6.4.2. Зародження класичної політичної економії у працях в. Петті та п. Буагільбера

Основоположником класичної політичної економії економісти вважають Вільяма Петті (1623—1687) ― економіста, доктора фізики і музики, професора анатомії, землевласника і політичного діяча.

Основні економічні ідеї В. Петті виклав у працях «Трактат про податки і збори» (1662), «Слово мудрим» (1664), «Політична анатомія Ірландії» (1672), «Політична арифметика» (1676), «Різне про гроші» (1682). Погляди вченого еволюціонували від меркантилізму до основоположних тез класичної політичної економії, але активно проти меркантилізму він не виступав. Його називають батьком політичної економії. У своїх працях В. Петті:

• Першим сформулював основоположний тезис класичної політичної економії, що багатство нації створюється людською працею в усіх сферах матеріального виробництва, спростовуючи меркантилістичні погляди на багатство та джерела його нагромадження. Гроші він не вважав багатством країни, ввів поняття грошової маси, необхідної для країни. Головна функцієя грошей, за В. Петті. — бути засобом обігу.

• Висловив ідею пізнання об’єктивних економічних законів, які він порівнював із законами природи; перейшов від емпіричного опису економічних процесів до виявлення причинно-наслідкових залежностей, застосовував метод наукової абстракції.

• Висловив міркування, які сприяли формуванню трудової теорії вартості: основою еквівалентного обміну товарів є затрати праці на виробництво, які вимірюються робочим часом, а величина вартості товару залежить від продуктивності праці. Вчений вважав, що мірилом внутрішньої цінності усіх предметів має бути праця і земля. У праці «Слово мудрим» він писав: «...праця є батько й активна основа багатства, як земля ― його мати». Одночасно, залишаючись під впливом ідей меркантилізму, В. Петті зазначав, що вартість створює лише праця, затрачена на виробництво золота і срібла, яка шляхом обміну дорогоцінних металів на товари визначає їх вартість. Вартість, створену працею з видобутку срібла, називав «природною ціною», а вартість товарів, визначену шляхом прирівнювання до срібла — “істинною ринковою ціною”.

• Під впливом меркантилістів визнавав зовнішню торгівлю галуззю, що найбільш сприяє зростанню багатства, доцільність більшого порівняно з іншими країнами нагромадження грошей (дорогоцінних металів).

• Гроші він не вважав багатством країни, ввів поняття грошової маси, необхідної для країни. Головна функцієя грошей, за В. Петті. — бути засобом обігу. Звертав увагу на наявність певної залежності між кількістю грошей в обыгу і товарною масою. Вчений стверджував, що надлишок грошей зумовлює зростання цін, а нестача грошей зменшує обсяги виробництва і рівень податкових платежів. Підтримував тезу меркантилістів, що розкіш стимулює виробництво і торгівлю.

• Вважав необхідною політику протекціонізму. Величина мита повинна забезпечити вищу ціну імпортного товару порівняно з національним продуктом.

• Розробляв питання ренти та ціни землі. Рента ― це додатковий продукт, який залишається як різниця між вартістю товару і витратами виробництва, чистий дохід із землі. Рента може набувати двох форм: земельної та позичкового процента. В. Петті започаткував вивчення диференціальної земельної ренти, яку пов’язував із відмінностями у родючості землі та різним місцем розташування земельних ділянок щодо ринків збуту. Поставив питання ціни землі. Оскільки земля приносить ренту, то її продаж є нічим іншим, як продажем доходу. Отже, ціна землі є капіталізованою рентою, величина якої дорівнює сумі річних рент за 21 рік, що є періодом одночасного життя трьох поколінь;

• Спростував середньовічні погляди про грабіжницьку суть позикового процента, обґрунтував його як компенсацію за незручності кредитора, який міг би використати ці гроші самостійно. Величина позикового процента має дорівнювати ренті з такої кількості землі, яку можна купити за позичені гроші. Прибуток як особливу та відмінну від ренти категорію вчений не виокремлював.

• Здійснив спробу визначити об’єктивну основу заробітної плати, встановивши її залежність від вартості засобів існування робітників. Заробітна плата ― це природна ціна праці, рівень якої визначається фізіологічним прожитковим мінімумом, тобто вартістю засобів існування працівника. Характеризуючи заробітну плату, вчений зробив важливий висновок про те, що робітник отримує не всю створену ним вартість, а лише її частину.

• Проголосив принцип «природного порядку», який заперечує державне втручання в господарське життя. Важливою функцією державної влади є забезпечення повної зайнятості, оскільки кількість і якість праці ― фактори зростання багатства нації, а мала чисельність населення ― джерело бідності.

• Розглядав питання бюджетно-податкової політики держави. Цільові видатки держави вчений обмежував обороною, управлінням, церквою, школами і університетами, утриманням сиріт та інвалідів, засобами колективного користування (дороги, водопроводи, мости тощо). Податкова політика має ґрунтуватися на непрямому оподаткуванні (акцизі). Він обґрунтовував це положення висновком, що кожен має покривати державні видатки залежно від власного багатства та споживання. Поділяв багатство на фактичне і потенційне. Фактичне багатство означає високий рівень споживання, а потенційне ― можливість його забезпечити. Отже, акциз, що залежить від рівня споживання, є справедливим. Особа, яка купує предмети першої необхідності, легко його сплачує. Акциз сприяє ощадливості ― важливому засобу збагачення нації.

• У праці «Політична арифметика» започаткував економічну статистику, яку називав «політичною арифметикою». Описав метод визначення величини тих чи інших економічних показників. Виокремив категорії національного доходу і національного багатства, вперше здійснив спробу їх грошового оцінювання. На відміну від меркантилістів включив до складу національного багатства матеріальні цінності та трудові навички, кваліфікацію робітників. Частку дорогоцінних металів у сукупному багатстві Англії визначив у 3 %.

