§ 4. Правова політика держави

У процесі демократизації суспільних відносин і формуван­ня інститутів громадянського суспільства, у ході усвідомлен­ня соціальної цінності права і природних прав людини, що гу­маністично трансформують суть всієї юридичної системи, по­няття «правова політика» слід визначати як систему право­вих ідей, цілей, принципів і завдань, що реалізуються завдя­ки праву та у сфері дії права. Отже, правова політика — це ме­ханізми і програми соціально-правового регулювання, що опосередковані публічною владою.

В ідеалі, правова політика об'єктивно обумовлена волею народу (громадянського суспільства) і суб'єктивно опосеред­ковується його повноважним представником — державою. Це зумовлене тим, що переважна частина внутрішньої та зовніш­ньої політики держави регулюється за допомогою права і його норм, втілюється у законодавчі форми і спирається на міжна­родно-правові принципи.

Сучасна інтерпретація змісту правової політики не може обмежуватися лише вузьким, прикладним підходом, який зводить її призначення лише до утилітарних завдань оцінки адекватності чинного законодавства і подальшого удоскона­лення юридичної системи держави. Вбачається, що за сутніс­тю своєю і соціальними цілями правова політика — це особ­ливий необхідний компонент державної політики, засіб юри­дичної легітимації, закріплення й забезпечення політичного курсу країни, санкціонованого волею народу і його політич­них лідерів, що відбивається у діяльності владних структур.

Серед різновидів правової політики варто виокремити нормотворчу, карно-виправну, судову, кримінальну, слідчу, на­глядову, правоохоронну, цивілістичну та ін.

Змістовна структура правової політики досить широка і різноманітна, її компонентами є:

— стратегія законотворчості;

— принципи правового регулювання;

— конституційне будівництво;

— судово-правова й адміністративна реформи;

— пошук оптимальної реформи парламентаризму, вдоско­налення виборчого права і кодифікованих галузей права;

— зміцнення законності, правопорядку, дисципліни, врешті — самої державності.

Різко окреслених, застиглих меж правової політики не мо­же існувати. Маючи відносну стабільність, правова політика схильна до мінливості під впливом як об'єктивних, так і суб'єктивних чинників; отже, в ній з'являються нові напря­ми, дещо по-іншому акцентуються пріоритети, відбувається переоцінка цінностей. Так, після вступу до Ради Європи із правової політики України послідовно було вилучено практи­ку застосування смертної кари, переглянуто з більш гуманіс­тичних позицій діяльність пенітенціарної системи тощо.

У консолідованому вигляді правова політика документаль­но втілюється у Конституції України, законах і кодексах, інших нормативно-правових актах, спрямованих на охорону і відтворення суспільних відносин, що склалися, і сформовано­го політичного режиму. При всій складності і суперечливості соціальних зв'язків право здатне внести стабільність і впо­рядкованість у цей «клубок суспільних відносин», адже воно є найбільш стабільною та упорядкованою формою спільного життя людей, що належать до різних соціальних верств і груп. Тому не можна не погодитись із Р. Штаммлером, який зазначав, що «існує лише єдина ідея, яка з безумовною прин­циповістю дійсна для будь-якого права, — це ідея людського спілкування»1.

Штаммлер Р. Сущность и задачи права и правоведения. — М., 1908. —С. 75.

Аналізуючи інститут правової політики, слід визначити її стрижневі принципи щодо завдань побудови цивілізованої правової держави. До них варто віднести: соціальну обумов­леність і наукову аргументованість; стійкість і передбачува­ність; легітимність і демократичність; моральність і гуман­ність; гласність і справедливість; пріоритетність прав людини у поєднанні з інтересами суспільства і держави; відповідність міжнародно-правовим стандартам тощо.

Крім того, феномен правової політики можна характеризу­вати через сукупність властивих їй атрибутивних рис і ознак. Найважливіша властивість правової політики — її державно-вольовий характер і владно-імперативний зміст. Звідси ви­пливають невід'ємні риси правової політики:

1) заснована на праві і здійснюється юридичними методами і засобами;

2) охоплює, головним чином, правову сферу діяльності;

3) при необхідності спирається на легальний примус за до­помогою «особливого апарату» держави;

4) є публічною, офіційною;

5) вирізняється нормативно-організаційними засадами.

Звичайно, сучасна правова політика української держа­ви — це політика ритму життя перехідного періоду, із власти­вими їй недосконалостями, зигзагами і непослідовністю. Пе­рехідні стани суспільства («транзит у демократію») є природ­но нестабільними і суперечливими, звідси прогалини, вади, «забігання вперед» чи відставання в правовій політиці, в тому числі — застосування «шокової терапії» радикальних ре­форм, які випереджують правосприйняття їх населенням.

Головним завданням правової політики суверенної Украї­ни залишається юридичне забезпечення всього спектра со­ціальних реформ, стабільності та правопорядку в країні. Сьогодні, на жаль, це завдання не реалізується як належить. Процес законотворчості і правозастосування поки ще далекий від оптимальних форм і необхідної динаміки. Країні потрібна дієздатна і сильна влада, але не менше їй потрібні сильні й ефективні закони, які «тримали б у межах правового поряд­ку» саму владу та її інститути.

Правова політика України визначається і виробляється її легітимними суб'єктами — Президентом країни, Верховною Радою, депутатським корпусом, Кабінетом Міністрів, Кон­ституційним Судом і Верховним Судом України, іншими представницькими і виконавчими, а також судовими органа­ми влади, що мають право законодавчої ініціативи чи повинні здійснювати правозастосовчі і правоохоронні функції. Так, органи судової, прокурорської, слідчої та іншої юрисдикції, здійснюючи величезну правовиконавчу і правоохоронну практичну діяльність, нерідко суттєво коригують правову політику держави у контексті своїх повноважень. Вони, з од­ного боку, висвітлюють у ній слабкі та міцні сторони, вади і переваги, а з іншого — вносять необхідні пропозиції та реко­мендації щодо її вдосконалення. Особливе місце в цьому про­цесі відіграє Конституційний Суд України, який своїми функ­ціональними діями сприяє не тільки справедливому порядку прямої дії норм Конституції України, належним чином тлу­мачить їх сутність і зміст, але й підтримує відповідність пра­вової політики держави конституційному ладу.

Отже, головним організатором і координатором правової політики є держава з її могутнім управлінським апаратом і владними прерогативами. Залишаючись генератором і коор­динатором правової політики, демократична держава сприяє опосередкованій участі в правотворчості політичним партіям, громадським організаціям, рухам, об'єднанням вчених і гро­мадян, якщо не безпосередньо, то через пресу, суспільну дум­ку, офіційні канали й інститути плебісцитарного представ­ництва.

Основними методами здійснення правової політики є пере­конання у раціональності, доцільності певних рішень та нор­мативних положень, а також примус (легітимний, соціально виправданий). Різні форми вияву і сполучення цих методів створюють широкий арсенал засобів і технологічних прийо­мів правового впливу на людей: виховання, покарання, юри­дична відповідальність (позитивна і негативна), санкції (за­охочувальні і карні), превенція, юридична освіта, розвиток правової культури і правосвідомості. Можна також стверджу­вати, що більшість форм реалізації права (дотримання, вико­нання, використання і застосування) за суттю своєю збіга­ються з формами проведення правової політики.

