Про кобзарів

Кобзарство в Україні було унікальним культурно-історичним явищем. Народні лірники та кобзарі об'єднувалися в організації з особливим устроєм, своєрідною системою обрядів вступу нових членів, умовами їх підготовки, навчанням та особливостями поведінки. Ці організації називалися кобзарськими братствами чи гуртами, у яких були свої ватажки й отамани, свої соцькі й десяцькі, судді, скарбни­ки тощо. Ці братства діяли за територіальним принципом, тобто кожне з них об'єднувало кобзарів певного повіту України, їх місцем зборів служила обрана ними церква, до якої всі члени збиралися у визначені свята. Як у кожному ремеслі, тут теж були свої майстри та учні, які повинні були перейняти від досвідчених співців уміння, опанувати таємну мову братства, яка в кобзарів називалась «лебійською». Нею складалися навіть пісні на зразок:

Коби б мені кумси сяна,

А до кумси ще ширина

Переклад: Коли б мені хлібець святий, А до хліба трошки сиру,

І бутельбух вовчану Каравана чорнобрива

А до сиру шклянка пива, Та дівчина чорнобрива.

У кобзарів існували і свої таємні пісні, зокрема Ф. Лавров згадує пісню про Жвачку (заклинання нечистого) та про таємничий та­нець: «У незрячих кобзарів та лірників був і свій танець, що звався «лебійська скакомка» (дідівський танець). Він девчому нагадував український козачок, але виконання цього танцю майже ніхто з сто­ронніх не бачив, бо він виконувався лише тоді, коли кобзар чи лірник одержував «визвілку». Під час виконання танців хтось з лірників чи кобзарів неодмінно стояв на варті й пильнував, щоб ніхто сто­ронній не бачив «лебійської скакомки». Існували у кобзарів і свої засекречені «Устиянські книги», зміст яких не можна було розголо­шувати під страхом смертної кари.

Тільки осягнувши всі необхідні знання і вміння можна було отри­мати «визвілку», тобто своєрідний обряд ініціації, після якого учень мав право самостійного кобзарювання та вступу до кобзарського гурту. У середовищі співців цей ритуал називався «одклінщина». Навчання до нього продовжувалось упродовж трьох—п'яти, а то й більше років.

Ряд вчених відзначають і той факт, що окрім вміння грати на музичному інструменті (кобзі чи бандурі), співати думи та пісні, знати правила та закони братства, учні переймали від майстрів певну таємну інформацію, яку не мали права розголошувати, що зумовлювало дуже строгий відбір тих, котрі приймалися у братство. Прийом здійснювався радою старійшин кобзарського братства, яка здійснюва­ла поточне правління і водночас була верховним судом його членів. Для навчання кобзарському мистецтву існували також кобзарські школи.

Таємність інформації, яка передавалася усно, обряди посвяти, ри­туальна поведінка тощо уподібнювали ці організації до язичниць­ких громад жерців. Такими вони були на ранніх стадіях розвитку. Можливо, частково з цим пов'язаний той факт, що до кінця 18 ст. майже не збереглося відомостей про кобзарів. Лише згодом із пев­ною переорієнтацією організацій та зміною їх укладу з'являється більше інформації про лірників та кобзарів.

Першими творцями і виконавцями дум були кобзарі, імена яких не дійшли до наших днів. Це, як правило, були колишні козаки, які постраждали від ворогів під час битв чи в полоні, або ж старі козаки, які не могли вже воювати, але залишались вірними козацтву. Деякі з них жили разом з козаками на Січі, щоб піднімати бойовий дух молодих воїнів. Існують спогади, що перед вирішальними битвами козаки слухали спів кобзарів, і це надихало їх на ратні подвиги. Інші кобзарі мандрували, зупиняючись в містах і селах, де на цент­ральних майданах виконували свої твори, розповідали людям най­новіші події. Цим вони піднімали національну свідомість народу, вселяли віру в незалежність української держави. Тому всі понево­лювачі української землі переслідували і вбивали народних співців.

18 століття залишило поодинокі свідчення про носіїв героїчної поезії — кобзарів. Відомо про кобзаря Рихлівського, на прізвище Бандурка (чи Милий), який називався «гайдамацьким бандуристом» за участь у народних повстаннях; а також Грицька Кобзаря. Про останнього збереглися свідчення, що він був козаком. Потрапивши з двадцятьма побратимами у полон, він домігся довіри ворогів і був призначений наглядачем. Згодом влаштував втечу козаків, видав­ши їм турецький одяг, за що йому турки викололи очі. Про нього існують народні легенди, зокрема про вбивство під час гайдамацько­го повстання та поховання у Канівському лісі.