• Започаткував математизацію економічного аналізу та економіко-статистичні методи пізнання. В. Петті аналізував конкретну економічну ситуацію, кількісно оцінював господарські процеси і явища, виражав свої думки мовою чисел, мір і ваг.

Ідеї В. Петті фрагментарні, не розвинуті в теорію. Проте, критикуючи феодальне господарство, він стверджував, що капіталізм є прогресивною умовою розвитку продуктивних сил. Вчення В. Петті започаткувало класичну політичну економію.

Засновником класичної політичної економії у Франції був П’єр Лепезан де Буагільбер (1646—1714) ― юрист, економіст, політичний діяч.

Головні економічні ідеї П. Буагільбера містяться у працях «Докладний опис становища Франції, причини падіння її добробуту і прості методи відновлення, або як за один місяць надати королю усі гроші, яких він потребує і збагатити все населення» (1696), «Роздрібна торгівля Франції» (1699), «Міркування про природу багатства, грошей і податків» (1707), «Звинувачення Франції» (1707) та ін. Вчений негативно ставився до ідей меркантилізму, критику їх вважав своїм важливим завданням.

П’єр Буагільбер у своїх працях:

• стверджував, що предметом дослідження економічної науки є багатство, змістом якого є матеріальний продукт, а не гроші; підкреслював пріоритетну роль виробничої сфери порівняно зі сферою обігу;

• обґрунтував важливість для економічної науки пізнання об’єктивних економічних законів, подібних до законів природи, показав переваги причинно-наслідкового методу дослідження економічних процесів і явищ над емпіричним, описовим;

• абсолютизував провідну роль селянства і сільськогосподарського виробництва у забезпеченні економічного розвитку країни. Захищаючи інтереси селянства, пропонував заходи для стимулювання сільського господарства (відміна заборони вивезення зерна) та полегшення становища селянства;

• виступав за природний шлях розвитку економіки, що забезпечує в умовах вільної конкуренції добробут країни, автоматичну рівновагу, коли пропорції виробництва узгоджені з суспільними потребами. Першим висловив твердження, що цінам ринкової рівноваги відповідають певні пропорції суспільного виробництва. Підкреслював, що держава не повинна втручатися в економічне життя. Ставив особистий інтерес вище від суспільного;

• започаткував незалежно від В. Петті трудову теорію вартості. Розрізняв ринкову ціну та «істинну вартість», вважав, що, на відміну від ринкових цін, які є випадковими у кожний окремий момент, «істинна вартість» ― закономірна, і визначається працею, затраченою на виробництво товару. Мірою «істинної вартості», на його думку, є робочий час.

• гроші вважав основним злом і джерелом нещасть товаровиробників, що порушує обмін товарів за «істиною вартістю». Ідеальною формою, яка забезпечує збереження пропорційності, є обмін товару на товар за умов вільної конкуренції та знищення грошей. Щоб встановити справедливий обмін, пропонував замінити металеві гроші (золото і срібло) паперовими;

• критикував ідеї та політику меркантилізму, обґрунтовував її нездатність розв’язувати економічні проблеми країни, зокрема сільського господарства.

Вчення П. Буагільбера сприяло розвиткові теоретико-методологічних основ класичної політичної економії. Проте уряд Франції не підтримав його пропозиції щодо економічних реформ.

Проблеми вартості, грошей, доходів досліджували такі економісти як Дж. Локк (1623—1704), Н. Барбон (1640—1698), Д. Дефо (1660—1731), Б. Мандевіль (1670—1733), Д. Юм (1711—1776), Р. Кантільйон (1680—1734) та ін.

Річард Кантільйон у праці «Дослідження природи торгівлі в цілому» вважав джерелом багатства землю та працю, які визначають «дійсну вартість» товару. Еволюцію господарства він аналізував як перехід від натурального до обмінного, далі до грошового, а з урахуванням зовнішнього ринку — від замкнутого до відкритого. Започаткував теорію відтворення суспільного виробництва шляхом аналізу кругообороту виробничого капіталу та сукупного продукту (макроекономічного аналізу виробництва). Першим увів поняття «підприємництво», розглядав підприємницький дохід як плату за господарську діяльність в умовах невизначеності, підприємця ― як рушія економіки. Р. Кантільйон вперше ввів поділ суспільства на три класи: землевласників, найманих робітників і підприємців, відповідно до якого визначив три види доходів («теорія трьох рент»). Земельну ренту вважав складовою додаткового продукту взагалі; розрізняв першу ренту, яку фермер платить земельному власнику, другу ― міським підприємцям, купуючи їх товари, і третю, яку залишає собі. Розмежовував ринкову ціну товару, що визначається попитом і пропозицією, та «внутрішню цінність» як характеристику товару незалежно від попиту. Обґрунтовував кількісну теорію грошей, доводив, що зростання кількості грошей поступово збільшує ціни.

Теоретичним досягненнями Девіда Юма був розвиток кількісної теорії грошей, у якій він доводив залежність рівня цін від кількості грошей у країні; нейтральну (пасивну) роль грошей у господарських процесах. На основі аналізу залежності між грошовою масою, цінами і платіжним балансом, вчений стверджував, що приплив грошей впливає лише на рівень цін, а не на обсяги і структуру попиту та пропозиції (ця точка зору домінувала в класичній політичній економії). Визнавав активну роль грошей лише у короткому ринковому періоді. Досліджував середню норму прибутку внаслідок переміщення капіталів із менш прибуткових до більш прибуткових галузей.