентські. В дуалістичній монархії глава держави наділений переважно виконавчою владою і частково - законодавчою (Йорданія, Марокко, Кувейт). У парламентській монархії глава держави фактично реалізує представницькі функції і лише част­ково — виконавчі; інколи він має право вето на рішення парла­менту, яким практично не користується. Переважна більшість сучасних демократичних монархій - парламентські монархії, в яких уряд формується парламентською більшістю і підзвітний пар­ламенту, а не монарху (Бельгія, Великобританія, Данія, Швеція, Японія, Норвегія, Іспанія). У теократичних монархіях (Вати­кан) у влади знаходиться вище духовенство.

Республіка - друга історична форма правління і є найбільш поширеною в сучасному політичному світі. Основною ознакою республіки є представництво влади. На відміну від монархії, єди­ним джерелом влади за конституційним правом є народна більшість, а вищі органи влади обираються громадянами. Сам термін <<республіка» (лат. res publica - «суспільна справа») пов'я­заний семантично з народом - первісним суб'єктом політики і влади. У сучасному світі існують три основні різновиди республіки: президентська, парламентська і змішана. Історії відомі також ра­бовласницька, аристократична, радянська, плутократична та інші різновиди республік.

Форми державного устрою

Форма державного устрою - це територі­ально-організаційна структура держави, яка характеризує співвідношення цілого і частин, центральних і регіональних органів влаои. за цією озна­кою розрізняють унітарні (прості, національні), федеративні (союзні, багатонаціональні), конфедеративні держави та імперські утворення.

Унітарна держава - єдина, політично однорідна організація, яка складається з адміністративно-територіальних одиниць, які не мають власної державності. У такій державі єдина конституція і громадянство, а всі державні органи діють на основі єдиних правових норм і утворюють єдину правову систему. Унітаризм утвердився в основному в країнах з мононаціональним населен­ням. Унітарні держави бувають централізованими: місцеві, низові органи тут не мають автономії і безпосередньо підкорюються центральній владі (Великобританія, Данія, Швеція, Україна). У децентралізованих унітарних державах великі регіони користу­ються широкою автономією і навіть формують власні адміністра­тивно-управлінські структури; вони самостійно вирішують надані їм у ведення центральними органами влади питання в галузі освіти, комунального господарства, громадського порядку тощо (Франція, Італія, Іспанія).

Федерація — сталий союз держав (державний союз), самостійних у межах компетенцій, розподілених у федеральній конституції між ними і центром, держав, що мають власні законодавчі, виконавчі та судові органи, і відповідно власну конституцію та навіть подвійне громадянство.

Головна відмінність федерації від унітарної держави полягає в тому, що джерелом влади і суб'єктами державного суверенітету є великі територіальні утворення (штати, землі, кантони) і весь народ, що складається з рівноправних громадян. В унітарній державі презентований лише один суб'єкт суверенітету - народ.

Федеральний принцип державного устрою покликаний забез­печити вільне об'єднання і рівноправну взаємодію спільнот, які відрізняються за своєю специфікою, і створити оптимальні можливості для саморегуляції регіонів та етнічних меншин, а та­кож наблизити владу і управління до громадян.

Федерація створюється на основі розподілу функцій між її суб'єктами і центром, що зафіксовано в союзній конституції. При цьому виникає феномен трирівневої компетенції: частина питань є виключною компетенцією союзних органів, друга - суб'єктів федерації, третя - спільної компетенції. Кількість конституцій у федерації визначається за формулою: «федеральна конституція + конституції її членів».

Члени федерації - співучасники загальнодержавного суверенітету і фактично не мають індивідуального суверенітету і права односто­роннього виходу із союзної держави. В СІЛА конституційна проце­дура виходу (сецесії) з федерації надзвичайно ускладнена, що робить її практично нездійсненною. У Канаді жителі провінції мають конституційне право на проведення референдуму з питання виходу із Канадської федерації. У Квебеку це право було реалізоване, але результат був негативний: громадяни-франкофони не змогли набра­ти потрібної кількості голосів. Федерація, на відміну від конфедерації, в переважній більшості випадків довела свою життєздатність.

