10.2.2. Розвиток ідей маржиналізму в дослідженнях українських економістів

У 90-х роках XIX – на початку XX ст. в Україні поширилися ідеї неокласичної теорії, яка розвивалася на ґрунті маржиналізму. Започаткувала суб’єктивно-психологічний напрям політичної економії в Україні київська економічна школа, основоположником якої був Микола Бунге, а його наступником на межі століть став Д, Піхно, професор політичної економії Київського університету. На початку XX ст. в Україні найвідомішими представниками суб’єктивно-психологічного напряму в економічних дослідженнях були Р. Орженцький, О. Білімович, М. Туган-Барановський та Є. Слуцький.

У працях Дмитра Піхна (1853—1913) «Закон попиту і пропозиції: до теорії цінності» (1886), «Основи політичної економїї» (1890) та ін. розвивалися уявлення про обмін і споживання як основні сфери економічних досліджень, про корисність речей як джерело і мірило цінності та ціни, основні засади теорії попиту та пропозиції. Він досліджував роль потреб у формуванні попиту, їх конкретні форми, класифікуючи їх за родами та видами.

Роман Орженцький (1863—1923) у працях «Корисність і ціна: політико-економічний нарис» (1895), «Вчення про цінність у класиків та кантоністів» (1896), «Основні закони цінності та їх практичне значення» (1904), «До питання про природу психологічних явищ і методів їх дослідження» (1914) аналізував:

• теорію граничної корисності фундаторів австрійської економічної школи К. Менгера, Ф. Візера і Е. Бем-Баверка. Дав історико-філософське трактування й обґрунтування психологічного напряму в дослідженні економічних явищ, оцінив його переваги перед класичною школою політичної економії;

• поділ благ на споживчі та продуктивні, до наукового обігу ввів поняття «об’єктивна оцінка ціни», або «розцінки», поширив принцип граничної корисності на оцінку витрат виробництва, звернув увагу на взаємозалежність між ціною та витратами на виробництво благ;

• цінність і ціну як продукт суб’єктивної оцінки виробників і споживачів та результат дії об’єктивних соціальних факторів, у тому числі обмеженості ресурсів. Наголошував, що соціальні фактори створюють значні обмеження поведінки індивіда, в результаті цінність і ціна формуються не на особистих, а на суспільних оцінках корисності благ.

Олександр Білімович (1876—1963) продовжував традиції київської суб’єктивно-психологічної школи в політичній економії, розвиваючи та пропагуючи ідеї австрійської школи граничної корисності. У працях «До питання про розцінку господарських благ» (1914), «Соціальна теорія розподілу» (1916) вчений оцінював ідеї австрійської школи граничної корисності як аргументоване заперечення висновків марксистського економічного вчення щодо поглядів на трудову вартість, додатковий продукт, двоїстий характер праці, робочу силу як товар, капіталістичну «експлуатацію» та ін. Він пов’язав психологічну теорію цінності з потребами, з яких виводив величину господарської цінності благ, запропонував власну їх класифікацію. Цінність розглядав як продукт суб'єктивних оцінок людей, а її величину визначав інтенсивністю потреби в певному продукті та його запасом. О. Білімович розвивав ординалістський підхід до оцінки граничної корисності, доповнив теорію граничної корисності положеннями теорії витрат виробництва, а також у власній інтерпретації подав теорію «зумовленої» вартості. Він вважав, що ціна споживчих благ регулюється цінами виробничих факторів, або продуктивних благ, кожне з яких має свою продуктивність і створює відповідні вартість і дохід. Дохід на кожен з факторів виробництва визначає ціну останнього. З позицій австрійської школи український економіст розглядав прибуток, який визначав як різницю між оцінками теперішніх (заробітної плати, споживчих та продуктивних благ), і майбутніх благ (праці та капіталу), тобто як результат очікувань капіталу. Зауважував, рівень заробітної плати та прибутку залежить від граничної продуктивності праці та капіталу.

О. Білімовича вважають зачинателем «математичної» течії українського маржиналізму. Він проаналізував переваги і недоліки застосування математичних методів в економічних дослідженнях, розробив найкращу математичну інтерпретацію «Економічної таблиці» Ф. Кене і ряд математичних моделей динамічної економічної рівноваги.

Всесвітньо визнаним українським економістом-теоретиком є М. Туган-Барановський (1865—1919). У працях «Вчення про граничну корисність господарських благ як причину їх цінності» (1890), «Промислові кризи в сучасній Англії, їх причини та вплив на народне життя» (магістерська дисертація, 1894), «Російська фабрика в минулому та сьогодні» (докторська дисертація, 1899), «Теоретичні основи марксизму» (1905), «Сучасний соціалізм у своєму історичному розвитку» (1906), «Нариси з новітньої історії політичної економії», «Соціальна теорія розподілу» (1913), «Соціалізм як позитивне вчення» (1917), «Соціальні основи кооперації» (1916) вчений розробив економічні теорії психологічної цінності, економічних циклів, соціальну теорію розподілу, кооперації та ін.

