V необхідна праця

Якщо норма додаткової вартості складає 100%, це означає, що половину робочого дня найманий працівник працює на себе, а іншу половину – на підприємця (капіталіста). Тобто, кожній годині оплаченої праці відповідає година неоплаченої праці.

Іншою мовою, норма додаткової вартості точно виражає ступінь експлуатації найманих працівників з боку підприємців (капіталістів).

Ступінь експлуатації може бути також виражений через відношення додаткового робочого часу до необхідного робочого часу. Чим вища питома вага додаткового часу, тим вищій ступінь експлуатації. Якщо ступінь експлуатації складе 300%, то це означає, що лише одну частину робочого дня найманий працівник працює на себе і три частини – на підприємця (капіталіста).

Від норми додаткової вартості слід відрізняти її масу.

Маса додаткової вартості – це її абсолютна величина. Між масою i нормою додаткової вартості існує функціональний зв’язок. Для того, щоб визначити масу додаткової вартості, виробленої не одним, а всіма працівниками у певному виробництві, необхідно норму додаткової вартості помножити не на вартість однієї робочої сили, а на всю величину змінного капіталу. Розрахунок проводиться за такою формулою:

m

m' = ------ * V,

v

де: М –маса додаткової вартості;

m – додаткова вартість, яка створена за робочий день одним найманим працівником;

v – це змінний капітал, що витрачається щоденно на купівлю однієї робочої сили;

V – це загальна сума змінного капіталу підприємства.

Збільшення додаткової вартості може досягатися двома основними шляхами.

Перший спосіб підвищення ступеню експлуатації найманого працівника полягає у тому, що підприємець збільшує тривалість робочого дня, наприклад, на 2 години. Причому необхідний час залишається незмінним. Додаткова вартість, яка виробляється шляхом подовження робочого дня, називається абсолютною додатковою вартістю. Другий спосіб підвищення ступеню експлуатації найманого працівника передбачає скорочення необхідного робочого часу при незмінній тривалості робочого дня. Додаткова вартість, яка виникає внаслідок зменшення необхідного робочого часу та відповідного збільшення додаткового робочого часу, називається відносною додатковою вартістю.

До речі, сьогодні в Україні через недосконалість трудового законодавства, неправомірність дій деяких підприємців та відсутність відповідного належного протистояння з боку найманих працівників, у певних випадках, спостерігається стійка тенденція щодо існування та, певним чином, посилення (в умовах сучасної економічної кризи) ступеня експлуатації найманих працівників.

8.2. Витрати виробництва: сутність і класифікація.

У будь-якій сфері виробництва витрачається праця. Вся сукупність живої та уречевленої праці на виробництво матеріальних і нематеріальних благ та послуг утворює собою витрати виробництва.

Витрати виробництва – це вартісна оцінка витрат економічних ресурсів (факторів виробництва), залучених підприємцями для отримання необхідного кінцевого результату – виготовлення продукції, надання послуг, виконання робіт.

В економічній літературі прийнято розмежувати два основних підходи до класифікації витрат виробництва:

• по-перше, бухгалтерський підхід;

• по-друге, економічний підхід.

Відповідно розрізняють бухгалтерські і економічні витрати. Першим видом витрат більше оперують у бухгалтерському обліку, а другим – в економічній теорії.

Бухгалтерський підхід передбачає врахування фактичних витрат підприємця, які оплачуються безпосередньо після отримання рахунка або накладної. Ці витрати відображаються у бухгалтерському балансі підприємства і є бухгалтерськими витратами. Іншою мовою, бухгалтерські витрати – це прямі грошові виплати підприємця власникам економічних ресурсів (факторів виробництва), тобто «на сторону» (зовнішні витрати).

Поняття витрат в економічній теорії базується на загальній ідеї обмеженості економічних ресурсів (факторів виробництва) та можливості їх альтернативного використання. Оскільки вибір певного варіанту виробництва зумовлює втрату певних вигід від використання відповідних економічних ресурсів (факторів виробництва) найкращим з інших можливих способів.