Конфедерація - постійний союз суверенних держав, створю­ваний для здійснення конкретних спільних цілей економічного, воєнного, дипломатичного чи іншого характеру. її члени повністю зберігають свій державний суверенітет і передають у компетенцію союзу вирішення обмеженої кількості питань, найчастіше в царині зовнішньої політики, оборони, транспорту і зв'язку, грошової си­стеми. У цьому союзі відсутні єдині органи державної влади і управління, але створюються спеціальні установи для координації дій учасників союзу щодо реалізації намічених спільних завдань.

Конфедерації двічі виникали і діяли в США в 1776-1787 pp. та в період громадянської війни 1861-1865 pp., яка велась Конфедерацією південних штатів проти північних штатів. «Священна римська імперія германської нації», яка виникла на уламках колишніх територій Римської імперії, була «тінню» конфедерації у вигляді конгломерату державних утворень. Конфедерації існували у Швейцарії до 1848 p., у Німеччині в 1815-1867 pp. та в деяких латиноамериканських і африканських країнах (Велика Колумбія, Танзанія, Сенегал, ОАЕ тощо). Ця форма об'єднання нетривка і трансформується у федерацію або розпадається. Співдружність Незалежних Держав є прикладом кволої аморфної конфедерації - якогось передконфедераційного ста­ну колишніх державних утворень СРСР, яка відрізняється слабки­ми механізмами координаційної взаємодії.

Імперія - державне утворення з різнорідним етнічним складом населення, сформоване на основі великих територій, з концентра­цією влади, асиметричними відносинами панування (домінування) і підкорення між центром та периферією. Імперії виникають внаслідок територіальних прирощень до початкового ядра, яке здійснило експансію. Таким ядром могло бути місто чи національна держава (Рим, Македонія). Імперії - держави-ефемериди, тобто недовготривалі структури, від початку приречені на розпад. Однак імперія як функція відносно довговічна, що проявляється у вигляді залишкової імперської політики збереження втрачених прерогатив. Як приклад - Фолк-лендсько-Мальвінська криза початку 80-х років XX ст., коли Великобританія розв'язала збройний конфлікт з Аргентиною. Метрополія - одна з суттєвих ознак імперії. Через відсутність цієї ознаки колишній СРСР не «дотягує» до рівня «класичної» імперії, оскільки вся «метрополія» СРСР обмежувалась кремлівськими стінами і Старою площею.

Політичний режим

Політичний режим - це «внутрішня техно­логія» політичної системи суспільства, сукупність методів здійснення влади, спосіб

функціонування держави, образ державної влади. Це також спосіб відносин між індивідом, суспільством і державою. У широкому ро­зумінні - це спосіб правління, який визначається багатьма чинника­ми: соціально-політичними традиціями певної країни, станом економіки і соціально-класової структури, співвідношенням соціально-політичних сил, характером законодавства тощо.

Рівень конституціоналізму

Рівень конституціоналізму визначається укоріненістю правових норм у функціонуванні державних інститутів, ефективністю та

інтегруючою роллю права у відносинах між політичною і неполітичною сферами суспільства. За цими критеріями можна поділити держави на правові і неправові, хоча абсолютна більшість держав займає певне проміжне місце між ними. Найбільш висо­ким є рівень конституціоналізму в правових соціальних держа­вах, де поєднуються правовий і соціальний принципи та забезпе­чується подвійна гарантія дотримання прав і свобод громадян. У країнах, що модернізуються, конституціоналізм перебуває на стадії формування і утвердження, що обумовлює певну соціальну напруженість у відносинах влади і громадянського суспільства, яке формується.

