Поетика пісень-хронік

Пісні-хроніки легко вирізнити за чисто формальними ознаками. Крім особливої деталізації подій для них характерні речитативно-декламаційна мелодика, обов'язкова коломийкова структура (4+4+6) та статичний тип драматургії. За способом мислення вони тяжіють до давньослов'янської ліро-епіки, не випадково у Карпатському регіоні їх називали «думами». Однак вони мають свої специфічні жанрові ознаки.

Як правило, пісні-хроніки починаються заспівами-зачинами з використанням стереотипних епічних кліше, як в думах. Багато з них — звертанням до слухачів:

Послухайте, добрі люди, що маю казати, А я хочу про (ім'я) співанку співати.

Характерними також є епічні формульні закінчення, найчасті­ше — звернення до аудиторії зі словами, якими підтверджується, що оспівані події відбувались насправді:

Сіло потя на воротях, на вітер ся здуло, Я би того не співала, якби так не було.

Ще одна визначальна риса цих творів — використання так зва­ної «сфрагіади» — згадка в останніх рядках імені автора. Така вка­зівка на авторство у текстах відрізняє їх від інших жанрів народної творчості, хоч складені вони у традиційно-фольклорній манері:

На його могилі виросла калина, А цю пісню ізложила Худин Катерина. Або: А хто вміє заспівати, то най заспіває,

Ступареві співаночки най не забуває.

Тематика цих пісень дуже різноманітна: історичні події від доби козаччини, боротьба з польськими поневолювачами, події опришківського руху (найчастіше у зв'язку з життєвими фактами про Довбуша), трагедія еміграції, війни та їх наслідки. Це ускладнює їх класифі­кацію та систематизацію. Багато подібних текстів укладачі збірників поміщають серед історичних пісень або балад, хоч за комплексом поетико-стильових рис це є самостійний жанровий різновид народ­ної ліро-епіки.

Серед нині побутуючих текстів перше місце займає тема насиль­ницької колективізації та вивезення селян у Сибір, їх муки, смерть рідних, важке життя на чужині, повернення додому, де «господар» все знищив, тощо. Такою, наприклад, є пісня «А у Петра Бітового та дві дочки були», що побутує у львівському регіоні.

Епічні компоненти переважають над ліричними, основна функ­ція цього жанру не естетична, а інформативна. Тому пильна увага звертається не на мелодику (як правило, всі тексти, не залежно від змісту, співаються на ту ж саму мелодію), а на інформативність. Цим вони споріднені з історичною народною прозою. Великий рівень імпровізованості, що стає можливим через гнучкість коломийкового розміру, зближає їх з билинами. Співанки-хроніки є цікавою гранню народної традиції і ще чекають свого всебічного наукового вивчення.

Дослідження історичних пісень

Дослідження історичних пісень починається лише у 19 ст. Перші публікації текстів зустрічаємо у збірнику М. Новикова «Полное новое собрание Российских песен. Четьіре части» (1780—1781). Серед на­друкованих там українських пісень є кілька історичних. Перший український фольклорний збірник «Опьіт собрания старинньїх ма-

лороссийских песней» М. Цертелєва вийшов у 1819 р. Поряд з дума­ми там поміщені «Пісня про Палія і Мазепу», «Пісня про від'їзд козака до війська». Більша добірка історичних пісень подана у збірни­ку М. Максимовича «Малоросійські пісні» (1827). У своїй наступній праці «Українські народні пісні», що вийшла в Москві 1834 року, Максимович здійснив першу спробу виділити історичні пісні в окре­му групу. Однак, він тут не проводить межі між думами та історич­ними піснями, а також долучає до них суспільно-побутові (козацькі, рекрутські, чумацькі) ліричні пісні.

Помітною в українській фольклористиці є уже згадувана стаття М. Гоголя «Про малоросійські пісні», де вперше вжито і осмислено термін «історична пісня».

Тексти народних пісень досить широко представлені у збірниках І. Срезневського «Запорожская старина» (1833—1838), П. Лукашевича «Малоросійські та червоноруські думи і пісні» (1836), А. Метлинського «Народньїе южнорусские песни» (1854), П. Куліша «За­писки о Южной Руси» (1856—1857). Свій внесок зробила і «Руська трійця», опублікувавши ряд історичних пісень у «Русалці Дністровій» (1837), а також Я. Головацький, який видав «Народні пісні Галицької і Угорської Русі» (1878). Цієї проблеми торкався й М. Костомаров (зокрема, у магістерській дисертації

«Об историческом значений русской народной поззии»).

Перше найповніше, упорядковане за історико-хронологічним принципом з коментарями видання історичних пісень здійснили В. Антонович і М. Драгоманов — «Исторические песни малорусского народа» (Т. 1, 2. — К., 1874—1875). Однак і тут ще не було розме­жовано жанр думи, історичної пісні та соціально-побутової пісні. Продовженням цієї праці були видання, здійснені М. Драгомановим у Женеві (Швейцарія), де він перебував у еміграції, збірки пісень «Нові українські пісні про громадські справи» (1864—1880) та «Полі­тичні пісні українського народу 18—19 ст.» (1883—1885). Дослід­никами історичних пісень були також О. Потебня, П. Житецький, Ф. Колесса, В. Гнатюк. У 1913 р. вийшла праця І. Франка «Студії над українськими народними піснями». Серед сучасних дослідни­ків — М. Рильський «Героїчний епос українського народу» (1955), В. Березовський «Історичні пісні» (1970) та ін.