Зміст правової політики багатомірний та, незважаючи на автономність, певним чином конгломератний. Це пояснюєть­ся тим, що правова політика не може реально існувати в ра­фінованому, дистильованому стані, у відриві від тих галузей життя та форм буття людей, яким нібито не властиві суто юридичні засоби. Однак правова політика виступає засобом акумуляції та вираження різних соціальних інтересів, потреб, прагнень (економічних, політичних, культурних, етнічних тощо), отже, — несе на собі їх відбиток та харак­терні ознаки. Узагальнюючи різні галузі людської діяль­ності, вона синтезує їх в юридичних нормах та інститутах (наприклад, інститути прав людини, виборів, парламента­ризму; кодекси — цивільний, кримінальний, податковий, митний тощо). Тобто правова політика здійснює на ці сфери необхідний стабілізуючий вплив. Саме звідси виникли зміша­ні по суті та нерозривні поняття — «економічні закони», «соціальне законодавство», трудове, адміністративне, подат­кове право і багато інших. Отже, правова політика тісно по­в'язана з усіма іншими різновидами політики і тяжіє до охоп­лення всього різноманіття громадських стосунків.

Запитання для самоконтролю

1. Якими соціальними і політичними чинниками зумовлене виникнення держави як політико-правового інституту?

2. Чому держава, як організація політичної влади, сприяє здійсненню в межах визначеної території певних соціальних ін­тересів (класових, національних, загальнолюдських, релігійних та ін.)?

3. Охарактеризуйте суттєві ознаки, які держава має на відміну від інших політичних інститутів та соціально-політичних утво­рень.

4. Що поєднує і що відрізняє публічну політичну владу і владу державну?

5. Система яких функцій (внутрішніх і зовнішніх) характери­зує діяльність держави?

6. Наведіть типології держав, що розроблені в політичній і пра­вовій науці?

7. Які можливості надає класифікація форм держави (за В. Чиркіним) на монократичну, полікратичну і сегментарну?

8. З якою метою створюються політико-правові інститути дер­жавності?

9. Які елементи складають інфраструктуру політико-правових інститутів сучасної держави?

10. Покажіть, що форма державного правління характеризує порядок утворення та функціонування вищих органів державної влади, їх відносини між собою та з громадянським суспільством.

11. Доведіть, що форма державного устрою відбиває спосіб по­літичного об'єднання населення певної території, зв'язок грома­дян і держави через владно-політичні й територіальні утворення.

12. Чому правова політика держави є показником її характеру, типу і ціннісної спрямованості?

13.3 яких компонентів діяльності держави і публічної політи­ки формується зміст правової політики?

Рекомендована література

1. Агаев М. Б. Президентская власть в системе государственной власти. — М., 1994.

2. Босхолов С. С. Основы уголовной политики. — М.: ЮрИн-фоР,1999.

3. Гаджиев К. С. Введение в политическую науку. — Изд. 2-е, перераб. и доп. — М.: Логос, 1998.

4. Гомеров И. Н. Государство и государственная власть: Пред­посылки, особенности, структура. — М.: Изд-во ЮКЭА, 2002.

5. Герасіна Л. М. Інституційна природа державної влади та сис­тема її політико-правових інститутів // Державне будівництво та

місцеве самоврядування: 36. наук, праць. — Вид. 5. — X.: Право, 2003.

6. Государственное управление: История и современность. — М., 1998.

7. Жакке Ж.-П. Конституционное право и политические инсти­туты / Пер. с фр. — М.: Юристъ, 2002.

8. Игнатов В. Г., Белолипецкий В. К., Понеделков А. В. и др. Профессионализм в системе государственной службы. — Рос­тов н/Д., 1997.

9. Мальцев В. А. Государственный служащий современного ти­па. — М.; Н. Новгород, 1995.

10. My хаев Р. Т. Хрестоматия по теории государства и права, политологии, истории политических и правовых учений. — М., 2000.

11. Ортега-и-Гассет X. Восстание масс // Избранные труды. — М., 1997.

12. Панов М. І., Герасіна Л. М. Правова політика як універсаль­ний феномен соціального буття//Право України. — 2001. — №8.

13. Петришин А. В. Государственная служба: Историко-теоре-тические предпосылки, сравнительно-правовой и логико-поня­тийный анализ. — X.: Факт, 1998.

14. Российская правовая политика: Курс лекций / Под ред. Н. И. Матузова и А. В. Малько. — М.: Изд-во НОРМА, 2003.

15. Тацій В. Я., Тодика Ю. М. Функціонування державної вла­ди в аспекті конфліктології // Право України. — 1997. — № 3.

16. Чиркин В. Е. Государствоведение. — М.: Юристъ, 1999.

17. Чиркин В. Е. Современное государство. — М.: Международ­ные отношения, 2001.

18. Чиркин В. Е. Государственное управление. — М.: Юристъ, 2002.

19. Шаповал В. Державний лад країн світу: Довідник. — К.: Український Центр Правничих Студій, 1999.

20. Simon Y. R. Philosophy of Democratic Government. — L., 1993.

Кирилюка

Частина З. ПОЛІТИЧНІ СИСТЕМИ ТА ІНСТИТУТИ ПОЛІТИЧНІ СИСТЕМИ

Різні політичні явища, які відбуваються в суспільстві, тісно взаємопов'язані і складають цілісний соціальний організм, який має відносну самостійність. Його розвиток відбувається на ос­нові об'єктивних закономірностей, але ж при цьому важливу роль відіграє суб'єктивний фактор, що виступає як система ре­гулювання відносин між окремими елементами суспільства з приводу влади. Саме ці відносини та їх регулювання й станов­лять політичну систему, яка виступає головною силою, що за­безпечує функціонування та розвиток політичного життя сус­пільства. Тому з'ясування сутності політичної системи суспіль­ства, структури, функції, ролі та напрямів її розвитку є стрижнем політології/ Сьогодні, коли в Україні, в суверенних країнах СНД, в країнах Східної і Центральної Європи відбува­ються великі зміни, іде пошук нових шляхів соціально-політич­ного розвитку, питання реформування і зміни політичної сис­теми набувають особливо важливого значення. Практичне зна­чення цієї проблеми посилюється ще й тим, що нині в незалежній Україні активно формується власна нова політична система, і від рівня знань у цій сфері політичної науки значною мірою залежить майбутнє нашої держави.

СУТНІСТЬ, СТРУКТУРА ТА ФУНКЦІЇ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ. ТИПОЛОГІЯ ПОЛІТИЧНИХ СИСТЕМ

Політична система — це сукупність взаємодій суб'єктів, за допомогою яких в суспільстві владно, авторитарно розподіляються цінності. Д Істон

Модернізація суспільних структур, яка відбувається в Україні, поставила в центр політичних досліджень проблему пошуку шляхів виходу з кризи, визначення оптимальних принципів функціонування політичної системи українського суспільства.

