9.3. Кредит: сутність і форми. Банки: сутність, види, операції, функції. Банківський прибуток.

Кредит (від лат. «credit» – довіра) – це форма руху позичкового капіталу, що виражає відносини між кредитором і позичальником та забезпечує перетворення грошового капіталу у позичковий. Саме шляхом кредиту тимчасово вільні грошові кошти перетворюються у позичковий капітал.

Кредит – це форма економічних відносин з приводу акумуляції та використання тимчасово вільних грошових коштів на умовах повернення, терміновості, платності.

Отже, основними принципами функціонування кредиту є:

• повернення;

• терміновість;

• платність.

Для того щоб вільні грошові кошти не переставали виконувати функцію капіталу, вони повинні постійно рухатись, оскільки тільки рух забезпечує їх самозростання. Наявність тимчасово вільних грошових коштів, з одного боку, та наявність суспільної потреби у їхньому використанні – з іншого, зумовлюють об’єктивну необхідність існування кредиту.

Сутність кредиту повніше виявляється у виконуваних ним функціях.

Основні функції кредиту:

1. акумуляційна – кредит виступає засобом концентрації вільного грошового капіталу домогосподарств, підприємств, держави, перетворюючи їх на позичковий капітал;

2. розподільча (перерозподільча) – кредит є засобом розподілу (перерозподілу) акумульованих грошових коштів між окремими сферами, галузями народного господарства, на користь тих суб’єктів господарювання, які мають тимчасову потребу використання запозичених грошових коштів;

3. емісійна – кредит супроводжується створенням нових платіжних засобів певними кредитними установами;

4. кредит прискорює процеси концентрації та централізації капіталу й виробництва;

5. кредит сприяє економії витрат обігу завдяки тому, що суттєво прискорює швидкість обігу грошових коштів та здешевлює обслуговування грошового обігу;

6. кредит є важливим засобом державного регулювання економіки, зокрема грошово-кредитного регулювання;

7. кредит є певним інструментом розв’язання деяких суперечностей суспільного виробництва, зокрема суперечностей інвестиційного процесу, переливу (внутрішньогалузевого і міжгалузевого) капіталу, між попитом й пропозицією і т.д., завдяки чому розширюються межі суспільного виробництва та руху економічної системи суспільства загалом.

Водночас роль кредиту у суспільстві суперечлива. За умов порушення об’єктивних економічних законів кредит призводить до поглиблення та загострення протиріч суспільного виробництва. З одного боку, за допомогою кредиту відбувається прискорення процесу виробництва та обігу. З іншого – розвиток кредиту загострює протиріччя між виробництвом і обігом, виробництвом і споживанням, наближаючи економічні кризи. Так, дійсний платоспроможній попит може бути вже вичерпаним, але економічні ресурси, отримані на основі кредиту, обумовлюють розширення виробництва без жодних на це підстав. Тобто, кредит призводить до надвиробництва товарів та посилює руйнівний характер економічних криз.

Кредит є формою довірчих відносин між двома сторонами: позичальником і кредитором з приводу надання грошової або товарної позики на визначених умовах.

У зв’язку з цим розрізняють різноманітні форми кредиту, а й отже кредитних відносин.

Основні форми кредиту:

• комерційний кредит;

• банківський кредит;

• споживчий кредит;

• іпотечний кредит;

• лізинговий кредит;

• ломбардний кредит;

• державний кредит;

• міжнародний кредит.

Комерційний кредит – це кредит, який одні підприємства (підприємці) надають іншим підприємствам (підприємцям) у формі продажу товару з відстрочкою платежу.

Отже, об’єктом комерційного кредиту є товарний капітал.

Головним інструментом, платіжним засобом при комерційному кредиті є вексель.

Вексель (від нім. «wechsel» – обмін) – це боргове зобов’язання позичальника сплатити кредитору певну суму грошей в зазначений термін.

Розрізняють: прості і переказні векселі.