У психологічній теорії цінності М. Туган-Барановський стверджував, що теорія граничної корисності австрійської школи є підтвердженням теорії трудової вартості, а протистояння цих теорій ґрунтується на різних підходах до проблеми цінності: об’єктивному Д. Рікардо і К. Маркса та суб’єктивному К. Менгера. Обидва принципи оцінки цінності узгоджуються між собою, оскільки на величину вартості впливають як об’єктивні фактори (затрати праці), так і суб’єктивні (корисності благ). Вчений сформулював закон, або «теорему цінності», згідно з якою граничні корисності господарських благ, що вільно відтворюються, прямо пропорційні їхнім трудовим вартостям.

В інвестиційній теорії економічних циклів М. Туган-Барановський:

• досліджував причини циклічності та економічних криз, їх періодичність і неминучість у ринковій економіці;

• довів некоректність теорії економічних криз французького економіста Ж.Ш. Сісмонді, який їх причиною називав «недоспоживання» виробленого продукту, що обмежувало можливості розширеного відтворення. Визнавав справедливість «теорії ринків» Ж.-Б. Сея та висновків Д. Рікардо щодо можливостей зростання капіталістичного виробництва;

• наголошував, що ринок керує виробництвом, а не виробництво ринком. За допомогою схем відтворення довів можливість розширення суспільного виробництва за одночасного скорочення суспільного споживання без будь-якого порушення рівноваги між сукупною пропозицією і сукупним попитом. Обгрунтував ідею, що економічні кризи зумовлені періодичною зміною розширення і скорочення виробництва основного капіталу, є об’єктивною закономірністю розвитку світового господарства. Циклічний розвиток економіки охоплює три фази: піднесення промисловості, власне криза та промисловий застій, оскільки межа між пожвавленням і піднесенням умовна;

• стверджував, що внутрішнім рушієм економічних коливань та економічної активності є рух інвестицій. Існує можливість невикористання частини доходів для закупівлі товарів або інвестування виробництва, тому частина заощаджень не перетворюється в інвестиції. У свою чергу, обсяг інвестицій залежить від обсягу кредиту грошового капіталу. Обмеженість банківських ресурсів, їх непропорційне розміщення між різними сферами економіки звужує інвестиційні можливості, що й породжує економічні кризи. Циклічні коливання, зміна періодів піднесення і спаду відбуваються спочатку в галузях, що виробляють засоби виробництва, потім в обробних і добувних, зрештою, у галузях, які виробляють предмети споживання. Отже, збільшення або зменшення інвестицій у галузі засобів виробництва, викликає мультиплікаційний ефект зростання чи спаду економічної активності в усіх галузях;

Інвестиційна теорія циклів М. Тугана-Барановського започаткувала якісно новий етап у дослідженні проблеми циклічності — сучасну теорію економічної кон’юнктури. Він передбачив економічні кризи 1901 р. у Німеччині, 1907 р. у США, а також кризу 1914–1915 рр. Ідеї українського економіста використовували такі провідні теоретики, як А. Пігу, Р. Хоутрі, Дж.М. Кейнс, Дж. Хікс та ін., вони були покладені в основу вчення про циклічність економічного розвитку та «довгі хвилі кон’юнктури» російського економіста М. Кондратьєва. Ідею мультиплікації інвестицій використав Дж.М. Кейнс у загальній теорії зайнятості та макроекономічної рівноваги.

Маржинальні відкриття Євгена Слуцького (1880—1948), який є фундатором математичної теорії споживання, обґрунтовано у працях «Теорія граничної корисності» (1910), «До теорії балансу бюджету споживача» (1915)¹ .

Посилаючись на поняття корисності В. Парето і застосувавши складний математичний апарат, Є. Слуцький розвинув власне розуміння функції корисності. Наголошував на необхідності взаємозв’язку економічного та психологічного пояснення корисності. На його думку, корисність будь-якого поєднання благ – це величина, що має властивість набувати тим більшого значення, чим більшою мірою це поєднання виявляється кращим для конкретного індивіда. Розглянув блага насичувальні, гранична користність яких знижується зі збільшенням їхньої кількості та ненасичувальні, гранична корисність яких у тих самих умовах збільшується. Вивів закон попиту, згідно з яким попит на благо, відносно необхідне, завжди нормальний: збільшується, якщо ціни падають, а попит на благо відносно не необхідне, може бути анормальним: збільшуватися зі зростанням ціни і зменшуватися з її зниженням².

Є. Слуцький ввів поняття компенсованої зміни ціни, коли збільшення цін відбувається разом із зростанням доходів. На противагу кардиналістській концепції оцінки поведінки споживача, що виходила з можливості суб’єктивної оцінки споживачем абсолютного значення величини граничної корисності блага, вчений у теорії бюджету споживача запропонував дослідження величини функції корисності та функції попиту залежно від динаміки цін і зміни доходів споживача. Ідеї Є. Слуцького стали основоположними в розвитку сучасної ординалістської версії споживацької поведінки та сучасної теорії попиту. Український вчений є фундатором основного рівня вартості, що показує вплив зміни ціни товару Х на попит індивіда на інший товар, так званих ефекту доходу та відповідно ефекту заміщення (ефекту Слуцького).

Проведений аналіз свідчить, що українська суб’єктивно-психологічна школа маржиналізму, а особливо її математичний напрям, не тільки популяризувала неокласичні ідеї, але зробила свій внесок в її розвиток.

Одним із засновників економетрії був Павло Чомпа, який у 1910 р. видрукував працю «Нариси економетрії і на національній економії вибудованої природної теорії бухгалтерії». Було запропоновано нову теорію складання балансів, побудованої на теорії цінності.