Поняття "політична система" дозволяє найбільш повно і пос­лідовно розкрити суспільно-політичну природу суспільства, існуючі політичні відносини, інститути, норми і принципи організації влади.

Це поняття покликане відобразити два моменти в політич­ній науці:

1) цілісність політики як самостійної сфери суспільства, яка представляє сукупність взаємодіючих елементів (партій, дер­жави, лідерів, права і т. д.);

2) характер зв'язку політики із зовнішнім оточенням (економічною, соціальною, культурною сферою, іншими державами).

Уведення поняття "політична система" має і практичне зна­чення.

Воно допомагає виділити фактори, які забезпечують ста­більність і розвиток суспільства, розкривають механізми узго­дження інтересів різних груп населення.

Поняття "політична система" за змістом дуже об'ємне. Політичну систему можна визначити як сукупність політич­них інститутів, громадських структур, норм і цінностей, а та-кож їх взаємодію, в якій реалізується політична влада і "здійснюється політичний вплив. Тому в політичну систему включають не тільки політичні інститути, які безпосеред­ньо й активно беруть участь у політиці (держава, партії, лі­дери і т. д.), але й економічні, соціальні, культурні інститути, традиції, цінності, норми, які мають політичне значення і впливають на політичний процес. Призначення всіх цих політичних і громадсько-політичних інститутів полягає в тому, щоб розподіляти ресурси (економічні, валютні, мате­ріальні, технологічні і т п.) і спонукати населення до прий­няття цього розподілу як обов'язкового для всіх.

Сутність політичної системи. Механізми и функціонування

Стимулювальним фактором у стано­вленні та розвитку теорії політичних систем стала загальна теорія систем, розроблена Л. Л. Богдановим і Людвігом фон Берталанфі. За їх твердженням, "система — це певна кількість взаємопов'язаних елементів, що утворюють стійку цілісність, мають певні інтегративні закономірності, властиві саме цій спільності". Будь-яка система характеризу­ється також стійкими зв'язками елементів, які досягаються внаслідок структурного упорядкування її частин. Важливою рисою системи є її цілеспрямований функціональний стан.

Враховуючи їх методологію, Талкот Парсонс підійшов до розгляду суспільства як дуже складної системи управління, яка складається з відносно самостійних систем: економічної, політичної та духовної. Кожна з цих систем виконує свої спе­цифічні функції. "Призначення політичної системи, — вважав Т. Парсонс, — це забезпечення інтеграції, розроблення та ре­алізація загальної мети суспільства".

Ідеї Т. Парсонса істотно поглибив інший американський політолог Д. Істон, якого багато вчених вважають засновни­ком теорії політичних систем. У своїх працях: "Політична си­стема" (1953 p.), "Межа політичного аналізу" (1965 р.) він по­казав політичну систему як організм, який саморегулюється і розвивається, активно реагує на імпульси, які надходять ззов­ні, тобто команди (схема 5).

За Д. Істоном, у системи є вхід і є вихід. На вхід з оточуючого соціального та культурного середовища надходять імпульси — вимоги та підтримка. На виході системи здійснюються політич­ні рішення і політичні дії, спрямовані на реалізацію цих рішень.

Економічна система

Культурна система

Соціальна система

Політичні рішення

Вхід

Політична система

Призначення:

розподіл цінностей та ресурсів;

забезпечення прийняття більшістю громадян розподіль­чих рішень як обов'язкових

Вихід

Політичні дії

Міжнародна система та інші

Вимоги — це перший вид імпульсів на вході системи, і їх характер може бути різним — від вимог до властей з приводу підвищення заробітної плати, розподілу благ та послуг, якості освіти, тривалості робочого дня, охорони прав і свободи гро­мадян до питань охорони здоров'я, забезпечення громадсько­го спокою і т. д.

Другий вид імпульсів на вході — це підтримка. Вона можли­ва в різних формах: від матеріальних (виплата податків, праця на громадських засадах, військова служба і т. д.) через вико­нання законів та інших розпоряджень державної влади до ша­нобливого ставлення до влади і духовної символіки.

Д. Істон називає три об'єкта підтримки:

1) політичне суспільство — група людей, які взаємопов'язані в одній структурі завдяки розподілу діяльності в політиці;

2) "режим" — основними компонентами його є цінності (ці­лі та принципи), норми і структура влади;

3) правління, до якого відносять людей, котрі беруть участь у щоденних справах політичної системи, визнаються більшіс­тю суспільства відповідальними за свою діяльність.

Підтримка, яка виявляється системі, може посилюватися, коли система задовольняє потреби і вимоги громадян. Тому без достатньої підтримки політична система не може ефек­тивно і надійно працювати.

Ці імпульси-вимоги та імпульси-підтримки повинні регу­лярно надходити до системи, інакше вона буде працювати з перервами або зовсім зупиниться. З іншого боку, надмірне перевантаження системи різними імпульсами не дає їй змоги ефективно працювати, система перестає оптимально реагува­ти на соціальну інформацію, яка надходить, що призводить до її застою.

Ставлення до вимог, які надходять від різних шарів населен­ня, значною мірою залежить від типу політичної системи. Ан­тидемократичні, тоталітарні системи, наприклад, розглядають запити і вимоги людей як своєрідний вияв незадоволення владою і тому прагнуть придушити виступи з цими вимогами. Демократичні, конституційні політичні системи, як правило, розглядають запити і вимоги населення як необхідну умову нормальної реалізації своїх функцій. Населення підтримує тих лідерів, ті угруповання, котрі вже підтвердили свою готовність захищати і задовольняти запити і потреби цього населення, тобто ті угруповання і тих лідерів, на які і на яких воно може впливати. і На виході системи як її реакція на вимоги і підтримку з'являються авторитетні політичні рішення і політичні дії влади з приводу розподілу цінностей і ресурсів. Вони можуть бути у формі нових законів, асигнувань на конкретні потреби, полі­тичних заяв про політичні наміри та політичні дії і т. д.

І все ж таки підхід Д. Істона до визначення моделі політич­ної системи не дає можливості пояснити, чому уряди часом приймають рішення, які не виходять з вимог громадян, більш того — суперечать їх інтересам. Прикладом можуть бути рі­шення правлячих кіл Сполучених Штатів про розв'язання війни у В'єтнамі, рішення ЦК КПРС про введення військ до Афганістану, рішення Російського уряду про початок бойових дій у Чечні і т. д. Можна стверджувати, що прийняття таких політичних рішень зумовлене вимогами, що надходять не від соціально-культурного середовища, а від правлячої еліти, яка приймає рішення.

Теорія політичних систем Д. Істона була критикована за по­верхове врахування психологічних аспектів політичної взає­модії.

