9.5. Правова і соціальна держава

Розвиток демократії безпосереднім чином пов'язаний із встановленням правової держави.

Головні принципи правової держави такі:

• верховенство закону, його панування над усіма сфе­рами життя;

• правовий характер самих законів, тобто їх відповід­ність міжнародним правовим стандартам;

• пріоритет прав і свобод особистості і її вільний розви­ток; держава визнає за особистістю певну сферу свободи, куди втручання держави недопустимо. Загальновідома формула: "все, що не заборонено індивіду, йому дозволено", а для влади: "все, що не дозволено владі, їй заборонено";

• взаємовідповідальність держави і особистості. У пра­вовій державі відносини між ними будуються не тільки на пра­вовій основі, але також просякнуті морально-естетичними обов'язками;

• поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову гілки, що виключає монополію будь-якого органу на владу.

Сутність сучасної демократичної держави відповідає не тільки правова, але й соціальна форма, якщо сутнісним змістом правової держави є захист свобод людини від обмежень з боку держави, то соціальна держава, навпаки, передбачає активну політику з метою забезпечення права, яке можна визначити як право на достойне існування.

Соціальна держава - це держава, яка прагне до забез­печення кожному громадянину достойних умов існування, прав на соціальний захист, на участь в управлінні виробництвом. Перші ознаки соціальної держави стали проявлятися з кінця XIX ст. у формі діяльності уряду боротьби з бідністю і покра­щенню становища робітничого класу. Німеччина стала першою країною, де були прийняті соціальні закони, що передбачають страхування за старістю, хворобою, а також встановлюють пе­нсії за старістю. У США імпульсом для соціалізації держави стали соціальні перетворення В.Вільсона. Президент закликав відмовитися від підходу до держави тільки як до "нічного сто­рожа", завдання якої - охорона власності. На його думку, акти­вна діяльність держави в соціально-економічній сфері може стати основою загального добробуту. Основні напрями соціа­льної політики американської держави були визначені "новим курсом" президента Ф.Рузвельта - програмою виходу з країни з глибокої економічної кризи 1929-1933 pp., названої "великою депресією".

Компетенція сучасної соціальної держави набагато ши­рша і поширюється на такі сфери, як освіта, охорона здоров'я, ринок праці, система соціального страхування від таких класи­чних ризиків, як хвороба, безробіття, вік тощо. В різних країнах прийняті програми, покликані гарантувати загальнодоступність і безкоштовність медичного обслуговування, основної загаль­ної і середньої професійної освіти, допомога інвалідам, пенсіо­нерам та іншим соціально незахищеним групам, програми зі створення нових місць праці і розвитку системи перенавчання безробітних і з працевлаштування молоді. Подібним чином держава гарантує право своїх громадян на "достойне прожи­вання", право на мінімальний стандарт благополуччя, а в ідеалі

- приблизно однакові для всіх соціальних груп стартові мож­ливості для реалізації життєвих завдань.

Внутрішню політику соціальної держави можна охарак­теризувати як засіб ствердження соціального компромісу в су­спільстві. У перерозподіленні допомоги від одних груп до ін­ших (від працюючих до пенсіонерів та інвалідів, від високодо­хідних громадян до малозабезпечених тощо) реалізуються від­носини солідарності. Іншою метою соціальної держави є пом'якшення соціальної нерівності і підтримка стабільного со­ціально-економічного становища громадян.

Ефективність соціальної держави відбувається залежно від факторів, серед яких виділяють:

• високий рівень економічного розвитку країни, еконо­мічний ріст, що дозволяє забезпечити перерозподілення засобів на соціальні програми;

• згода основних політичних сил про необхідний набір соціальних програм, що реалізуватимуться державою, досяг­нення подібного консенсусу дозволяє зберегти правонаступ-ність соціальної політики у випадку приходу до влади інших політичних партій;

• розвинуте відчуття відповідальності, законослухняно­сті, суспільної солідарності.

Реалізація соціальних прав людини дозволяє характери­зувати політику держави термінами соціальної справедливості, ці аспекти завжди знаходяться в центрі уваги політичних пар­тій і рухів, є важливішою складовою частиною їх програм.

Соціал-демократичні і комуністичні партії наполягають на розширенні соціальних програм, у той час, як праві партії критикують соціальну державу, пов'язуючи з нею такі явища, як розростання бюрократичного апарату, ріст масового утри­манства, підвищенні податків, що в підсумку негативно відби­вається на приватній ініціативі і може стати гальмом економіч­ного розвитку. Наприклад, неоконсерватори відстоюють тезу про адресну соціальну підтримку, що повинно скоротити кіль­кість отримувачів соціальної допомоги.

Справді, в останні роки країни Заходу зіткнулися з де­якими проблемами в реалізації державою своїх соціальних фу­нкцій. Серед причин можна виділити і спад економіки деяких країн, і необхідність збільшення інвестицій у виробництво для

його технічного переозброєння, і тенденції до дебюрократиза-ції управління. До цього слід додати демографічну ситуацію, що змінилася в більшості країн: збільшення частки людей по­хилого віку стосовно іншого населення. Забезпечення їх права на достойне існування вимагає збільшення соціальних витрат. У багатьох країнах ця проблема отримує нове вирішення: не тільки держава, але й структури громадянського суспільства беруть на себе відповідальність за розподілення соціальної до­помоги, створюючи недержавні форми соціального страхуван­ня і соціальної підтримки.