Рівень суверенітету

Рівень суверенітету характеризує реальну якість верховенства держави в її внутрішній політиці і статус незалежного суб'єкта між-

народного права. Реальний суверенітет є різко відмінним від фор­мально декларованого за своїми соціальними проявами і наслідками. Носієм реального суверенітету є деякі держави, потужні в економічному та ідеолого-політичному відношенні, такі, що забез­печують стабільність у суспільстві та займають гідне місце у світовій політичній ієрархії. Слід зазначити, що в сучасному цілісному і взаємозалежному світі надзвичайно важко реалізувати абсолютний суверенітет, імовірно, доцільніше вести мову про толерантний суверенітет. Поняття «суверенітет» має комплексний характер і містить у собі економічний компонент. Формально-суверенні в політичному відношенні країни нерідко потрапляють у фінансово-економічну залежність від «сильних світу цього», що накладає відбиток на конфігурацію міжнародної політики. Політичним лідерам планети також доводиться в чомусь поступатись своїми суверенни­ми домаганнями, і це довела енергетична криза початку 1970-х pp. Політична географія сучасного світу досить різноманітна, адже у світі є суверенні, напівсуверенні, залежні держави, а також дер­жави — члени тієї чи іншої співдружності (Британська співдружність націй); у деяких країн є статус асоційованого членства.

Функціональність держави

Функціональність держави визначається її здатністю привести в дію внутрішні механіз­ми саморозвитку суспільства і реалізувати в суспільстві посередницьку функцію. Перше залежить від зрілості самого суспільства і адекватності державної політики запитам і зростаючим потребам суспільства. Так, у сучасне

капіталістичне суспільство «вмонтовані» механізми саморегуляції: ринковий механізм, відносини між працею і капіталом як сплетіння боротьби і компромісу (боротьби, обумовленої протилежністю інтересів, і компромісу, визначеного співвідношенням сил, що вирівнялось); нова роль держави як комплексного регулятора соціально-економічних процесів; механізм ідеологічного впливу, який утверд­жує політико-економічний лібералізм у відношеннях соціальних груп.

Друге обумовлене зміною балансу сил у протистоянні праці і капіталу. Посередницька функція держави прямо пов'язана з при­родою держави як знаряддям регулювання суперечностей і конфліктів, що виникають у соціально-диференційованому суспільстві. Держава є соціальною силою, яка підноситься над власними інтересами різних соціальних груп. Вона покликана відшукати формули компромісу між конфліктуючими сторонами. Це завдання ускладнює відсутність передумов у самому суспільстві. На сучасному Заході посередницька функція полегшується через три основні причини: по-перше, прогре­суюча заміна технологій обумовила появу нової соціальної основи для компромісу (розширення «середнього класу»); по-друге, підвищення вартості та ціни робочої сили сприяло розширенню місткості внутрішнього ринку (це нейтралізує полярні суперечності між соціальними групами); по-третє, сформувався новий спосіб жит­тя; він став нормою для більшості населення, що виключає соціально-психологічні непорозуміння.

Все це забезпечує підтримку мас, і політична еліта частіше знаходить оптимальні політичні рішення без особливих соціальних витрат.

Інакше формуються відносини між державою і суспільством у постсоціалістичних країнах. Тут переважає викривлена схема відносин між політичною і неполітичною сферами: суспільство найчастіше перетворюється у функцію держави. Це виявляєть­ся, зокрема, в невиправданому соціальному експериментаторстві, що обертається непоправними втратами. Дисфункціональність дер­жави проявляється, як правило, у невмінні забезпечити соціальне відтворення в його основних параметрах.

Держава – громадянське суспільство

Сфера громадянського суспільства - повсяк­денне життя індивідів, його первісні форми. Це вся сукупність існуючих у суспільстві неполітичних відносин та інтересів ~ економічних, соціальних, культурних, конфесійних тощо, які перебува­ють поза сферою впливу держави, за межами її директивного регу­лювання і регламентації.