Інший підхід до визначення політичної системи запропонував Габріель Алмонд. Він вважає необхідним на передній план ви-сунути цільовий, поведінковий аспект різних структур, які вхо­дять до політичної системи. З його точки зору, політична система — це різні форми політичної поведінки як державних, так і недержавних структур, в аналізі яких виділяються два рів­ня: шституційний та орієнтацшний. Якщо інституційний рівень зосереджений переважно на дослідженні державних і недержав­них політичних інститутів, то орієнтацшний зорієнтований на вивченні політичних структур, які в своїй сукупності створюють політичну культуру. Г. Алмонд підкреслив, що, на відміну від усіх інших суспільних систем та організацій, політична система наділена правом застосування чи погрози застосування більш або менш легітимного фізичного насильства. "Це узаконена си­ла, — пише він, — яка пронизує всі "вхідні" та "вихідні" фактори суспільства, надаючи йому особливих якостей та сенсу, забезпе­чуючи його згуртованість як системи".

Г. Алмонд визначає чотири функції "введення":

1) функція політичної соціалізації та залучення до участі в політичному житті;

2) функція артикуляції інтересів, тобто формування вимог, відповідних реальним чи уявним інтересам;

3) функція агрегування, тобто об'єднання, інтересів;

4) функція політичної комунікації, тобто спілкування, обмі­ну думками, ідеями.

Він визначає і три функції "виведення":

1) розроблення норм;

2) застосування норм;

3) контроль за виконанням цих норм.

Функція "введення" здійснюється неурядовими формуван­нями (групами тиску, політичними партіями, незалежною пресою та ін.), тоді як функція "виведення" — це урядова пре­рогатива.

У радянські часи в науковій літературі аж до середини 80-х років аналогом поняття "політична система" було поняття "політична організація суспільства". Політична організація су­спільства включала профспілки, молодіжні організації. Ядром політичної організації була КПРС — направляюча, мобілізую-ча і керівна сила суспільства. Монопольне становище КПРС в політичному житті суспільства набувало ролі держави, при­душувало ініціативу, політичну самостійність інших суб'єктів політики.

І лише наприкінці 80-х років категорія "політична система" стала утверджуватись у філософській, політичній літературі радянського суспільства. Але об'єм і зміст цієї категорії пояс­нювалися все ж інакше, ніж в зарубіжній літературі. У відпо­відності з марксистським підходом обумовленості політичної надбудови економічним базисом, соціально-класовою струк­турою суспільства, політична система була тісно пов'язана з визначеним типом формації.

Політична система суспільства в науковій літературі того ча­су визначалася як складний комплекс державних інститутів, політичних партій, суспільних організацій, у рамках якого відбувається політичне життя суспільства і здійснюється дер­жавна і суспільна влада.

З наведеного визначення проглядається абсолютизація інс-титуційного підходу і звуження масштабів та взаємозв'язку політичної системи з іншими соціальними структурами сус­пільства, психологічними, ідейними установками правлячої еліти і політичних лідерів.

Сучасні наукові погляди, які існують у вітчизняній науковій літературі, окреслюються двома підходами. Перший з них по­літичну систему трактує як теоретичний, ідеальний конс­трукт, який дає змогу виявляти й описувати системні властивості різних політичних явищ. При такому підході по­літична система розглядається не як відображення політичної дійсності, а як засіб (інструмент) системного аналізу політи­ки. У такому значенні поняття "політична система" може застосовуватися для аналізу будь-якого відносно цілісного і са­мостійного політичного утворення: держави, партії, профспіл­ки, громадсько-політичного руху та ін., кожне з яких можна розглядати як специфічну політичну систему.

У другому, більш конкретному тлумаченні поняття "політична система" визначає реальний складний механізм формування і функціонування владних відносин у суспільстві. Цей механізм включає політичну діяльність і політичні відносини між різними політичними суб'єктами (групи та індивіди): політичну органі­зацію (до якої входять держави, партії, політичні асоціації), по­літичні й правові норми, політичну свідомість і політичну культуру та ін.

Спираючись на ці підходи, при аналізі політичних систем різних суспільств слід враховувати як системні властивості рі­зних політичних явищ, так і сталі взаємозв'язки між ними. А саме: інвайроментальні (взаємозв'язок середовища і системи); інституційні (організаційні властивості елементів системи — держава, партії, громадські організації, масові об'єднання, які беруть участь у політичному житті); регулятивні (правові і по­літичні норми як нормативна основа діяльності інститутів си­стеми); комунікативні (внутрішні системні властивості і зв'язки та відносини); функціональні (політичний режим і процес, що складається в результаті діяльності з елементів си­стеми); культурно-творчі й ідеологічні (політична культура і свідомість); рольові (призначення політичної системи як ці­лого у суспільному житті окремої країни і на міжнародній арені, а також роль окремих елементів політичної системи).

Отже, політична система становить складне і специфічне явище в життєдіяльності суспільства, з внутрішньо організо­ваними зв'язками і властивостями елементів. її можна визна­чити як системну сукупність політичних взаємин, правових і політичних норм, інститутів, ідей, пов'язаних із формуван­ням, здійсненням влади та управлінням суспільством.

Яке ж методологічне значення категорії "політична система" для аналізу державного політичного управління?

По-перше, з її допомогою значно легше відокремити полі­тичну сферу від державної, розкрити її взаємодію.

По-друге, легко зіставити елементи державної політики і по­літики суспільства, відрізнити державне управління від упра­вління в суспільстві загалом.

По-третє, системний підхід дозволяє знайти багато спіль­ного в різних типах політичних систем, визначити тенденції їх модернізації і шляхи зближення.

По-четверте, можливості цієї категорії дозволяють вивчати динаміку різних національних політичних структур у порів­няльному плані протягом довгого часу, допомагають оцінити політичний клімат країни і на цій основі приймати найопти-мальніші політичні рішення.

Політична система функціонує як динамічна цілісна систе­ма в органічному взаємозв'язку з іншими системами: еконо­мічною, культурною, етнічною, соціальною, релігійною, ідеологічною. Всі системи суспільства взаємозв'язані і взаємо­залежні.

Визначальною щодо всіх систем, зокрема і щодо політичної, виступає економічна система. Адже серед численних і різно­манітних інтересів соціальних груп провідними є саме еконо­мічні. Правлячі групи, їхні партії та організації утворюють такий економічний організм, який задовольнив би насампе­ред їхні інтереси. Тому саме економічна система визначає сутність, структуру та функції політичної системи. Остання, зі свого боку, справляє регулятивний вплив на економічну си­стему, забезпечує існування саме такого економічного ор­ганізму, який потрібен правлячим соціальним групам.

Структура політичної системи

Аналіз політичної системи дає змогу розкрити її структуру. Це внутрішня організація цілісної системи як спе-

цифічного способу взаємозв'язку і взаємодії компонентів, що її утворюють; стійка впорядкованість елементів; закономірні зв'язки між елементами. Структура дає змогу зрозуміти, яким чином організоване системне ціле.

Звернемось до поглядів на структуру політичної системи, які найчастіше зустрічаються в сучасній вітчизняній політичній літературі.