Простий вексель – це цінний папір, що видається позичальником на ім’я кредитора із зазначенням місця і часу видачі векселя, розміру суми кредиту, місця і часу платежу.

Переказний вексель (тратта) – це цінний папір, в якому надається письмовий наказ кредитора позичальникові про сплату певної суми грошей третій особі або пред’явнику.

Головною метою комерційного кредиту є прискорення реалізації товарів, ціна яких зростає на суму процента, та втіленого в них прибутку.

Банківський кредит – це кредит, який надають кредитні установи будь-яким суб’єктам господарювання (домогосподарствам, підприємцям, підприємствам, фірмам, компаніям, державі) у формі грошових позик.

Отже, об’єктом банківського кредиту є грошовий капітал.

При даній формі кредитних відносин кредитором є банк, а позичальниками – домогосподарства, підприємці (промислові, торгівельні, аграрні підприємства), держава і т.д.

Банківський кредит – це найпоширеніша форма кредиту, при якій банк надає клієнтові у тимчасове користування частину власного або залученого грошового капіталу на умовах повернення та платності у вигляді банківського проценту.

Головною метою банківського кредиту є одержання прибутку з наданих позик.

Сучасній ринковій економіці властиве співіснування та переплетіння комерційного і банківського кредитів.

Споживчий кредит – це кредит, який надають банки, інші спеціалізовані кредитні установи, торгівельні підприємства приватним особам (населенню) для придбання предметів особистого споживання довгострокового користування (автомобілі, пральні машини, меблі, телерадіоапаратура, холодильники тощо).

Отже, споживчий кредит поєднує у собі риси комерційного кредиту (купівля товарів в розстрочку) і банківського кредиту (надання грошової позики для купівлі товарів).

Іпотечний кредит – це кредит, який надають спеціалізовані (іпотечні) банки, інші кредитні установи будь-яким суб’єктам господарювання (домогосподарствам, індивідуальним підприємцям, підприємствам і т.д.) у формі довготермінових позик під заставу нерухомості.

Іпотечний кредит використовується переважно для оновлення основного капіталу у сільському господарстві, для будівництва житла, купівлі землі, що сприяє концентрації власності у цій сфері.

Лізинговий кредит – це кредит, при якому лізингові компанії надають грошові кошти юридичним особам для оренди майна, що супроводжується лізинговою угодою. У якості лізингової компанії виступає, як правило, банк, який на замовлення орендаря купує транспортні засоби, обладнання, устаткування, верстати та надає їх у оренду.

Ломбардний кредит – це кредит, як правило короткостроковий, при якому ломбарди надають грошові кошти приватним особам під заставу рухомого майна.

До речі слід зауважити, що вартісна оцінка застави найчастіше повинна перевищувати суму кредиту. Якщо кредит повертається своєчасно зі сплатою процента, позичальник залишається власником заставленого майна. Якщо кредит не повертається в зазначений термін, право власності на заставлене майно переходить до кредитора, який, реалізуючи майно, отримує суму боргу та процент.

Державний кредит – це форма кредитних відносин між державою в особі її органів влади або управління, з одного боку, і фізичними та юридичними особами – з іншого, при яких держава виступає як позичальник, кредитор, гарант.

Міжнародний кредит – це форма кредитних відносин, при яких відбувається рух міжнародного капіталу, наданого державою, банком, іншою юридичною або фізичною особою однієї країни державі, банку, юридичній або фізичній особі іншої країни.

При міжнародному кредиті кредиторами і позичальниками можуть бути міжнародні організації (МВФ, МБРР), регіональні об’єднання (ЄБРР), асоціації виробників та експортерів товарів (ОПЕК).

Так, у рамках міжнародного кредиту достатньо розповсюдженим є кредит типу «стенд-бай». Він надається країнам – членам МВФ для певних цілей на підставі угод «стенд-бай» терміном до 12 місяців, а в окремих випадках до 30 років.