Різноманіття повсякденних потреб та інтересів потребує уз­годження і координації прагнень індивідів і соціальних груп для підтримання цілісності суспільства. Держава через управлінські функції підтримує рівновагу і здійснює взаємозв'язок суспільних, групових та індивідуальних інтересів.

Глобальне суспільство - це всеохоплююча людська спільнота, яка складається з громадянського суспільства і держави. Відмін­ності двох складових глобального суспільства виявляються в змісті їх діяльності, засобах реалізації і основах.

Німецький філософ В. Гумбольдт (1767-1835) у праці «Досвід визначення межі діяльності держави» визначає три відмінності між громадянським суспільством і державою.

Громадянське суспільство - це:

- система національних, суспільних установ, які формуються знизу, самими індивідами;

- природне право;

- людина. Держава - це:

- система державних інститутів;

- позитивне право, що видається державою;

- громадянин.

У тлумаченні Гумбольдта держава є не самоціллю, а лише засобом для розвитку людини.

Громадянське суспільство - це соціально-економічний і куль­турний простір, у якому взаємодіють вільні індивіди, які реалізують власні інтереси і роблять індивідуальний вибір.

Держава є простір тотально регламентованих взаємовідносин політично організованих суб'єктів: державних структур і прилеглих до них політичних партій, рухів, груп тиску. Ця інфраструктура міститься між обома сферами.

Взаємозв'язок держави і громадянського суспільства

Держава і громадянське суспільство допов­нюють одне одного, вони є взаємообумовле-ними і залежними. Основний зміст діяльності держави не суперечить життєдіяльності гро­мадянського суспільства, що наочно зобра­жено на схемі (див. стор. 128).

Громадянське суспільство є сполучною ланкою між вільним індивідом і централізованою державною волею. Держава самою своєю природою покликана протидіяти дезінтеграції, кризовим явищам і деградації суспільства; вона створює належні умови для реалізації прав і свобод автономної особистості.

Довгий час не було змістовного і термінологічного розмежу­вання понять громадянського суспільства і держави. Н. Макіавеллі зробив перший крок до їх розмежування (див. вище).

Ідея громадянського суспільства - одна з найважливіших політичних ідей Нового часу. Саме поняття «громадянське

Держава

Зміст:

- реалізація загальнозначущих інтересів соціальних груп, верств, класів, етнічних груп;

- політика інтеграції в єдине співтовариство;

- посередництво в регулюванні соціальних конфліктів;

- політична соціалізація.

Засоби реалізації:

- конституційно-правові ресурси;

- силові ресурси влади;

- інформаційно-ідеологічні ресурси влади.

Основи:

- політичні інститути (органи трьох гілок влади);

- політичні лідери, еліта, весь функціональний полі­тичний істеблішмент.

Політичні сили:

- партії, рухи, групи тиску, які артикулюють, агрегу-ють і представляють інтереси громадян.

Громадянське суспільство

Зміст: - реалізація повсякденних інтересів індивідів.

Засоби реалізації:

- звичаї, традиції, переконання;

- правові і моральні норми;

- культура, соціалізація.

Основи:

- вільний індивід з невід'ємними природними правами;

- неполітичні організації (економічні, соціальні, культурні, конфесійні тощо), що забезпечують реалізацію цих прав;

- виробнича сфера, вільний робітник, ринок.

суспільство» виникло в середині XVII ст. в Європі і зазнало певної еволюції, хоча незмінно протиставлялось поняттю «держава».

Ліберальна трактовка громадянського суспільства презенто­вана ідеями Д. Локка і Т. Гоббса. Вони ввели поняття «грома­дянське суспільство» для відображення історичного розвитку людського суспільства, переходу людини від природного до цивілізованого існування. Природному, додержавному стану суспільства вони протиставили цивілізоване, соціально-політичне суспільство, таке, що уособлює порядок і громадянські відносини. В основі процесу становлення незалежного індивіда, за Локком, лежить приватна власність. Відносини між державою і громадянсь­ким суспільством будуються на договірній основі. Держава охоро­няє невід'ємні права громадян, а громадянське суспільство стри­мує прагнення влади до панування.

