8.2.6. Господарство Запорізької Січі

Запорізька Січ — «Вольності Війська Запорізького» ― в історичній літературі оцінюється як демократична республіка за формою, самоврядна військово-політична організація народної самооборони з комбінованою громадсько-індивідуальною господарською системою, яка ґрунтувалася на засадах особистої свободи козаків, демократії, самоуправління, федералізму та економічного лібералізму.

Територія Запорізької Січі охоплювала землі на південь від річок Тясмина і Орелі (у межах сучасної Запорізької, Дніпропетровської, Донецької, Миколаївської, Кіровоградської, Одеської областей). Після повернення козаків у 1734 р. з підданства Туреччини завершився перехід від насильницького здобичництва до мирного господарювання. Землі Запорізької Січі освоювали методом народної колонізації. У 50-х рр. XVIII ст. царський уряд почав їх заселяти сербськими і німецькими колоністами. Поселенців вважали державними селянами, вони отримували землі на основі спадкового володіння в обсязі 26–30 десятин, грошові позики, право продажу горілки, солі, безмитної торгівлі із закордоном. Після зруйнування Січі (1775) 4—5 млн десятин землі було подаровано царським вельможам. Кожен дворянин міг отримати 1500 десятин, якщо за кілька років заселить на ній не менш ніж 13 подвір’їв селян.

Господарство запорізького козацтва складалося з двох секторів: січового та індивідуального, які організовувалися у паланках ― адміністративно-господарських територіях (у різні часи налічувалося від 5 до 8). Центром паланки була слобода, де розміщувалася адміністрація на чолі з полковником. В історико-економічній літературі питання земельної власності на Січі є дискусійним. Більшість учених вважають, що земля на основі феодального права належала Кошу Запорізькому як власність усіх козаків, які мали право землекористування, не могли без згоди кошової старшини землю продавати, закладати, передавати у спадок.

Січове господарство поділялося на загальносічове та курінне. Кіш як центральний запорізький уряд утримував загальновійськові табуни коней, череди худоби, отари овець і торгував ними з Польщею, Гетьманщиною і Росією. Кожен із 38 куренів (своєрідна казарма, в якій постійно проживали козаки) був самостійною економічною одиницею Січі, мав власне майно і доходи, користувався рибними угіддями, пасовищами та сіножатями, котрі щорічно жеребкуванням переділяв Кіш.

Індивідуально-трудовою діяльністю займалися сімейні козаки, яких називали гніздюками, та селяни. Вони жили на території паланок у зимівниках (хуторах) і слободах. У 1775 р. при зруйнуванні Січі було описано 45 сіл і 1601 зимівник. Мешканці слобід поділялися на дві громади: козацьку і селянську (посполиту). Будівлі, худоба, пасіки та інше майно становило приватну власність. Зимівники засновували на правах вільного першого займання земельної ділянки, яке мало юридичну силу і не обмежувалось. Проте пізніше право заснувати хутір надавав Кіш. Відбувався поступовий процес перетворення загальнокозацької земельної власності у приватну. Виробництво ґрунтувалося на власній та найманій праці. Лише незначна частина зимівників мала товарний характер, більшу частину становили невеликі напівнатуральні господарства. В економічній літературі індивідуальний сектор запорізької економіки характеризують як самозабезпечувану економіку прожиткового мінімуму. Козаки займались землеробством, тваринництвом, рибальством, полюванням, бортництвом і пасічництвом.

Внутрішня торгівля була дрібнотоварною, обмежувалася продуктами харчування та предметами побуту. Існували базари, лавки, ятки, шинки, заїжджі двори, торгові ряди. Зовнішня посередницько-транзитна та самостійна торгівля мала велике значення. Запорізька Січ торгувала з Лівобережною та Правобережною Україною, Польщею, Росією, Туреччиною. Ввозили предмети першої необхідності в козацькому житті, зокрема зброю і кінську збрую, а також лимонний сік, оливи, камфору, скло, родзинки, каву, горіхи. Торгували сіллю, рибою, кіньми, худобою, хутром, шкірою, полотном, залізом, канатом. Частина товару була безпосередньо з Січі, частина ― з України на основі посередницької торгівлі. Зберігався вільний продаж спиртних напоїв. Обсяг зовнішньої торгівлі Запорожжя у середині XVIII ст. становив близько 1 млн руб. Вона мала пасивний баланс: імпорт у сім разів перевищував експорт.

Фінансовою установою Запорізької Січі був Скарб, який функціонував як державна скарбниця. У ньому зберігалися гроші, різні цінності, що надходили в розпорядження кошового отамана і козацької ради, архів, військові клейноди, а також вогнепальна зброя та бойові припаси.

Джерелами скарбу були податки, натуральні та особисті повинності, плата за оренду, військова здобич, утримання польського короля і російського царя. Податки стягували через ціни на товари, з доходів від промислів і сільськогосподарської діяльності (військовий оклад, подимне, господарська десятина і медове, мостове, мито). Козаки не сплачували податків на споживчі товари, на відміну від некозаків. Кіш тимчасово або постійно звільняв від податків заслужених або збіднілих козаків. Вчені вважають, що в 1775 р. при ліквідації Запорізької Січі її річний бюджет становив 200 тис. руб., у валюті початку 90-х років XX ст. він оцінюється в 10—12 млн дол. США.

У грошовому обігу були російські гроші, турецькі леви, австрійські й голландські талери, єфимки. Здійснювалися значні кредитні операції та продаж цінностей з відстрочкою платежів. При ліквідації Січі в інвентарних описах конфіскованого майна старшини разом із готівкою зазначені векселі й боргові розписки на тисячі карбованців. Існував державний кредит.