Першим фундаментальним елементом політичної системи су­спільства є політичні відносини між індивідами, соціальними та етнічними групами, націями, державами; державою і громадя­нами, громадянами і їх організаціями щодо влади, вироблення і здійснення політики. Тут політична діяльність виступає фор­мою функціонування політичних відносин. Вона є усвідомленою, цілеспрямованою діяльністю соціальних суб'єктів з реалізації своїх політичних інтересів у конкретній політичній діяльності людей, їх соціальних груп, громадсько-політичних об'єднань.

Політична діяльність розпочинається з виникнення певного інтересу і завершується його реалізацією, тобто практичним результатом.

Одним із центральних елементів політичних відносин і по-т літичної діяльності є політичні ролі. Аналіз показує, що якою б стабільною не була система, політичні ролі її суб'єктів зав­жди в динаміці.

Стабільність політичних відносин полягає у чіткості визначення і закріплення в законах та нормах (правових, політичних, мораль­них) ролей, тобто кола прав, обов'язків і відповідальності суб'єктів політичної системи. Тому найважливіше політичне діяння склада­ється з утворення, зміцнення і виконання ролей, пов'язаних з по­єднанням елементів політичної системи з певними зв'язками. Такі ролі — ролі формування політичної системи та її функціонування — відіграють "офіси", сукупність "офісів" (мається на увазі система органів і посад державних, партійних і громадських організацій).

У зв'язку з цим стрижневим елементом політичної системи виступає політична організація суспільства, що включає дер­жаву та її установи, політичні партії, громадсько-політичні організації та рухи, трудові колективи зі своїми органами са­моврядування.

Важливим елементом політичної системи є політична свідо­мість як невід'ємний компонент політичної діяльності людей. Вона є відображенням політичного життя суспільства в ідеях, поглядах, уявленнях, традиціях, соціально-політичних почуттях людини, соціальної групи, нації, народу. Політична свідо­мість — це розуміння суспільством самого себе як політичної цілісності; в реальному житті вона виступає як сукупність від­повідних знань і оцінок.

Значну роль у політичній системі відіграє політична культура, яка характеризує якісний стан політичних відносин і діяльності в суспільстві, а також розкриває ступінь соціально-культурного розвитку людини та міру її активності у перетворенні політичної дійсності.

Політичні і правові норми виступають важливим регулюю­чим елементом політичної системи. Якщо політичні норми ді­ють і реалізуються у вигляді принципів і установ, що регулюють діяльність політичних інститутів і громадян як суб'єктів політич­ного життя, то правові норми — це сукупність затверджених або санкціонованих державою загальнообов'язкових правил полі­тичної поведінки (норм), дотримання котрих забезпечується певними заходами державного впливу (кримінальне, адмініс­тративне, державне, громадянське право). На основі політич­них і правових норм утворюються регулятори суспільних відносин щодо влади і закріплюються основні принципи ді­яльності суб'єктів політики.

Визнаним елементом політичної системи суспільства є засоби масової інформації як засоби духовного спілкування великих мас людей, духовно-політичного спілкування держави і суспіль­ства, людини і держави, держави з іншими політичними інсти­тутами та іншими державами і міжнародними організаціями. Засоби масової інформації використовуються, насамперед, для політичного та ідеологічного впливу на електорат з метою легі-тимізації влади або її захоплення, зміцнення і реалізації в інте­ресах певних соціальних сил.

Поряд з наведеними вище поглядами на структуру політичної системи існують і інші. Переважна більшість сучасних західних і значна частина російських вчених у структурі політичної сис­теми виділяють такі підсистеми, як інституційна, нормативна, комунікативна, культурна і функціональна.

Основним елементом політичної системи є інституційна під­система, тобто сукупність інститутів (державних, партійних, су­спільно-політичних), які виражають і представляють різні за значенням інтереси: від загальнозначущих до групових і приват­них. Найважливішим інструментом реалізації суспільних інтере­сів є держава. Вона концентрує у своїх руках владу і ресурси, розподіляє цінності і блага, спонукає населення до обов'язково­го виконання своїх рішень. Крім держави, в інституційну підси­стему входять як політичні організації, наприклад, партії, групи тиску, так і неполітичні організації, які мають значні можливо­сті впливати на владу і суспільство — засоби масової інформа­ції, церква і т. ін.

Рівень інституційної підсистеми визначається ступенем ди­ференціації і спеціалізації ролей та функцій їх структур. Зав­дяки спеціалізації ця підсистема може швидко й ефективно реагувати на нові потреби та вимоги населення.

Інститути влади виконують найрізноманітніші ролі на осно­ві різних норм — політичних, правових, культурних, мораль­них і т. д. Ця вся сукупність норм, які регулюють політичні відносини, складає нормативну підсистему. Норми викону­ють роль правил, на основі яких відбувається політичний вплив. Ці правила можуть фіксуватися в конституціях, право­вих актах, а можуть передаватися з покоління в покоління у вигляді традицій, звичаїв, символів.

Керуючись такими формалізованими і неформалізованими правилами, політичні суб'єкти вступають у взаємодію. Форми цих взаємодій, що грунтуються на злагоді чи конфлікті (нап­риклад, між особою і державою), на їх інтенсивності та нап­равленості, складають комунікативну підсистему. Система комунікації характеризує відкритість влади, її здатність до ді­алогу, прагнення до злагоди, до обміну інформацією з сус­пільством.

Політична взаємодія обумовлюється характером культурно-релігійного середовища, його однорідністю. Сукупність суб­культур, релігійна система визначають пріоритетні цінності, переконання, стандарти політичної поведінки, політичну ментальність і складають культурну підсистему. Вона надає загальнозначущого смислу політичним діям, відносинам різ­них суб'єктів, стабілізує суспільство, лягає в основу взаєморо­зуміння і злагоди. Чим вище рівень культурної однорідності суспільства, тим вище ефективність діяльності політичних інститутів. Базовим елементом культурної підсистеми є пану­ючі в суспільстві політична культура і релігія, які визначають модель взаємодії індивідів, стандарти індивідуальної пове­дінки.

Бажані моделі суспільства, які віддзеркалені в системі куль­турних цінностей та ідеалів, визначають сукупність методів і засобів реалізації влади. Ця сукупність політичних технологій складає функціональну підсистему. Переважання методів примусу чи злагоди в реалізації владних взаємин визначає ха­рактер взаємовідносин влади і громадянського суспільства, засоби його інтеграції та досягнення цілісності.

Усі підсистеми політичної сфери поєднані зв'язками взає­мозалежності. Взаємодіючи, вони забезпечують життєдіяль­ність політичної системи, допомагають ефективній реалізації її функцій у суспільстві. Отже, політична система — це жива, відкрита, динамічна система, що виконує свої функції.

Функції політичної системи

У науковій літературі є різні точки зору щодо функцій політичної систтеми, але є і певні спільні наукові підходи. Одна з таких точок зору узагальнює погляди більшості вітчизняних учених щодо функції політичної системи. Вони збігаються у тому, що кож­на функція повинна відбивати певну системну якість. У зв'яз­ку з цим можна виокремити такі основні функції політичної системи суспільства:

1) визначення цілей і завдань суспільства;

2) мобілізація ресурсів;

3} владно-політична інтеграція суспільства;

4) регулювання режиму соціально-політичної діяльності;

5) легітимізація, під якою розуміється досягнення необхідного ступеня відповідності реального політичного життя офі­ційним політичним і правовим нормам.