Г. Гегель розглядав громадянське суспільство як сукупність індивідів, які задовольняють через працю свої повсякденні потре­би. Основою тут є приватна власність. Однак, за Гегелем, рушійною силою соціального прогресу є держава, а не громадянське суспільство. Примат держави пов'язаний з тим, що вона уособ­лює всі чесноти і найбільш повно втілює «Абсолютну Ідею», що саморозвивається. Громадянське суспільство, навпаки, втілює «інакше буття» Духа-Ідеї.

Е. Маркс трактував громадянське суспільство як сукупність матеріальних стосунків індивідів. Економічний базис обумовлює над­будову: державу, право, мораль, релігію тощо. Услід тезі про залежність надбудови від базису К. Маркс вважав державу інструментом політичного панування класу, який володіє засобами виробництва. Отже, в буржуазній державі громадянами виявляють­ся лише заможні класи і соціальні групи. Буржуазна держава реалізує волю економічно пануючого класу і перешкоджає вільному розвитку інших індивідів, поглинає більшість громадянського суспільства, що робить нерівними і договірні відносини між обома сферами.

Формаційний і цивілізаційний підходи до аналізу взаємовідносин між державою і громадянським суспільством

Формаційний (марксистський) підхід абсолю­тизує класовий принцип і розглядає класові ідеології, цінності, інтереси як єдиний опор­ний принцип і рушійну силу в зміні соціально-економічних формацій. Сфера діяльності держави звужена і обумовлена її класовою природою. Так, К. Маркс визна­чає державу в перехідний політичний період від капіталізму до соціалізму як революційну диктатуру пролетаріату.

Цивілізаційний підхід виходить з пріоритету загальнолюдсь­ких цінностей як універсального способу інтеграції загально-гуманістичних традицій і демократичного політичного досвіду. Гуманізм розглядається як вища ціль і цінність сучасної цивілізації, а суспільство — рівною мірою відповідальним за таку важливу місію. Це не вимагає виокремлення особливого класу - гегемона, моно­польно (через «свою» державу) покликаного стати творцем більш високого рівня цивілізації.

Нестандартна оцінка достоїнств обох підходів вимагає визнати перевагу того, за якого досягнута вища якість емансипації суспільства і особистості і в якому соціалізація не суперечить базо­вим потребам людини.

Еволюція суспільства вирішальною мірою залежить від його взаємовідносин з державою. Свобода індивіда як мета і мірило гуманізації соціального життя є недосяжною навіть у потенційно сильному суспільстві, якщо держава домінує над ним.

Формаційний підхід передбачає перетворення держави з орга­ну, що стоїть над суспільством, в орган повністю підкорений суспільству, але неодмінно через проміжну форму держави - дер­жаву диктатури пролетаріату.

Цивілізаційний підхід виходить із службово-регулюючої функції держави як інституту, який представляє все суспільство, а не окре­мий клас-гегемон. Використання держави від імені і на благо одно­го класу чи соціальної групи суперечить утвердженню загально­людського і веде до серйозних деформацій у відносинах між' суспільством і державою, посиленню ролі державної бюрократії.

Однією з таких деформацій є етатизація соціального життя. Це одержавлення суспільства, підкорення його всеохопному апа­ратному контролю з боку апаратної держави, який набирає гіпертрофовані, не обумовлені об'єктивною необхідністю обсяги. Теоретичною основою цього процесу є етатизм - політичне вчен­ня, яке утверджує державу як вищу соціально-історичну цінність і вищу мету суспільного розвитку.

Етатизація в економічній сфері приводить до одержавлення власноті, ототожнення суспільної власності з державною, невиз­нання всіх інших форм власності, домінування державної власності.

