70. Поняття особистості в психології. Людина, індивід, особистість, індивідуальність.

Психологія особистості – галузь психологічних знань, яка займається вивченням психічних властивостей людини як цілісного утворення, як певної системи психічних якостей, що має відповідну структуру, внутрішні зв’язки, характеризується індивідуальністю та взаємопов’язана з навколишнім природним і соціальним середовищем.

Поняття “особистість” багатопланове, і особистість є предметом вивчення багатьох наук. Кожна вивчає особистість лише в своєму специфічному аспекті.

Для психологічного аналізу особистості потрібно чітко розмежувати поняття: “людина”, “індивід”, “індивідуальність”, “особистість”.

Найбільш загальним (філософське визначення) є поняття “людина”.

Людина – біосоціальна істота, яка володіє членороздільною мовою, свідомістю, вищими психічними функціями (абстрактно-логічне мислення, логічна пам’ять і т. д.), здатна створювати знаряддя праці та використовувати їх в процесі суспільної праці.

Індивід – біологічний організм, носій загальних спадкових якостей біологічного виду людина. Представник людського роду – homo sapiens.

Будь-яка людина – індивід, незалежно від рівня її фізичного і психічного здоров’я. Індивідами ми народжуємося.

Особистість – соціально-психологічна сутність людини, яка формується в результаті засвоєння індивідом суспільних форм свідомості і поведінки, суспільно-історичного досвіду людства. Особистістю ми стаємо під впливом суспільства, виховання, навчання, взаємодії, спілкування тощо.

Особистість – ступінь привласнення людиною соціальної сутності.

Особистість – соціальний індивід.

Таким чином, особистість — соціальна якість індивіда, що не може виникнути поза суспільством. При цьому процес становлення людини як особистості в результаті включеності її в різні спільності називають соціалізацією особистості.

Соціалізація здійснюється в соціальних групах, в які людина послідовно включена протягом життя. Вплив на людину соціального оточення через соціальні групи опосередковується психологічними властивостями людини – типом нервової діяльності, задатками, в подальшому темпераментом, здібностями, характером, ціннісними орієнтаціями. Саме через взаємодію цих начал – психофізіологічного, природного та соціального – формується особистість.

В суспільстві сформовані певні канали, важелі соціалізації. Це виховання, навчання через заклади освіти, це заклади культури, засоби масової інформації, сім’я, література, мистецтво, комп’ютерні мережі Інтернет та ін.

Індивідуальність – неповторне співвідношення особистих рис та особливостей людини (характер, темперамент, здібності, особливості протікання психічних процесів, сукупність почуттів тощо), що утворюють її своєрідність, відмінність від інших людей.

Індивідуальність – особлива і несхожа на інших людина в повноті її фізичних та духовних якостей.

71. Основні фактори та рушійні сили розвитку особистості.

Основними рушійними силами розвитку особистості вихованця є:

• рівень розвитку особистості та її ідеали, життєві цінності й настанови;

• потреби, мотиви, мотивації особистості та моральний обов'язок;

• життєві домагання особистості та її можливості;

• спадкові дані та потреби виховання;

• емоційно-почуттєва сфера особистості;

• особливості протікання нервово-психічних процесів особистості тощо.

Таким чином, вивчити своїх вихованців – означає виявити особливості підструктур психологічної структури особистості, визначити закономірності їхнього прояву в формуванні та розвитку особистості, виокремити рушійні сили їх розвитку і формування, на цій основі прогнозувати процес виховання. Тому вихователям слід знати вікову періодизацію особистості – поділ цілісного життєвого циклу людини на вікові відрізки (періоди), що вимірюються роками.

Г. С Костюк трактував вік у психології як конкретний відносно обмежений у часі ступінь психічного розвитку, що характеризується сукупністю закономірних фізіологічних и психічних змін, не пов'язаних з індивідуальними особливостями, однаковими для всіх людей. Вікові психічні особливості зумовлені історичним розвитком, спадковістю, вихованням, змістом і характером спілкування і діяльності людини. При цьому спілкування і діяльність, на його думку, безпосередньо впливають на терміни переходу від однієї вікової стадії до іншої.

Д. Б. Ельконін на основі ідей Л. С Виготського і О. М. Леонтьева створив загальноприйняту у вітчизняній психології науково-продуктивну концепцію періодизації психічного розвитку особистості. Він основні періоди психічного розвитку особистості визначав за такими психолого-педагогічними критеріями:

по-перше, віковий розвиток розумів як загальну зміну особистості, формування нового плану відображення дійсності, зміни в діяльності та життєвій позиції, встановлення особливих взаємин з оточенням, формуванням нових мотивів і ціннісних настанов;

по-друге, він дотримувався думки Л.С.Виготського про внутрішню детермінованість розвитку та його цілеспрямований, розвивальний, стрибкоподібний характер;

по-третє, базувався на конкретно-історичному розумінні природи дитини;

по-четверте, брав за основу розвитку якісні й суттєві ознаки в їх системному зв'язку. Особливу увагу він звертав на діяльнісну інтерпретацію розвитку людини.

Можна подати таку узагальнену вікову періодизацію розвитку особистості:

1. Період немовляти (від народження до одного року).

2. Період раннього дитинства (від 1 до 3 років).

3. Дошкільний вік (від 3 до 7 років).

4. Молодший шкільний вік (від 7 до 10 років).

5. Середній шкільний, або підлітковий вік (від 10 до 15 років).

6. Старший шкільний, або юнацький вік (від 15 до 18 років).

Зрозуміло, межі вікових періодів відносно рухомі. Це залежить від природного потенціалу дітей, характеру і змісту провідного виду діяльності та виховного впливу на них. Кожен вік має свої особливості. Тому вихователю слід ураховувати характерні для кожного вікового періоду соціальну ситуацію розвитку, зміст, методи і форми навчання й виховання, провідний вид діяльності, рівень розвитку свідомості й самосвідомості вихованця. Також має місце проблема акселерації – прискореного індивідуального розвитку дитини, за якого середньофізичні та психофізіологічні її константи випереджають оптимальні.

Отже, формування і розвиток особистості вихованця може бути цілеспрямованим, самостійним або стихійним, залежно від педагогічно обгрунтованої діяльності вихователя, спілкування, поведінки учнів.