Головні функції політичної системи — це визначення цілей і завдань суспільства, а також мобілізація всіх ресурсів для дося­гнення цих цілей і регулювання режиму політичної діяльності.

Функції інтеграції, легітимізації є функціями не лише полі­тичної системи, а й духовно-культурної, економічної та інших систем.

Виконуючи свої функції, політична система забезпечує цілі­сний керівний вплив на суспільство як єдиний організм, що ефективно управляється політичною владою.

Характерною ознакою політичного управління є те, що це уп­равління свідоме, воно пов'язане з визначенням стратегічних, довгострокових пріоритетів, цілей, мети діяльності людей, їх уг­руповань і суспільства в цілому. Політичне управління повинне формувати і підтримувати певний соціальний порядок забезпе­чувати його захист, виправдовувати його існування.

Сьогодні Україна тільки починає розбудову своєї нової полі­тичної системи — системи демократичної діяльності й відно­син, правових гарантій та політичної відповідальності всіх суб'єктів демократичного процесу.

Тому в реальному житті нашої країни, як і в інших країнах, що формують свої нові політичні системи, відбувається пос­тійне суперництво двох факторів, двох основних тенденцій. З одного боку, фактор випадковостей, тенденція до дезорганіза­ції, до руйнування старої політичної системи. З іншого — фактор управління і самоуправління, тенденція до організова­ності, впорядкування та стабілізації розвитку і прогресу полі­тичної системи. Важливо, щоб усі ці процеси і явища були вузько детермінованими і мали можливість для різних ліній розвитку. Можливість управління визначається самим існу­ванням випадковостей, що дає змогу уникнути одноваріантного призначення. Тому одна з основних умов управління — це умо­ва мати певний вибір; друга умова — щоб управляти, треба мати зворотний зв'язок між усіма елементами політичної си­стеми.

Інша точка зору щодо функцій будь-якої системи виходить з того, що політична система забезпечує стабільність суспіль­ства, його прогрес через збалансованість різних груп інтере­сів. Виходячи з цього, можна виділити такі функції політичної системи, використовуючи класифікацію сучасних американ­ських політологів Г. Алмонда і Дж. Пауелла:

1. Функція висловлення інтересів. Політична система через різні організації повинна представляти в суспільстві інтереси рі­зних соціальних rpyпt. Інакше вони можуть знаходити інші, часто досить руйнівні форми відображення своїх вимог.

2. Функція узагальнення інтересів. Розмежованість інтересів різних соціальних груп, індивідів у суспільстві може бути дуже великою. Тому з'являється потреба їх узагальнити, перекласти вимоги на мову програм і довести їх до влади. Цю функцію виконують переважно партії.

3. Функція відпрацювання правил і норм. Цю функцію вико­нують законодавчі органи, видаючи закони і нормативні до­кументи.

4. Функція застосування правші. Виконання цієї функції є прерогативою виконавчих органів, які реалізують накази за­конодавців.

5. Функція контролю застосування правил. Цю функцію ви­конують судові органи і органи насилля чи примусу.

6. Функція політичної комунікації. Вона припускає різні форми взаємодії та обміну інформацією між різними струк­турами політичної системи, лідерами і громадянами.

Типологія політичної системи

Розроблення теорії політичних сис­тем передбачає їх диференціацію за типами. У вітчизняній політичній лі­тературі довгий час вважалося, що єдиним критерієм, у відповідності з яким треба класифікувати політичні системи, є суспільно-політична формація, економі­чний базис суспільства. Відповідно до критерію виділилися ра­бовласницька, феодальна, буржуазна і соціалістична політичні системи.

Недостатність такої типології полягає в абстрактності та жорсткому прив'язуванні до економічної структури суспіль­ства. Відомо, що однотипний економічний базис (Німеччина, Франція, Англія, Італія) перед другою світовою війною ство­рив різні типи політичних систем. У Німеччині та Італії гос­подарювали тоталітарні фашистські політичні сили, в той же час у Франції та Англії — ліберально-демократичні. Такого роду приклади можна було б продовжувати. Справа, мабуть, не тільки в економічному базисі суспільства, хоча, безумовно, він відіграє важливу роль у становленні та функціонуванні по­літичних систем.

У зарубіжній політичній науці типи політичних систем кла­сифікуються за різними критеріями, і це дозволяє більш гли­боко аналізувати їх, бачити переваги одних політичних систем над іншими як при однакових, так і при різних економічних структурах.

Так, Ж. Блондель поділяє політичні системи за змістом та за формами управління. Він виділяє п'ять основних типів:

1) ліберальні демократії, які опираються на лібералізм у прийнятті державних рішень;

2) комуністичні системи з пріоритетом рівності соціальних благ і зневагою до ліберальних засобів їх досягнення;

3) традиційні політичні системи, які управляються олігархі­єю і відзначаються нерівномірним розподілом соціальних і економічних благ;

4) політичні системи, що переживають період становлення в країнах, які розвиваються, з авторитарними засобами управ­ління;

5) авторитарно-консервативні системи, мета яких — збере­ження соціальної та економічної нерівності, але більш дієви­ми засобами.

Існують і спрощені підходи до класифікації політичних си­стем. Вони поділяють політичну систему на демократію і дик­татуру або на демократію, авторитаризм і тоталітаризм.

Більшість сучасних політологів виділяють три типи політич­них систем:

1. Політичні системи англо-американського типу.

Вони характеризуються вільною політичною культурою, яка спирається на раціональний розрахунок, терпимість і толе­рантність громадян і політичної еліти. Системи цього типу стабільні, ефективні, здатні до саморегуляції. У цій системі чі­тко реалізується принцип розподілу влади на три гілки (зако­нодавчу, виконавчу і судову) і чітко визначені їх функції.

2. Політичні системи тоталітарного типу.

У політичній системі такого типу влада зосереджена в руках нечисленної політичної номенклатури (бюрократії). Засоби масової інформації перебувають під контролем держави. У су­спільстві, як правило, дозволена діяльність лише однієї партії, яка контролює всі елементи політичної системи, включаючи і державу. Панує ідеологія керуючої партії. Занадто розширені функції репресивних органів. Політична активність носить дозвільний і примусовий характер.

3. Континентально-європейські політичні системи.

Це політичні системи, які склались у Франції, Німеччині, Італії, країнах Скандинавії. Для них характерним є існування та взаємодія елементів старих і нових культур, політичних традицій та форм політичної діяльності. Партії та суспільно-

політичні об'єднання вільно функціонують у межах існуючих конституційних норм. Представницькі і виконавчі гілки влади виконують свою діяльність на основі визначених законом ре­гламентів та процедур.

ОСНОВНІ НАПРЯМИ СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТКУ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ

Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава. Конституція України, cm. 1

Більшість сучасних вітчизняних політологів, досліджуючи взаємозв'язок державної влади і суспільства, обмежують полі­тичну практику існуванням двох основних типів політичної системи — демократії й диктатури. Демократія визначається як народна форма правління, де народ наділений владою і здійснює її безпосередньо сам або через вільно обраних своїх представників. За диктатури така можливість відсутня.