У політичній сфері етатизація виражається в одержавленні практично всіх механізмів, які закривають масам доступ до участі в політиці. Зокрема, одержавлення профспілок перетворює їх на коліщатко величезного держаного механізму; етатизація приво­дить до зрощення партійного апарату з державними структурами. Цей процес проявляється в дублюванні правлячою партією функцій державних органів; у суспільстві створюється злоякісний симбіоз партійно-державної бюрократії. Він монопольно розпоряджається всіма соціальними взаємодіями, знищує паростки громадянського суспільства. У романах-антиутопіях «Ми» Є. Замятіна, «1984» Д. Оруелла та інших дається опис соціального маніпулювання, здійснюваного такою всюдисущою державою, і соціальні витрати її тотального патронажу.

У духовній сфері етатизація породжує «етатичну» свідомість. Це унікальний тип свідомості, що характеризується не грома­дянським ставленням до держави як до рівноправного партнера, а підданською покірливістю до неї людей. У ньому синтезовано споживацьку психологію людей: держава розглядається ними як певна месіанська структура, всевладний патрон-розпорядник людських доль.

Питання для самоконтролю й проблемні завдання

1. Є дві основні, альтернативні відносно одна одної доктрини організації державного апара­ту: доктрина троїстого розподілу влади (її творець - Ш. Монтеск'є), згідно з якою зако­нодавча, виконавча і судова влади повинні взаємодоповнювати, стримувати і контролю­вати одна одну; доктрина єдності влади, згідно з якою мандат на здійснення тих чи інших державних функцій дає представницька влада, тобто виконавчі і судові органи діють лише від особи влади, не будучи її суб'єктом. Яка доктрина візьме гору в політичній практиці майбутнього, якщо взяти до уваги:

а) «огромадянення» народу - первісного суб'єкта політики;

б) збільшення чисельності політичних партій як передумови підвищення значення парламенту;

в) прогресуючу бюрократизацію і корупцію державного апарату, що вимагає ефективного конституційного контролю?

2. Іспанський філософ X. Ортега-і-Гассет (1883-1955) досить песимістично оцінював перспективи відносин у системі «держава-маси». Він стверджував, що маса жорстоко помиляється, коли вважає державу своїм «я». Держава, на його погляд, є ідентичною масі лише в тому сенсі, в якому «х» є ідентичним «у», оскільки ніхто з них не є «2». Держава неодмінно остаточно придушить соціальну самодіяль­ність, суспільство буде вимушене жити для держави, людина - для державної машини. Сама держава, будучи лише машиною, стан якої залежить від живої сили оточення, витягне із суспільства всі соки, захиріє і вмре іржавою смертю механізму. Як Ви вважаєте, чи має підґрунтя такий сумний прогноз, якщо врахувати:

а) фактичну ізоляцію мас від прийняття життєво важливих рішень;

б) функціональну непідконтрольність влади електорату;

в) психологічний бар'єр, що розділяє державну номенклатуру і соціальні низи?

3. В якій країні — мононаціональній чи багатонаціональній — федерація як форма державного устрою є більш ефективною і життєдійною?

4. Чи є поняття «республіка» універсальним, таким, що несе в собі політичний зміст, визначений Цицероном як справу і надбання народу? Якщо ні, то чому?

5. Чому конфедерація, як свідчить політична історія, є тимча­совим державним утворенням?

6. Які суб'єкти політики утворюють «стик» між власне політичною і неполітичною сферами суспільства?

7. Загальновідомою є передумовна база, яка обумовила виник­нення держав. Чи можуть ці передумови в модифікованому вигляді обумовити якусь нову політичну якість сучасних держав?

8. Правлячі партії - оплот держави, опозиційні ж партії примушують державу витрачати енергію на їх нейтралізацію, а

в ряді випадків і на придушення суперників-конкурентів. Що може мінімізувати це одвічне «зло»?