Економічній підхід до витрат виробництва передбачає врахування не тільки зовнішніх витрат, а й внутрішніх витрат, пов’язаних з можливістю альтернативного використання економічних ресурсів (факторів виробництва). Іншою мовою, економічні витрати – це витрати на виробництво товару, які відображають вартість економічних ресурсів (факторів виробництва) при найкращому з можливих варіантів їхнього використання. Отже, економічні витрати відрізняються від бухгалтерських витрат на величину альтернативної вартості власних ресурсів.

Альтернативна вартість (вартість втрачених можливостей, втрачена вигода) – це вартість найкращої (найбільш доходної) альтернативної можливості виробництва або ринкової поведінки підприємця при порівняльному ступені ризику.

Безумовно, нас цікавить саме економічний підхід і, відповідно, економічні витрати. Розглянемо їх докладніше.

Економічні витрати – це витрати, які належить здійснити підприємцю, щоб відволікти економічні ресурси (факторів виробництва) від їхнього альтернативного використання. Це дійсні витрати на виробництво продукту, які відображають вартість економічних ресурсів (факторів виробництва) при найкращому з можливих варіантів їхнього застосування.

Економічні витрати поділяються на:

• зовнішні (явні) і внутрішні (неявні);

• постійні і змінні;

• загальні (сукупні, валові), середні, граничні;

• альтернативні (вмінені).

Зовнішні (явні) витрати – це фактичні грошові виплати постачальникам (власникам) економічних ресурсів (факторів виробництва) і проміжних виробів. Це так звані бухгалтерські витрати. Наприклад, витрати на придбання верстатів, устаткування, витрати на паливо, сировину, напівфабрикати, витрати на заробітну плату, оплата послуг банків, страхових компаній тощо.

Внутрішні (неявні, імпліцитні) витрати – це витрати підприємця на використання власних (неоплачуваних) економічних ресурсів (факторів виробництва). Внутрішні витрати включають недоотримані підприємцем доходи при найвигіднішому альтернативному застосуванні власних ресурсів. Сучасна економічна теорія відносить до внутрішніх витрат також нормальний прибуток – мінімальну плату, через яку підприємець продовжує свою економічну діяльність у певній сфері бізнесу. Наприклад, використання земельної ділянки, яка належить підприємцю; втрачена заробітна плата, яку міг би отримати підприємець, належать до внутрішніх (неявних) витрат.

Залежно від строку, впродовж якого можлива зміна економічних ресурсів, залучених підприємцем до виробництва певного продукту, розрізняють витрати у короткостроковому періоді і витрати у довгостроковому періоді.

Витрати у короткостроковому періоді – це витрати, що визначаються таким відрізком часу, якого замало, щоб підприємець встиг змінити виробничі можливості свого підприємства.

Витрати у довгостроковому періоді – це витрати, що визначаються таким відрізком часу, який достатній для того, щоб підприємець встиг змінити чисельність всіх зайнятих економічних ресурсів, включаючи і виробничі можливості свого підприємства.

Важливо зазначити, що короткостроковий і довгостроковий періоди відрізняються один від одного скоріше концептуально, ніж за тривалістю. Так, у галузях легкої промисловості зміна виробничих потужностей може відбутися і за одну добу. Часто малі підприємства збільшують свої виробничі потужності за декілька днів. Але у важкій промисловості потрібні місяці, а то й роки.

Витрати у короткостроковому періоді поділяються на: постійні, змінні, загальні (сукупні, валові), середні і граничні.

Постійні витрати – це витрати, величина яких не змінюється залежно від обсягів виробництва. Наприклад, проценти за кредит; страхові внески; орендна плата; витрати на утримання адміністративного персоналу; амортизація будівель, споруд, обладнання.

Змінні витрати – це витрати, величина яких змінюється залежно від обсягів виробництва. Наприклад, витрати на сировину, паливо, енергію; витрати на відрядну оплату праці найманих робітників.

Загальні (валові) витрати – це сукупні постійні і змінні витрати, що розраховуються при даному обсязі виробництва.

Середні витрати – це середня величина сукупних витрат на виробництво одиниці продукту.