Сучасний стан формування політичної системи

Незалежна Україна обрала демокра­тичний тип політичної системи, що й визначено в новій Конституції Ук­раїни. Згідно з її основними положеннями, сьогодні відбувається активний процес формування нової політичної системи. Складовими елементами цього процесу є: утвердження принципів демократії, парламентари­зму і політичного плюралізму; забезпечення прав і свобод громадян; поділ державної влади на законодавчу, виконавчу і судову; запровадження інституту президентської влади; виз­нання засобів масової інформації важливим елементом полі­тичної системи; формування системи самоврядування народу тощо. Деякі з цих елементів уже увійшли в життя, а деякі тіль­ки наблизилися до виконання. Крім того, докорінного рефор­мування потребує економіка України. Вона вимагає переходу на ринкові відносини. Але щоб ринкове саморегулювання не перетворилося на розгул ринкової стихії, держава і її законо­давчі органи, партії та профспілки повинні доповнити його системою законодавчих та інших заходів, спрямованих, на­самперед, на забезпечення соціального захисту громадян дер­жави.

Утворення нової політичної системи в нашому суспільстві відбувається складно й суперечливо. Після серпня 1991 р. по--чали складатися зовсім нові умови суспільного життя. Існуючі політичні інститути були неспроможні діяти ефективно, а но­ва політична система, яка покликана через відповідні інститу­ти здійснювати управління суспільством, виробляється дуже повільно.

Водночас вихід з економічної та політичної кризи вимагає як­найшвидшого, рішучого й, безумовно, компетентного запровад­ження нових систем: економічної — з ринковими відносинами, приватизацією, однаковими умовами функціонування різних форм власності; політичної — з новими політичними відносина­ми, правовою державою, парламентськими партіями, громадян­ським суспільством і самоврядуванням, соціальної — зі справедливим розподілом матеріальних і культурних благ, новою організацією праці, ефективним соціальним захистом населення країни. Причому, вводити нові системи необхідно виключно на науковій основі, зі своїми ознаками, законами, категоріями, з на­бором певних взаємодіючих інститутів, ланок, їх доцільністю, підпорядкованістю й самостійністю. Для ефективного виконання цих завдань потрібні висококваліфіковані фахівці, які добре зна­ють загальні закономірності процесів управління й самовряду­вання, історичний і політичний досвід своєї країни та інших країн. На жаль, таких фахівців в Україні дуже мало.

Справа в тому, що політична й народногосподарська систе­ми в колишньому СРСР фактично ніколи не управлялися професіоналами. Професіональне управління вимагає знання більш як 400 конкретних правил, досі не відомих керівництву. Жоден вищий навчальний заклад до недавнього часу не готу­вав управлінців. В колишньому СРСР лише генеральних ди­ректорів підприємств було понад 100 тис, але тільки дехто з них мав відповідні знання.

Не краще було і з політичним керівництвом. Аналіз освіти членів політбюро ЦК КПРС свідчить, що після смерті Леніна від 15 до 40 відсотків вищого політичного керівництва не ма­ло не тільки професійної управлінської, але й вищої освіти. Тобто, тривалий час країною правили люди, м'яко кажучи, некомпетентні.

Політична спадщина тоталітарної системи мала й багато ін­ших негативних наслідків. У теорії домінувало збіднене, а не­рідко й примітивне уявлення про демократію, зокрема, соціалістичну, мала місце недооцінка бюрократизму як пот­ворного соціального явища. Держава й право трактувалися в науковій літературі як класові інститути, позбавлені загально­людського змісту. Тривалий час існувало недовірливе й навіть негативне ставлення до самої ідеї самоврядування. У політичному житті панувала одна партія, а всі інші політич­ні інститути були підвладними КПРС і обслуговували її полі­тику, її панування. На жаль, власний досвід України щодо реформування політичної системи відсутній, а досвіду щодо побудови сучасної демократичної політичної системи наша країна практично зовсім не мала.

Основні напрями й перспективи формування нової політичної системи

Головною метою формування нової політичної системи є перехід до справжньої, діючої народної демок­ратії. Для того щоб нова політична система була завжди здатною до самооновлення й адаптації, необхідно, згідно з положенням но­вої Конституції України, докорінно опрацювати механізм представницької та безпосередньої демократії, широко втіли­ти в суспільне життя елементи самоврядування, зламати бю­рократичну машину, обравши справді професіональний, ква­ліфікований парламент. Виконавча влада повинна бути також висококваліфікованою, а її апарат — невеликим, але здатним ефективно працювати.

У зв'язку з докорінною перебудовою механізму представ­ницької демократії та безпосередньої демократії виникає не­обхідність удосконалення виборчого законодавства на бага-топартійній основі, чіткого визначення процедури виборів Президента, народних депутатів України, місцевих представ­ницьких органів.

До основних напрямів становлення й розвитку нової політи­чної системи слід віднести побудову демократичної, правової, соціальної держави, як записано в Конституції, з ефективно діючим парламентом, професіональним висококваліфікова­ним, сильним урядом, незалежними судовими органами — тобто з чітким поділом влади на законодавчу, виконавчу, су­дову гілки з розмежуванням їх функцій. Важливим є зміцнен­ня законності й правопорядку, виключення можливості узурпування влади та зловживань, ефективна протидія бюро­кратизмові й формалізмові; утвердження верховенства закону, його безперечне дотримання на всіх рівнях усіма громадяна­ми; забезпечення гідних людини умов життя.

Демократизм держави і державного ладу в цілому виявляється, насамперед, у визнанні народу носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні, а також у поєднанні безпосередньо народовладдя із здійсненням влади через органи державної вла-' ди і місцевого самоврядування.

Крім цього, основним напрямом формування новрї політи­чної системи є побудова громадянського суспільства як суку­пності вільних людей та їх організацій, політичних партій, рухів, профспілок, кооперативів, асоціацій, покликаних вира­жати й захищати індивідуальні та групові інтереси громадян, встановлювати й реалізовувати відповідні відносини з держа­вою. Створення громадянського суспільства в Україні мусить спиратися на використання світового досвіду, різних форм1 власності й демократичних політичних інститутів.

Шлях до громадянського суспільства пролягає через якнай­ширше запровадження самоврядування народу. Воно втілю­ється у двох взаємопов'язаних тенденціях:

1) розширення сфери самоврядування народу за рахунок ра­дикального звуження централізованого державного управлін­ня;

2) якісний розвиток самоврядування, спрямований на по­дальше розширення сфери дії гуманістичних принципів, де­мократичних засад, витіснення елементів бюрократизму.

Важливим у побудові громадянського суспільства є утверджен­ня плюралізму, який виступає своєрідною формою самореалізації суспільства й особи, відображаючи ступінь самодіяльності віль­них людей та їх організацій, соціальної й політичної свободи.

