2.2.2. Форма державного правління

Форма державного правління — це певний спосіб організа­ції верховної влади в державі, який визначається джерелами влади, порядком формування і правовим статусом вищих де­ржавних органів, обумовлює структуру, принципи взаємовід­носин та сферу компетенції кожного з них. Форма державного правління вказує на те, як організована верховна влада в де­ржаві, в який спосіб формуються її центральні органи та яким чином вони підпорядковуються один одному (як будуються стосунки "парламент — уряд", "парламент — глава держави" іт.д.).

Політична наука розрізняє дві основні форми державного правління: республіку та монархію. Республіка (від лат. "гез" — справа і "риЬіісиз" — суспільний, всенародний) — форма де­ржавного правління, за якої найвища державна влада здійс­нюється виборними органами, що періодично обираються населенням на певний визначений строк. Існують президент­ські, парламентські та президентсько-парламентські (змі­шані) республіки.

Президентська республіка. Основними характерними озна­ками президентської республіки є:

1. Президент (від лат. "ргаезісіепз", буквально — той, що сидить попереду) одночасно є главою держави і главою уряду. Посада прем'єр-міністра в таких державах відсутня. Сучасний інститут президентства бере свій початок в США, де в 1789 р. Дж. Вашингтон був обраний першим президентом США.

2. Президент, як голова держави, одноособово або з наступ­ним схваленням парламенту, формує склад уряду і керує його діяльністю (так званий позапарламентський шлях формування уряду). Члени уряду зобов'язані здійснювати політику, яка проводиться президентом, і несуть відповідальність безпосе­редньо перед ним.

3. Президентська республіка базується на системі жорстко­го розподілу влади, коли кожна з гілок влади має чітке коло своїх повноважень і значну самостійність. Взаємовідносини різних гілок влади здійснюються на основі системи стримувань і противаг (наприклад, вето, імпічмент і т.д.). Парламент не має права оголосити вотум недовіри урядові, а президент не має права розпустити парламент. Такий статус і роль прези­дента в президентській республіці обумовлені тим, що оби­рається він на прямих і загальних виборах (або колегією вибор-ників) і таким чином має загальнонаціональну підтримку.

Класичним зразком президентської республіки є США. Згідно з Конституцією США, президент концентрує в своїх ру­ках повноваження глави держави та глави виконавчої влади. Він формує і очолює кабінет, керує державним апаратом, є верховним головнокомандувачем тощо.

Президент США має значні можливості впливу на законо­давчий процес. Він звертається до Конгресу зі щорічним пос­ланням про стан економіки, бюджету, в якому фактично викладає програму законотворення на наступний рік. Іншим важелем впливу є право відкладального вето президента на прийняті Конгресом закони, яке долається 2/3 голосів обох палат Конгресу.

Обирають президента терміном на 4 роки непрямим голосу­ванням — колегією виборників. Допускається переобрання президента ще на один термін. Останні вибори президента США 2002 р. показали, що виборча система потребує суттєвого реформування. І Конгресом США було внесено ряд суттєвих змін до виборчого законодавства: змінена форма підрахунку голосів, встановлено чіткий контроль за підрахунком, надана можливість громадянам вносити зміни в бюлетені тощо.

Вищий законодавчий орган США — Конгрес — є двопалат­ним. Кожні два роки 435 конгресменів обираються до Палати представників за мажоритарними округами. 100 сенаторів (по 2 від кожного штату) обираються на 6 років, проте кожні 2 роки відбуваються вибори на заміщення однієї третини складу Сенату.

Роботу в Конгресі організовують політичні партії та їхні фракції (республіканська та демократична партії). Палата представників розглядається як виразник інтересів і сподівань усього американського народу, а Сенат — як захисник інтере­сів штатів. Сенат має 20 комітетів, а палата представників — 27. Крім цього, існує 4 спільні (об'єднані) комітети. Конгрес може усунути президента від влади за допомогою процедури імпіч­менту (з англ. — звинувачення) у разі підозри у скоєнні де­ржавної зради президентом США чи іншого тяжкого злочину.