В практиці міжнародних відносин іноді застосовується безпроцентний кредит. Він надається із цільових грошових фондів, створених економічно розвиненими країнами з метою надання допомоги країнам, що розвиваються.

Розглянуті форми кредиту є найпоширенішими. Також однією з важливих форм кредиту є облігаційні позики підприємств (акціонерних товариств), облігаційні позики держави, про що мова піде далі.

Реалізація кредитних відносин здійснюється за допомогою банків.

Банки виникли на основі розвитку товарно-грошових відносин та існують у різноманітних суспільно-економічних формаціях (феодалізм, капіталізм, соціалізм).

Вперше банки виникають за часів феодалізму, але зародки банківської справи існували ще у рабовласницькому суспільстві. Так, у Стародавньої Греції функції зберігання коштовних металів виконували корпорації греків та храми. У ХIV ст. банківські операції розвинулися в Італії, Німеччині, Нідерландах, а банкіри кредитували, передусім, королів і феодалів.

В період капіталізму (ХVІІ – ХVІІІ ст.) акумулювання грошових коштів у банках та їх надання у позику здійснювалося здебільшого за рахунок внесків капіталістів. При цьому, найважливішою функцією банків стало посередництво у кредитних платежах. Зі збільшенням їх розмірів та кількості позичковий капітал стає однією з відокремлених форм промислового капіталу з власними законами розвитку.

Акумулюючи грошові кошти промислових, торгівельних підприємців, землевласників та заощадження різних верств населення, банки значно розширюють базу нагромадження грошового капіталу. Дана функція набула найбільшого розвитку з поширенням акціонерних банків у ХІХ ст.

Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. із посиленням концентрації та централізації банківського капіталу відбуваються як якісні зміни у виконуваних банками функціях, так поява нових функцій.

Важливою функцією банків у сучасних умовах є посередництво при міжнародному обігу позичкових капіталів, надання дедалі більшої кількості міжнародних кредитів.

Сьогодні існують різні види банків. Отже, як визначається сутність поняття «банк» у сучасній економічній теорії?

Взагалі, банк (від італ. «banca» – лавка, стіл міняли) – це фінансовий інститут, що акумулює тимчасово вільні грошові кошти та інші нагромадження (золоті запаси, цінні папери тощо), надає їх у тимчасове користування, здійснює розрахункові операції між підприємствами (організаціями, установами), населенням і державою.

Іншою мовою, банк – це юридична особа, яка має виключне право на підставі відповідної ліцензії (дозволу) здійснювати такі операції: залучати грошові кошти фізичних і юридичних осіб у вигляді вкладів й депозитів та розміщувати зазначені кошти від свого імені, на власних умовах і на власний ризик; відкривати і вести банківські рахунки фізичних і юридичних осіб і т.д.

Тобто, основними функціями банків є зосередження грошових коштів та надання їх у тимчасове користування. Саме через банки здійснюються основні посередницькі функції між кредиторами і позичальниками.

Свої функції банк виконує через здійснення відповідних взаємопов’язаних операцій.

Існують такі основні види банківських операцій:

• активні операції;

• пасивні операції;

• посередницькі операції.

Активні банківські операції – це операції, що пов’язані з розміщенням грошових коштів (капіталу) банку та їх використанням з метою одержання прибутку.

До основних активних банківських операцій належать:

• кредитні операції – надання «бланкових» (незабезпечених) та забезпечених позик;

• вексельні операції («облік векселів») – купівля векселів у підприємців та видача під них позик;

• фондові операції – операції з цінними паперами (надання кредиту під цінні папери, купівля банком цінних паперів).

Провідне місце в структурі активних операцій займають саме кредитні операції.

Пасивні банківські операції – це операції, що пов’язані з акумуляцією (залученням) грошових коштів банку, необхідних для наступного проведення активних операцій. Тобто, це операції, спрямовані на формування банківських ресурсів. Базою для цих операції є залучені банком кошти. Так, співвідношення між власним і залученим капіталом банку повинно бути не меншим, ніж 1:10 (для країн ОЕСР, згідно з Базельською Угодою, – 9,2%), хоча у деяких розвинутих країнах світу воно сягає 1:100.