Як основа демократичної політичної системи громадянське суспільство вносить у неї демократичні риси та якості, могут­ній дух вивільнення особи від державного диктату.

Важливим напрямом формування політичної системи є по­дальший розвиток і вдосконалення політичних відносин шля­хом відкриття максимального простору самоврядуванню суспільства на всіх рівнях його соціально-політичної організації, сприяння якнайповнішому вияву ініціативи громадян, пред­ставницьких органів влади, партій, об'єднань і рухів, трудових колективів.

Зростання політичної свідомості та політичної культури су­спільства й особи як на теоретичному, так і на буденному рів­нях є також важливим напрямом становлення й розвитку нової політичної системи. Це передбачає запровадження раці­ональної системи політичної освіти громадян, удосконалення повсякденного практичного політичного досвіду, враховуючи, що буденний рівень політичної свідомості матеріалізується у спостереженнях, звичках, уявленнях, стереотипах, впливає на формування громадської думки.

Творення нової України вимагає якісно нового стану духов­ності народу, посилення його освітнього й культурного по-

тенціалу, структурних змін у середній і вищій освіті, звернен­ня до найкращих політичних традицій, політичної історії та культурної спадщини українського народу, раціональнішого й ефективнішого використання досягнень вітчизняного мис­тецтва. Це вимагає забезпечення необхідних умов для вільного розвитку нації в цілому й кожного етносу зокрема, формування й зростання національної свідомості й національної культури.

До основних напрямів й перспектив формування нової полі­тичної системи слід віднести вдосконалення діяльності засобів* масової інформації, зміцнення їх ролі в регулюванні політич­них відносин, управлінні суспільством, формуванні політичної свідомості, політичної культури суспільства й кожного громадя­нина, особливо в досягненні владно-політичної інтеграції сус­пільства.

Найважливішим завданням засобів масової інформації є за­безпечення широкої гласності як запоруки демократизації сус­пільства, важливого принципу розбудови громадянського суспільства та правової держави. Одним із головних результатів діяльності засобів масової інформації повинне бути створення нової суспільно-політичної ситуації, яка характеризується роз­кріпаченням свідомості й ініціативи людей, вільним обміном і боротьбою думок, справжнім плюралізмом у пошуках шляхів виходу країни з кризи. При цьому гласність не повинна обер­нутися на засіб вияву амбіційних, егоїстичних інтересів окремих людей чи груп, досягнення цілей, що не збігаються з утвер­дженням реального народовладдя.

Вчасне самооновлення політичної системи з урахуванням внутрішнього й міжнародного становища, тобто її постійна адаптація, є важливим компонентом розвитку політичної си­стеми. Адаптація для політичної системи — це не просто при­стосування до ворожого впливу, це також спроба перетворити ті системи, які справляють тиск.

Слід зазначити, що будь-яка політична система функціонує на основі соціально-політичних норм, що відіграють роль ре­гулятора політичної діяльності. Головне місце серед них посі­дає право — санкціоновані чи встановлені державою для громадян і юридичних осіб правила поведінки, дотримання яких забезпечується державним примусом. Крім того, існують звичаї, корпоративні норми та норми моралі. В усій системі норм є основні положення, пов'язані з виконанням влади. Це державне (конституційне) право, що гарантується Конститу­цією. Решта норм так чи так випливає з неї. Саме конститу­ційні норми мають найбільш виражений політичний характер.

Конституція й соціально-політичні права громадян

Конституція (від лат. constitutio — ус­трій) — це писаний правовий доку­мент (основний закон). Він містить політичні інститути й процедури. Слід зазначити, що тиранічні режими теж можуть мати демократичні конституції. Тому важлива не просто конституція, а конституціоналізм як принцип функціонування політичних інститутів у тому розумінні, що й уряд, державні інститути реально обмежені у своїй діяльності певними правовими процедурами, й що є певні рішення, яких рони не можуть прийняти взагалі. Необхідно мати так звану "живу конституцію" — реально існуючу в країні систему соці­ально-політичних відносин, що генерують і захищають консти­туціоналізм. Останній може існувати й без конституції (напри­клад, в Англії). Важливим принципом конституціоналізму є за­хист прав і свобод людини.

Система суспільних відносин, які регулює, закріплює і охороняє конституція, складає конституційний лад країни. Основними складовими елементами конституційного ладу є державний і суспільний лад. Конституція регулює і закрі­плює, як правило, не всі аспекти державного і суспільного ладу, а лише їх основи. Тому пріоритетним елементом кон­ституційного ладу є основи державного ладу. У найбільш загальному плані основи державного ладу являють собою систему базових принципів організації і діяльності держави та її найважливіших інститутів. Ці принципи визначають суть, тип, форми, функції держави та механізми їх здійснен­ня. Головною рисою нашої держави і відповідно принципами державного ладу є суверенність і незалежність.

Підсумовуючи, зробимо певні висновки.

Політична система суспільства — це система відносин, ідей, інститутів, політичних і правових норм, пов'язаних із форму­ванням і здійсненням влади та управління. Вона забезпечує інтеграцію всіх елементів суспільства й саме його існування як єдиного цілого.

Основний напрям становлення та розвитку політичної сис­теми України — глибока й усебічна демократизація суспіль­ного життя, розбудова громадянського суспільства, правової, соціальної держави, посилення взаємовпливу і взаємозв'язків із політичними системами інших країн задля власного безпе­рервного вдосконалення.

Тенденція розвитку держави на рубежі XX cm.

Правовий та соціальний етапи не об­межують подальший розвиток держа­ви. Деякі політологи вважають, що су­часні демократичні держави вступають у нову — екологічну стадію. Для неї характерно висуван­ня на перший план забезпечення екологічної безпеки і еколо­гічних (екзистенційних) прав особи, виживання її та всього людства. В нових умовах держава разом з громадськістю по­кликана запобігти ядерній та екологічній катастрофі, налаго­дити адаптивний, такий, що підтримує екологічну рівновагу, спосіб життя.

У розвиткові сучасних держав є дві тенденції. Перша з них — дестатистська — полягає в активізації громадянського сус­пільства, його контролю над державою, розширення впливу на нього політичних партій і груп інтересів, децентралізації окремих функцій держави, посилення в діяльності окремих його органів самоуправлінських начал.

Друга тенденція — етатистська — проявляється в підвищенні ролі держави як регулятивного та інтеграційного інструменту суспільства. Сучасна держава активно втручається в економіч­ні, соціальні та інформаційні процеси. За допомогою подат­ків, швестицшної, кредитної та іншої політики вона стимулює розвиток виробництва, усуває диспропорції в еко­номіці. Все більш істотну роль в її діяльності займає розроб­лення стратегії і планування суспільного розвитку. Одночасно в державній діяльності помітно скорочується застосування примусу.

Ще важливішу роль відіграє держава в перехідні етапи сус­пільного розвитку, як це має місце в Україні та інших нових

незалежних країнах. Тут держава є головним знаряддям ре­формування та трансформації суспільства, підтримання ста­більності і порядку. При цьому вона самостійно змінюється, набуває нових форм організації.

Вегеш