Таким чином, нині в США діє сильна президентська влада і сильна законодавча влада при активній ролі і достатньо вели­кому впливові судової гілки влади, верхній щабель якої на фе­деральному рівні уособлює Верховний суд США.

Парламентська республіка. Характерні ознаки парламент­ської республіки є наступні:

1. Уряд формується на парламентських засадах, тобто він складається з представників однієї або кількох партій, які ма­ють більшість у парламенті. В більшості країн членство в уряді сумісне зі збереженням депутатського мандата. Це дозволяє через присутність в уряді лідерів правлячих партій, найбільш впливових депутатів здійснювати контроль над діяльністю парламенту. Склад уряду повною мірою відбиває партійну структуру парламенту.

2. Уряд у парламентській республіці є відповідальним перед парламентом і може бути відправлений ним у відставку. Це урядова криза. Але в парламентській республіці може статися і парламентська криза, яка приводить до розпуску парламенту і призначення дострокових виборів.

3. Головою парламентської республіки є президент, який обирається або парламентом, або спеціально створеними збо­рами. Функції президента є суто представницькими: він може репрезентувати країну у міжнародних відносинах, звертатися з посланням до народу, закріплювати своїм підписом закони, користуватися правом відкладного вето тощо.

4. Ключовою фігурою в парламентській республіці є прем'єр-міністр (канцлер), котрий, як правило, є лідером партії, що здобула перемогу на виборах. І хоча канцлер офіційно не є гла­вою держави, реально він перша особа в політичній ієрархії.

Схематично парламентську республіку можна зобразити наступним чином:

Класичним прикладом парламентської республіки є Німеч­чина. Ключову роль у системі державної влади тут відіграє по­сада федерального канцлера. Згідно зі статтею 65 Конституції країни "Федеральний канцлер визначає основні напрями полі­тики і несе за них відповідальність". Важлива роль у визначен­ні політики належить також парламентській фракції правлячої партії та її партнерам по коаліції.

Парламент Німеччини складається з палати союзу (бундес­таг) і палати земель (бундесрат). Кандидатура федерального канцлера визначається парламентською більшістю і на пропо­зицію президента затверджується парламентом без обговорен­ня. Парламент не втручається у формування уряду. Контроль бундестагу за діяльністю уряду здійснюється за допомогою за-

питів, роботи слідчих комітетів, конструктивного вотуму не­довіри федеральному канцлеру. Оскільки канцлер призна­чається бундестагом, то останній може висловити йому недовіру. Однак, згідно з Конституцією, це має бути конструк­тивний вотум, який передбачає одночасне призначення нового канцлера. На цю процедуру відводиться 48 годин, протягом яких федеральний канцлер може внести в парламент питання про довіру старому складу уряду. Якщо уряд не дістане під­тримки, а парламент за 48 годин не призначить нового канцле­ра, то президент на пропозицію канцлера може розпустити парламент і призначити нові вибори.

Президент як глава держави обирається у ФРН на 5 років Федеральними зборами, які складаються з депутатів бундестагу і такої ж кількості представників, обраних їх ландтагами. Пре­зидент в основному наділяється представницькими функціями.

Змішана форма правління, яку інколи ще називають напів-президентською. Вона існує в Португалії, Фінляндії, Росії, Україні. Головні її характеристики:

1. Подвійна відповідальність уряду: перед президентом і перед парламентом.

2. Поєднання характерних рис президентської та парла­ментської республік.

3. Головою держави є президент, який обирається загально­народними виборами і тому є ключовою фігурою в політичній системі суспільства.

Змішана форма правління є найбільш складною управлінсь­кою системою, яка, до того ж, є і найбільш затратною. Напри­клад, адміністрація президента багато в чому дублює Кабінет міністрів. Досить часто за змішаної форми правління 2 особи (прем'єр і президент) несуть відповідальність за внутрішню і зовнішню політику держави. Таким чином, відповідальність перекладається з однієї особи на іншу, а в результаті ніхто відповідальності не несе. Водночас цей недолік інколи може обернутись і на позитивну характеристику. Це відбувається тоді, коли президент відправляє прем'єр-міністра у відставку, знімаючи цим напруження, конфліктність у політичній сис­темі суспільства.