До основних пасивних банківських операцій належать:

• депозитні операції – це всі термінові і безтермінові вклади (депозити) клієнтів – тимчасово вільні грошові кошти підприємств, установ, населення тощо;

• прийняття ощадних внесків клієнтів – фізичних або юридичних осіб;

• залучення кредитів, отриманих в інших банках (міжбанківський кредит);

• отримання коштів від емісії та розміщення цінних паперів банку.

Посередницькі банківські операції – це операції за дорученнями клієнтів, що пов’язані з обслуговуванням платежів клієнтів, зберіганням їх цінних паперів, валютних цінностей, управлінням майном тощо.

Так, до основних посередницьких банківських операцій належать:

• акредитивні операції – здійснення перерахування та виплати певної суми грошових коштів певній фізичній або юридичній особі за дорученням клієнта відповідно до умов акредитивного листа;

• інкасові операції – отримання певної суми грошових коштів та відповідних документів від певної фізичної або юридичної особи за дорученням клієнта згідно встановлених умов;

• переказні операції – перерахування грошей певній фізичній або юридичній особі за дорученням клієнта;

• факторингові операції – придбання банком права вимагати виплати за фінансовими зобов’язаннями, скупленими у різних юридичних осіб, тобто – це прийняття банком права на управління дебіторською заборгованістю клієнта;

• лізингові операції – фінансування банком оренди основного капіталу (машин, устаткування, транспортних засобів, кранів, комп’ютерів тощо) відповідно до умов лізингового кредиту;

• трастові операції – це управління майном та виконання банком інших послуг в інтересах і за дорученням клієнта (платіжні операції, гарантування позик, продаж цінних паперів та їх зберігання, вкладання грошей у нерухомість та цінні папери, тимчасове управління майном осіб позбавлених права на управління – неповнолітніх, недієздатних осіб, сплата податків тощо).

В залежності від характеру виконуваних операцій та функцій банки поділяються на два основних види:

• центральні банки;

• комерційні банки.

В сукупності і взаємодії всі банки складають національну банківську систему.

Банківська система – це сукупність різних видів банків та банківських об’єднань у їх взаємозв’язку та взаємодії.

Сучасна банківська система у розвинених країнах світу (в Україні також) має два рівні:

• перший (вищий) рівень – центральний банк;

• другий рівень – комерційні банки.

Головний елемент банківської системи – це центральні емісійні банки, які здійснюють керівництво й контроль за функціонуванням та розвитком всієї банківської системи країни.

Центральний банк – це державна установа, яка є головною ланкою кредитної системи. Його ще називають банком банків, виходячи із завдань та функцій, які він виконує.

Утворення центральних банків відбувалося двома основними шляхами: в процесі тривалої історичної еволюції із комерційних банків (наприклад, Банк Англії, Шведський банк) і шляхом заснування державою одразу як емісійних інститутів (наприклад, Швейцарський національний банк). І на початку ХХ ст. майже у всіх європейських країнах, в Америці, Японії, а також у деяких країнах Азії, Африки існували центральні банки. У середині ХХ ст. більшість з них були націоналізовані. Поштовхом до цього стали економічна криза 1929 – 1933 рр. та Друга Світова війна.

У сучасних умовах лише у 20 країнах світу капітал центральних банків не належить повністю державі, відображаючи тим самим настрої проти надмірної централізації. Яскравим прикладом цьому є федеральна резервна система (ФРС) США – це приватна структура, що складається з 12 приватних акціонерних банків, кожен з яких має право випускати гроші. Згідно законодавству США рішення ФРС мають самостійну силу і не потребують схвалення президента або інших державних структур.

Проте, загальний принцип організації будь-якого центрального банку – це: одна валюта – один центральний банк. Хоча у різних країнах інституціональна будова центрального банку відрізняється певною специфікою.