9. Чи є наступність між політикою Петра І, який здійснював курс на «озахіднення» Російської імперії, та політикою теперішньої генерації лідерів Росії та України, які роблять ставку на асиміляцію політико-економічних цінностей Заходу?

10. Громадянське суспільство формується в процесі перетворен­ня підданих і громадян, однією з характеристик яких є здатність робити власний політичний вибір. Яку роль у цьому процесі відіграє держава?

11. Російський філософ і логік А. Зінов'єв стверджує, що у світі виник новий соціальний феномен - «надсуспільство - друге суспільство», більш високого рівня по відношенню до існуючих країн світу. До нього залучені сотні мільйонів людей. Це своєрідна надбудова над людством. На погляд Зінов'єва, це «надсуспільство» є своєрідною метрополією світової імперії. Якщо взяти цю посилку за основу, то виходить, що в цієї метрополії має бути і своя політична столиця. Яка наддержава не лише претендує, але й реально демонструє якості такого глобального монстра? Який варіант відповіді є найбільш імовірним:

а) США як наддержава, яка поставила себе вище від ООН внаслідок вигідної політичної кон'юнктури;

б) «велика сімка» як колективний виконавчий союзник США;

в) транснаціональні корпорації - «другі уряди» своїх країн і повновладні господарі економічних механізмів планети;

г) наднаціональне єврейське лоббі, яке реалізує «єврейську змову» і бере активну участь в управлінні суспільством;

д) ООН як формальний штаб міждержавної політики?

12. Видатний політолог США М. Паренті називає Конституцію своєї країни «невмирущим документом», оскільки вона справно служить народу своєї країни за допомогою нових тлумачень і поправок. Чи можна сказати те ж саме про Конституцію України?

13. Чи можна прийняти ефективну Конституцію і жити за її нормами, якщо:

а) суспільство перебуває в кризі, що затягнулася, і в ньому переважають маргіналізовані верстви;

б) у суспільстві відсутня політична еліта, здатна відповідально нести тягар конституційної творчості;

в) у суспільстві переважає номенклатурна державна бюрократія;

г) у суспільстві утвердилась позаекономічна поляризація і різко відчувається дефіцит «середнього класу»?

14. Марксисти мріяли про відмирання держави, коли на місце «управління людьми прийде управління речами». Які обставини спростовують цю прекраснодушну утопію?

Терміни і поняття

Генезис держави - сукупність чинників, які обумовили виникнення і вдосконалення дер­жави.

Глобальне суспільство - всеохопна людська спільнота, яка складається з громадянського суспільства і держави.

Етатизація - одержавлення, домінаж публічноправових відносин над приватноправовими, інфільтрація держави в усі сфери життєдіяльності суспільства, підкорення суспільства державі.

Конституційна держава - облаштування держави шляхом свідомого управління і регулювання; характеризується юридичною окресленістю повноважень і сферою втручання в суспільне життя.

«Левіафан» - алегоричний образ держави-машини, держави-автомата (Т. Гоббс).

Органічна теорія держави - теорія, яка ґрунтується на проведенні аналогії між державою і біологічним організмом (Г. Спенсер).

Правова держава - держава, яка функціонує на визнанні пріоритету права і законності, це правління законів, а не людей.

Республіка - форма правління, яка реалізує і представляє інтереси народної більшості як верховного суб'єкта політики і влади; основна ознака республіки — представництво влади.

Соціальна держава - держава, яка усуває недоліки правової держави; утверджує в суспільстві фактичну соціальну спра­ведливість, формуючи сприятливе для кожного громадянина соціальне середовище.

Традиційна держава - держава, яка виникла стихійно, на основі звичаїв і норм, що сягають у давнину; традиційна держава пригнічує суспільство та індивіда, одержавлює всі прояви життє­діяльності людини.

Політика в рамках системного аналізу

Шляхтун

Розділ ІІІ. Інституціоналізовані форми політики.