Парламент здійснює контроль за урядом через запити, утво­рення слідчих комісій, затвердження бюджету, винесення уряду вотуму недовіри. Парламент може розпочати процес усунення президента з посади через процедуру імпічменту.

Отож впевнюємося, що кожна з форм державного правління має як свої вади, так і позитивні риси. Проте на основі аналізу форм державного правління в 21 державі, які американський політолог А. Лейпхарт відносить до стабільних поліархій (де­мократій), можна дійти висновку, що найбільш поширеним є парламентський тип республіки.

Монархія (від гр. "топагсМа" — одновладдя) — форма правління, за якої верховна влада в державі цілком або частко­во здійснюється однією особою. Монархії були найбільш роз­повсюдженою формою державного правління у Стародавньому Світі. В XIII—XVII ст. у країнах Європи набуває поширення станово-представницький різновид монархії. При такій формі правління поряд із досить впливовою владою короля діяли зібрання представників провідних верств населення, станів — Генеральні Штати (Франція), кортеси в Іспанії, Земський со­бор у Росії. Вони виконували дорадчу функцію при монархові, інколи ще й фінансову та законодавчу.

У XV—XVI ст. разом з руйнуванням традиційних для фео­дального суспільства станів у західноєвропейських країнах формується ще один різновид монархії — абсолютна або необ­межена монархія (від лат. "аЬзоіиі" — необмежений). Відбу­вається максимальна централізація управління суспільством, вся верховна влада (законодавча, виконавча та судова) цілком зосереджується в руках монарха. Розквіт абсолютизму в Англії спостерігався за царювання Єлизавети Тюдор (1558—1603), у Франції — за Людовіка XIV (1643—1715), в Росії — за Петра І (1682—1725), Катерини II (1762—1796).

Абсолютизм, як форма державного правління феодального типу, був знищений буржуазними революціями XVII—XVIII ст. В результаті у багатьох країнах Західної Європи вдається якщо не скасувати монархію, то істотно обмежити її нормами і вимо­гами Конституції. Такий різновид монархії називають консти­туційною або ж парламентською монархією. У сучасних кон­ституційних монархіях роль коронованої особи є суто номінальною (Бельгія, Великобританія, Данія, Швеція, Японія і т.д.). Монарх є главою держави, символічним уособ­ленням єдності нації, призначає голову уряду та міністрів,

проте робить це відповідно до пропозиції лідерів партійних фракцій, які мають більшість у парламенті.

У сучасному світі монархічний лад утримується в 11 розви­нутих країнах і в 23 країнах, що звільнились від колоніальної залежності. Серед них є монархії абсолютні (Катар, Бахрейн, ОАЕ та ін.), конституційні (Бельгія, Великобританія, Данія, Іспанія, Швеція, Японія та інші), теократичні, де світська влада зосереджена в руках духовенства (Ватикан, Саудівська Аравія), виборні (Федерація Малайзія, Бутан).

Влада монарха є спадковою і передається від одного представ­ника династії до іншого у встановленому законом порядку. Зако­нодавчій практиці відомо 3 системи успадкування престолу:

1) салічна система (успадкування відбувається суто по чо­ловічій лінії — Швеція);

2) кастильська система (успадкування престолу не виклю­чає жінок, але перевага віддається чоловікам: молодший брат виключає із успадкування престолу старшу сестру — Велико­британія);

3) австрійська система — не виключає жінок, але надає пе­ревагу чоловікам по всіх ступенях і лініях родинності. Жінка може наслідувати престол, коли цілковито обірвана чоловіча лінія наступництва. Таку систему було введено в Росії в 1797 р., після чого, як відомо, жінок на російському престолі не було.

Отже, монархія як форма правління виникає в Стародавньо­му Світі, і в ході історичного розвитку людства набуває цілого ряду специфічних рис (абсолютна, парламентська і т.д.), зали­шаючись при цьому і на нинішній день ефективним способом організації спільної життєдіяльності людей.