Наприклад, ФРС США складається з двох організаційних ланок: Ради управляючих і 12 федеральних резервних банків. У Великобританії Банк Англії має: Правління і дві невеликі філії у Лондоні. У Банку Японії величина оплачених капіталів, що належать державі, складає 55%. У Банку Італії, навпаки, весь капітал належить комерційним банкам і ощадним касам.

В Україні центральний банк – Національний банк України (НБУ), знаходиться у власності виключно держави і є підзвітним парламенту (Верховній Раді).

Основними функціями центрального банку є такі:

• розробка та реалізація грошово-кредитної політики;

• емісія національних грошових одиниць (готівкових і безготівкових) та організація їхнього обігу;

• встановлення валютного паритету – співвідношення національної грошової одиниці і національних грошових одиниць інших країн;

• зберігання золотовалютних резервів країни (запаси золота та іноземної валюти – переважно ВКВ: долари США, євро, англійський фунт стерлінгів, японська ієна для міжнародних розрахунків);

• акумуляція та зберігання касових резервів комерційних банків;

• кредитування комерційних банків;

• контроль за діяльністю комерційних банків;

• регулювання умов надання кредитів для фізичних і юридичних осіб та підтримка таким чином стабільності національної грошової одиниці;

• виконання кредитних та розрахункових операцій на потреби уряду;

• касове виконання державного бюджету та обслуговування державного боргу;

• випуск та погашення державних цінних паперів;

• управління зарубіжними фінансовими операціями;

• інші.

Національний банк України, відповідно до чинного законодавства, виступає єдиним емісійним центром; проводить єдину державну політику в області грошового обігу, кредиту, зміцнення національної грошової одиниці (гривні); організує міжбанківські розрахунки; координує функціонування банківської системи загалом; визначає курс національної грошової одиниці по відношенню до національних валют інших країн.

Національний банк України представляє інтереси України у відносинах з центральними банками інших країн, у міжнародних банках та інших фінансово-кредитних організаціях (МВФ), де міждержавне співробітництво передбачено на рівні центральних банків.

Національний банк України затверджує бланки та форму безготівкових депозитів, а також приватизаційних паперів, встановлює порядок і умови їх видачі, зберігання, обліку та погашення.

Головним завданням центрального банку є управління емісійною, розрахунковою та кредитною діяльністю в економіці країни.

Однією з функцій центрального банку є встановлення для комерційних банків:

• норми обов’язкових резервів;

• облікової ставки.

Резервна функція Національного банку України, як і будь-якого іншого центрального банку, означає, що для здійснення розрахунків через центральний банк комерційні банки відкривають у ньому поточні рахунки, на яких зберігають певну частину своїх резервів. Іншою мовою, кожен комерційний банк зобов’язаний зберігати певний відсоток від суми отриманих вкладів на певному резервному рахунку у центральному банку і не має права використовувати ці грошові кошти ані у якості позичкового капіталу, ані для розрахунків з іншими банками.

Слід також зауважити, якщо виникає потреба скорочення пропозиції грошей в обігу, норма обов’язкових резервів зростає, і, навпаки, зменшується, коли необхідно збільшувати пропозицію грошей в економіці.

Облікова ставка центрального банку – це процент за кредитами, що надаються комерційним банкам з боку центрального банку для поповнення їх грошових резервів та кредитування клієнтів.

У сучасних розвинених економіках світу облікова ставка центрального банку коливається від 2 до 15%.

Змінюючи облікову ставку, центральний банк тим самим впливає на процентні ставки комерційних банків та обсяг і динаміку кредитних ресурсів загалом. Якщо центральний банк вважає за необхідне створити сприятливі умови для збільшення пропозиції грошей на кредитному ринку, він зменшує рівень облікової ставки. Природно, обсяг виданих кредитів при цьому збільшиться.