Славетний фастівський полковник Семен Палій, якого Петро І за­слав до Сибіру, навіть у неволі не розлучався з кобзою. Існують також свідчення про утримування Петром І незрячих кобзарів Любистка та Ніжевича та однієї кобзарки, ім'я якої невідоме, як придворних співців Згодом Любисткові вдалось утекти із царського двору.

З наступом російського царизму на культуру українського народу кобзарство занепало. Царські власті оголосили кобзу «крамоль

ним» Інструментом, полювали на народних співців, увязнювали їх, знищуючи інструменти.

Архівні документи, виявлені в 19 ст., свідчать, що трьох кобзарів, учасників Коліївщини, було страчено: Прокопа Скрягу з міста Остапова, Михайла, Сокового зятя з с. Шаржиполя, Василя Варченка з міста Звенигородки. Перші два були учасниками збройних повстань. Про останнього з них записано: «Стратити за те, що він разом з ватажком загону повстанців Ремезою обійшов багато сіл і містечок та гайдамакам на бандурі гравав». З цього видно, наскільки важли­вою була роль кобзарів у формуванні національної свідомості.

Пізніше відомими були імена кобзарів 19 ст., від яких записува­ли думи Цертелєв, Куліш та ін. Серед них — Архип Никоненко з міста Оржиці та Андрій Шут з міста Олександрівки на Чернігів­щині. Талановитим кобзарем з великим імпровізаторським хис­том був Іван Стрічка, від якого у першій половині 19 ст. записано 13 дум. Найпопулярнішим кобзарем того часу був Остап Вересай (Радчишин, учень Семена Кошового), який вирізнявся з-поміж інших дуже багатим репертуаром. Він мандрував по Полтавщині, Чернігівщині, Київщині, був навіть у Петербурзі та інших містах. Будучи високо-інтелігентною людиною, він був знайомий з багатьма видатними дія­чами (зокрема листувався з Шевченком, який на знак глибокої по­ваги подарував йому свій «Кобзар» з автографом). Є спогади, що на його виступи у Києві заїжджалися люди з усієї України. Він був надзвичайно талановитим, неперевершеним виконавцем. Про цю людину існує більше свідчень, оскільки з ним спілкувалися того­часні етнографи-фольклористи та збирачі народної творчості (у тому числі П. Куліш). Ці записи розширюють знання про кобзарів. Зо­крема серед своїх побратимів О. Вересай називає Вербу Данила, Хру­ща Федора, Ладжу Антона, братів Максима і Сергія, Івана Стрічку і його сина Сакона, Кощія Федора, Яхна Івана. Вересаївська традиція передавалась упродовж кількох поколінь: його учнем був кобзар Кулибаба, у якого вчився Гончаренко, у нього — Горобець, у Гороб­ця — Бідило, а у нього — Гащенко, який теж мав кількох учнів.

Зібрано багато інформації про життя та творчість, особливості репертуару та виконання й інших кобзарів 19 ст., зокрема І. Кравченка-Крюковського, Гната Гончаренка (від нього записували твори Г. Хоткевич, Леся Українка, К. Квітка; його майстерність високо цінували В. Гнатюк та Ф. Колесса), Терентія Пархоменка.

Серед кобзарів кінця 19 — початку 20 ст. відомі також імена — Михайло Кравченко (від якого записував думи на фонограф Ф. Ко­лесса), Петро Древченко, Павло Гащенко, Терентій Пархоменко, Іван Кучеренко, Іван Нетеса, Григорій Кожушко; та лірників — Самсон Веселий, Іван Зозуля, Ларіон. На початку 20 ст. кобзарів було чимало, вони відігравали значну роль у формуванні політичної думки україн­ського народу, за що їх часто переслідували і знищували.

За останні роки в українській періодиці були оприлюднені фак­ти про те, що з приходом радянської влади на українські землі вела­ся цілеспрямована ідеологічна боротьба проти народних співців. У перші роки радянської влади було прийнято дві постанови, за яки­ми кобзарі переслідувались як жебраки, а також заборона націо­нальних інструментів кобзи, ліри, бандури. Почалося переслідуван­ня і масове знищення носіїв української пам'яті. Найжорстокішою була акція взимку з 1934 на 1935 р., коли кобзарів усієї України (337 майстрів) зібрали в Харкові начебто з нагоди кобзарського з'їзду, а потім 239 з них розстріляли за Харковом біля Холодної гори, а решту відправили до Москви, звідти — в Сибір.

Кобзарство — ще остаточно не вивчена сторінка народної твор­чості. Саме завдяки українським співцям збереглися безцінні пер­лини народного ліро-епосу. Серед сучасних досліджень цікавими є монографія Ф. Лаврова «Кобзарі» (К., 1980) та розділ «Кобзарська присяга» з книги В. Балушка «Обряди ініціацій українців та давніх слов'ян» (Львів; Нью-Йорк, 1998).