9.2. Позичковий капітал і позичковий процент.

У сфері обігу поряд з торгівельним капіталом діє позичковий капітал.

На певному етапі розвитку ринкової економіки виникає особлива група капіталістів, які концентрують «в своїх руках» значні суми грошових коштів і причому не вкладають їх безпосередньо у виробництво, торгівлю та інші сфери економіки. Вони отримують прибуток завдяки наданню своїх грошових капіталів у тимчасове користування (у позику) іншим функціонуючим підприємцям (промисловцям, торговцям, аграріям). Ці грошові кошти утворюють особливу, специфічну форму капіталу – позичковий капітал.

Історичним попередником позичкового капіталу був лихварський капітал, який існував ще за часів рабовласництва й феодалізму. Він, як і купецький капітал, відіграв значну роль у руйнуванні феодалізму та становленні капіталізму.

Лихварство – це надання грошей у тимчасове користування за умови сплати позичальником високих процентів при погашенні боргу. Так, у Стародавній Греції в ІV ст. до н.е. відомі випадки надання лихварських позик зі сплатою 42% на місяць (понад 570% річних).

Отже, лихварський капітал відрізнявся надто високими процентами та надзвичайно суворими умовами повернення боргу, що часто призводило до розорення боржника. Крім того, лихварський капітал мав здебільшого споживчий характер і за призначенням, і за джерелом повернення боргу (за рахунок зменшення споживання у майбутньому). Дані обставини певним чином гальмували процес використання запозичених коштів у виробництві, оскільки робили його економічно невигідним. Тому промислова і торгівельна буржуазія зі зміцненням свого суспільного становища завзято боролася проти лихварства. За допомогою створення власної системи кредиту та банків буржуазія одержала перемогу у цій боротьбі. На зміну лихварському капіталу прийшов позичковий капітал.

Слід також зазначити, що лихварство осуджувалось як паразитична форма багатства (існували правила, згідно з якими боржника можна було тримати у кайданах, продавати на ринку, навіть вбивати), але зникло воно лише з розвитком капіталізму.

Іншою мовою, лихварський капітал був перешкодою на шляху розвитку капіталізму, гальмував економічний розвиток суспільства і був усунутий лише із розвитком капіталістичного кредиту.

Головними відмінностями капіталістичного позичкового капіталу від лихварського капіталу є:

• по-перше, при капіталістичному кредиті позика стає капіталом, тобто витрачається на придбання необхідних факторів виробництва, має продуктивний характер;

• по-друге, проценти за користування позикою значно зменшуються, кредитор отримує лише частину прибутку від використання позичкового капіталу;

• по-третє, позичковий капітал сприяє розвитку капіталістичного способу виробництва.

Історично позичковий капітал виник як породження промислового капіталу: джерела позичкового капіталу утворились саме з руху промислового капіталу.

В умовах сучасної ринкової економічної системи позичковий капітал набув самостійності та існує як відокремлена частина промислового капіталу. В силу яких причин відбувається така відокремленість? Об’єктивна необхідність появи особливої групи підприємців, що виконують специфічні функції перетворення грошей у капітал, диктується самою природою капіталу як самозростаючої вартості. Річ в тім, що процесі кругообігу і обігу капіталу утворюються тимчасово вільні грошові кошти, які не можуть в кожний даний момент бути використані як капітал.

Основними джерелами позичкового капіталу є:

• амортизаційні відрахування;

• кошти, які призначені для закупівлі предметів праці (сировини, напівфабрикатів і т.д.);

• кошти, що призначені для виплати заробітної плати;

• частина прибутку, що виділена на нагромадження;

• кошти, які призначені для заощадження всіма верствами населення;

• інші.

З розвитком ринкових відносин грошовий капітал набуває все більшої самостійності та сильніше впливає на розвиток економіки. Джерела позичкового капіталу розширюються. Ними можуть бути: кошти пенсійних фондів, страхових компаній, суспільних організацій, бюджетні кошти тощо.

Разом з тим, в економіці виникає тимчасова потреба у грошах. Дане протиріччя вирішується в процесі руху позичкового капіталу.