Сьогодні, у період сучасної світової фінансово-економічної кризи, така політика «дешевих грошей» широко застосовується розвиненими країнами світу для підтримки банківського сектору та економіки загалом. Так, облікова ставка в країнах Західної Європи, США тимчасово (на період кризи) зменшена до 1-2%, в Японії – до 0,5%. Проте, облікова ставка НБУ сьогодні складає 8%.

Таким чином, за допомогою норми обов’язкових резервів, облікової ставки на позики комбанкам та операцій на ринку цінних паперів (завдяки продажу центральним банком державних цінних паперів комерційним банкам зменшується кількість грошової маси, і, навпаки, з викупом їх у комерційних банків збільшується обсяг грошової маси) держава через центральний банк проводить грошово-кредитну політику.

На другому рівні банківської системи знаходяться комерційні банки, які створюються на акціонерних або пайових засадах.

За способом формування статутного капіталу розрізняють комерційні банки без участі держави, з участю держави, з участю іноземного капіталу тощо. Так, для реєстрації комерційного банку в Україні необхідний відповідний дозвіл та реєстрація банку в НБУ.

Залежно від характеру та обсягу операцій, які виконують комерційні банки, їх поділяють на:

• універсальні комерційні банки – банки, які здійснюють різноманітні операції, виконують різноманітні функції та надають різноманітні послуги;

• спеціалізовані комерційні банки – банки, які здійснюють певний вид операцій, виконують певні функції, обслуговують певну галузь чи сферу економічної діяльності або групу клієнтів (ощадні, іпотечні, інноваційні, інвестиційні, лізингові, клірингові банки).

Основними функціями комерційних банків є:

• ведення поточних рахунків (акумуляція безстрокових депозитів);

• акумуляція строкових депозитів вкладників;

• видача грошових коштів з рахунків;

• перерахування грошових коштів з одного рахунка на інший;

• розміщення акумульованих грошових коштів шляхом надання кредитів, купівлі-продажу цінних паперів;

• продукування кредитних грошей шляхом мультиплікації банківських депозитів та інші.

Свої функції комерційний банк виконує шляхом здійснення вище розглянутих операцій (активних, пасивних, посередницьких).

Виконуючи різноманітні функції та операції, будь-який комерційний банк має головну мету – одержання прибутку.

Розрізняють валовий і чистий прибуток банку.

Валовий прибуток банку – це різниця між процентами, отриманими банком, і процентами, сплаченими банком.

Чистий прибуток банку – це різниця між валовим прибутком банку і банківськими витратами.

Поза всяк сумнів, банківський прибуток на власний капітал повинен бути не нижче, ніж в інших сферах економічної діяльності, інакше він буде вилучений та спрямований для більш прибуткового використання.

Таким чином, враховуючи вище зазначене, можна дійти висновку: у науковому визначення сутності поняття «банк» повинні бути враховані вимоги деяких найважливіших елементів діалектичного методу дослідження, пов’язані із системним підходом.

Отже, банк слід розглядати, як:

• фінансовий інститут;

• фінансово-кредитну установу;

• фінансовий посередник;

• фінансове підприємство;

• кредитну установу.

Зауважимо, що сучасна кредитна система окрім банків містить також небанківські фінансово-кредитні інститути. В результаті виникає поняття так званої парабанківської системи, до складу якої входять:

• банківські інститути:

• центральні (емісійні) банки;

• універсальні комерційні банки;

• спеціалізовані комерційні банки;

• спеціалізовані небанківські фінансово-кредитні інститути:

• інвестиційні компанії;

• страхові компанії;

• фінансові компанії;

• пенсійні фонди;

• кредитні спілки;

• лізингові компанії;

• факторингові фірми;

• ломбарди;

• поштово-ощадні установи.

У сучасних умовах розвитку суспільства крім національних фінансово-кредитних інститутів існують і наднаціональні (міждержавні). Головними з них є: Міжнародний валютний фонд, Світовий банк (Міжнародний банк реконструкції і розвитку, Міжнародна фінансова корпорація, Міжнародна асоціація розвитку), Банк міжнародних розрахунків.