Граничні витрати – це витрати на виробництво кожної додаткової одиниці продукту. Тобто, це приріст витрат на виробництво ще однієї (додаткової) одиниці продукту.

Загалом економічні витрати – це все те, від чого треба відмовитися заради придбання чогось. Те, від чого треба відмовитися, може бути грошима, прибутком, цінними паперами, престижем тощо.

Альтернативні витрати – це певна кількість одного продукту, від якого необхідно відмовитися заради збільшення іншого продукту. Це витрати втрачених можливостей. Вмінені витрати визначають як втрати інших, альтернативних продуктів, які можна було б виробити з використанням даних економічних ресурсів.

Наприклад, економічні витрати перебування в університеті – це не лише плата за навчання, проїзд, книги та ін. Ці витрати, що дуже важливо, також включають доход, який би заробив студент, якби не навчався в університеті. Цей вид витрат відомий як альтернативні витрати.

У сучасних умовах господарювання важливого значення набувають трансакційні витрати – витрати, які пов’язані з оплатою всіх видів робіт та послуг з приводу відкриття підприємства, укладання контрактів, встановлення і налагодження зв’язків з постачальниками й споживачами, визначення та захисту прав власності тощо.

У деяких випадках підприємці несуть незворотні витрати, які не можуть бути відшкодовані і характеризують втрачені можливості, пов’язані з неефективним менеджментом, з помилковими управлінськими рішеннями (збитки, що відшкодовуються за рахунок прибутку). Незворотні витрати не враховуються у поточних витратах виробництва, пов’язаних з виробничою діяльністю підприємця.

Витрати на засоби виробництва і витрати на оплату робочої сили повинні бути відшкодовані за рахунок реалізації виготовленої продукції.

Собівартість продукції – це поточні витрати підприємця на виробництво і реалізацію продукції.

Собівартість продукції має певну структуру: за економічними елементами і за статтями калькуляції (витрати на сировину і матеріали, придбані вироби і напівфабрикати, витрати на паливо і енергію, витрати на оплату праці, витрати на утримання і експлуатацію устаткування, цехові витрати, позавиробничі витрати).

Калькуляція – це розрахунок собівартості однієї одиниці певного виду продукції (послуги, роботи).

Економічну теорію цікавить структура собівартості, саме, за економічними елементами.

Основними економічними елементами собівартості є:

• матеріальні витрати (витрати на сировину, паливо, енергію тощо);

• амортизаційні відрахування на відновлення основного капіталу (витрати на утримання будівель, споруд, верстатів, устаткування, транспортних засобів тощо);

• витрати на оплату робочої сили (витрати на основний і додатковий фонди заробітної плати);

• відрахування у фонди загальнообов’язкового державного соціального страхування (фонд загальнообов’язкового державного пенсійного соціального страхування, фонд загальнообов’язкового державного соціального страхування на випадок безробіття, фонд загальнообов’язкового державного соціального страхування у разі тимчасової втрати працездатності, фонд загальнообов’язкового державного соціального страхування на випадок виробничого травматизму та професійних захворювань);

• інші витрати (витрати на відрядження, оплата поштових послуг тощо).

Виходячи з того, що існують виробничі витрати і позавиробничі витрати, прийнято розрізняти виробничу собівартість продукції і повну собівартість продукції.

За способом розрахунку на підприємствах визначається нормативна, планова та фактична собівартість виробництва.

Одним з головних завдань у господарській діяльності будь-якого підприємця є зменшення фактичної собівартості продукції.

Основними шляхами зменшення собівартості продукції є:

• економія економічних ресурсів (факторів виробництва) та виробництво проміжних продуктів;

• прискорення обігу капіталу;

• підвищення продуктивності праці;

• підвищення організаційно-технічного рівня виробництва;

• впровадження сучасних провідних технологій;

• ефективне використання особистого і речового факторів виробництва;

• економія від масштабів виробництва.

В Україні надзвичайно важливу роль у зменшенні собівартості виробництва на підприємствах відіграє економія сировини, електроенергії, палива та перехід до використання ресурсозберігаючих технологій. Причому зменшення витрат виробництва значною мірою також залежить від процесу ціноутворення.