Поява тимчасово вільних грошових коштів суперечить самій суті капіталу (оскільки капітал – це вартість, яка приносить додаткову вартість). Тому за таких умов об’єктивно утворюється особлива група підприємців, яка концентрує «в своїх руках» тимчасово вільні гроші та пускає їх в обіг з метою забезпечити самозростання. Саме такі гроші, передані одними (грошовими) підприємцями у тимчасове користування іншим (промисловому, торгівельному, аграрному) підприємцям з метою їх самозростання, набувають форми позичкового капіталу.

Отже, позичковий капітал – це грошовий капітал, певна сума грошей, які надаються їх власником у тимчасове користування іншій особі (промисловому, торгівельному, аграрному підприємцю) з метою отримання доходу у формі проценту.

Хоча позичковий капітал є відокремленою частиною промислового капіталу, він принципово відрізняється від останнього так само, як і від торгівельного капіталу.

Головними особливостями позичкового капіталу є:

• по-перше, позичковий капітал – це капітал-власність на відміну від промислового і торгівельного капіталів, які виступають як капітал-функції. Тобто, якщо промисловий або торгівельний капітали приносять прибуток тому, що вони виконують певні функції (створення та реалізації вартості відповідно), то позичковий капітал приносить процент лише тому, що він є власністю;

• по-друге, позичковий капітал виступає як капітал-товар, чого не можна сказати про промисловий і торгівельний капітали. Проте, це товар специфічний. На відміну від товару як речі, об’єктом продажу тут виступає не продукт праці, а властивість грошей самозростати, тобто приносити прибуток. Тим самим гроші у формі позичкового капіталу набувають подвійної споживчої вартості: виступають у ролі загального еквіваленту та у ролі капіталу. І що особливо важливо, гроші виступають як капітал не лише для їх власника, а і для функціонуючого підприємця (особи, яка продуктивно їх вкладає);

• по-третє, позичковий капітал має своєрідну форму відчуження. Так, звичайний товар відчужується від свого власника шляхом продажу, а позичковий капітал шляхом позики. Причому, гроші не продають назавжди. Відбувається лише передача грошей у тимчасове користування з метою реалізації їх другої споживчої вартості – здатності приносити прибуток. Тому, після закінчення певного строку позичковий капітал повертається до свого власника з певним приростом – процентом;

• по-четверте, позичковий капітал має специфічну форму руху, яка якісно відрізняється від форми руху промислового і торгівельного капіталів. Він не набуває ані продуктивної, ані товарної форми та існує лише в одній формі – грошовій.

Формулу руху позичкового капіталу можна представити таким чином:

Г – Г',

де: Г – гроші, які надаються їх власником у тимчасове користування іншим особам (позичальникам);

Г' – гроші, які одержує їх власник через певний період часу від позичальника з певним приростом – процентом.

Таким чином, можна дійти висновку, що позичковий капітал – це самостійна форма капіталу в сучасній ринковій економіці. Він здійснює грошове обслуговування промислового капіталу, прискорюючи процес його кругообігу та обігу.

Взагалі роль позичкового капіталу у сучасних економічних відносинах величезна, оскільки він:

• акумулює та перерозподіляє грошові кошти між різними суб’єктами господарювання, що, у свою чергу, прискорює процес нагромадження капіталу та збільшує його масштаби за рахунок позичених коштів;

• полегшує та спрощує взаєморозрахунки між різними суб’єктами господарювання;

• сприяє економії витрат обігу через використання безготівкових розрахунків і різноманітних кредитних інструментів (чеків, векселів і т.д.);

• забезпечує перелив економічних ресурсів між країнами, регіонами, галузями, сприяючи формуванню середньої норми прибутку.

Все це обумовлює підвищення ефективності суспільного виробництва та економічної системи суспільства загалом.

Позичковий капітал в процесі свого руху, як і будь-який інший капітал, повинен приносити своєму власнику доход. Цей доход виступає у формі позичкового проценту.

Позичковий процент – це плата за користування позичковим капіталом. Це, певним чином, плата за користування споживчою вартістю грошей – здатністю приносити прибуток.

Поза всяк сумнів, сплата позичкового проценту кредитору з боку позичальника є необхідною. Основними причинами цього є те, що власник грошей розтається з власним багатством, втрачає можливості самостійного вкладання їх у будь-яку прибуткову справу та, безумовно, ризикує втратити їх назавжди у випадку неповернення позичальником.

Величина збільшення або зменшення позичкового проценту вимірюється нормою (ставкою, рівнем) процента.

Норма процента – це відношення суми річного доходу (маси процента), який отримує грошовий (позичковий) підприємець, до величини капіталу, що надається у позику, виражене в процентах.

маса процента

Норма процента = -----------------------------------------------------* 100%

величина позичкового капіталу

Норма процента має динамічний характер, тобто змінюється у часі під впливом різноманітних факторів.

Основні фактори, що впливають на норму (ставку, рівень) процента:

• норма прибутку: оскільки процент складає тільки певну частину підприємницького прибутку, то при нормальному ході економічного розвитку середня ставка процента не може перевищувати середню норму прибутку;

• співвідношення попиту й пропозиції на позичковий капітал: перевищення попиту на позичковий капітал над його пропозицією зумовлює зростання ставки процента, навіть, іноді, вище норми прибутку;

• строк позики: чим триваліше термін, на який надається позика, тим вище ставка процента за інших незмінних умов;

• величина позики: ставка процента більш висока на меншу за величиною позику, оскільки кредитор має більш високі питомі адміністративні витрати на обслуговування дрібних позичальників;

• категорія позичальника: чим надійніше позичальник, тим нижче ставка процента;

• наявність (відсутність) гаранта: якщо третя особа виступає у якості гаранта за позикою, ставка процента нижче;

• характер забезпечення позики: забезпечення позики певною заставою обумовлює зменшення ставки процента;

• ступінь монополізації банківської справи: чим вище рівень монополізації на ринку позичкового капіталу, тим більше можливостей у банків для підвищення ставки процента;

• особливості оподаткування процентних доходів: якщо процентні доходи не оподатковуються (наприклад, муніципальні позики у США), ставка процента зменшується.

Слід зазначити, що класична політекономія, як і марксизм вказує на можливість перевищення норми процента над прибутком у разі необхідності забезпечити підприємству виживання та продовження процесу виробництва. Але процент розглядається не як самостійна, а як похідна категорія від прибутку.

З розвитком ринкової економіки та зростанням ролі грошового капіталу класична теорія проценту (процент – це частина валового доходу, частина середнього прибутку) стає недостатньою для відповідних теоретичних обґрунтувань.

У західних дослідженнях процент розглядають як незалежну змінну величину, яка суттєво впливає на поведінку різних економічних суб’єктів, зокрема фінансових інститутів. Тому є певні причини, зокрема:

• з ускладненням суспільного виробництва постійно зростає маса первісного капіталу, необхідного для організації підприємства і власних капіталів для цього не вистачає;

• процент здебільшого регулюються фінансовими інститутами, втрачаючи безпосередній зв’язок з прибутком. Навпаки від рівня процента часто залежить величина прибутку;

• формування монополій у кредитній сфері надає кредиторам можливість встановлення «монопольної ціни» за користування позичковим капіталом;

• зростання невизначеності, ризику, інфляційні процеси зумовлюють підвищення норми процента.

Так, в умовах інфляції прийнято розрізняти: номінальну ставку процента і реальну ставку процента.

Номінальна ставка процента – це норма процента, яка виражена у грошах за їх поточним курсом (купівельною спроможністю, що змінюється). Іншою мовою, номінальна ставка процента – це фактична норма процента у кожний даний момент часу.

Реальна ставка процента – це норма процента, яка виражена у незмінних грошах, тобто з поправкою на інфляцію. Інакше кажучи, реальна ставка процента – це номінальна ставка процента, яка скоректована з урахуванням рівня (темпу) інфляції.

Отже,

Реальна = Номінальна – Темп

ставка процента ставка процента інфляції

Причому, слід розрізняти ставку процента за депозитами (вкладами) і ставку процента за кредитами.

Формою руху позичкового капіталу є кредит.