7. Методи експериментальної фонетики

Експеримента́льна фоне́тика — галузь загальної фонетики, в якій вивчення звуків та інших мовленнєвих одиниць, явищ і процесів провадять експериментальним шляхом. Експериментально-фонетичний метод застосовують у вивченні артикуляційних, акустичних та перцептивних об'єктів фонетики. Експериментально можна досліджувати сегментні та надсегментні одиниці, літературне і діалектне мовлення, фонетичні системи різних мов у зіставному аспекті. Експериментальна фонетика покликана давати об'єктивні знання, коли необхідно перевірити теорію, гіпотезу, припущення тощо. Відтак вона послуговується широким спектром інструментальних засобів, що дозволяють фіксувати певні мовленнєві параметри у відповідних одиницях вимірювання. До таких технічних засобів збору об'єктивної інформації належать: комп'ютерні програми з аналізу акустичної хвилі, технічні пристрої, що відображають процеси творення звуків (артикулографи, палатографи, рентгенографічні апарати, МРТ-апарати тощо).

В екпериментальній фонетиці виділяють такі методи дослідження:

1. Палатографія - визначає місце контактування язика з піднебінням при звукоутворюванні.

2. Тензопалатографія — вимірювання сил артикуляції

3. Рентгенографія — визначається положення органів мовлення у їх динаміці.

4. Осцилографія — тривалість, висота, інтенсивність звука.

5. Спектографія — здійснюється розкладання відрізка мовлення на складові звукові коливання.

8. Акустичний аспект фонетики. Акустичні характеристики звуків: тон, висота, сила, тривалість, тембр

Акустичний (фізичний)- вивчення звуків з боку їх фізичних особливостей – та частина фонетики, яка вивчає звуки у цьому аспекті називається акустична фонетика.

Звукові коливання бувають рівномірними, тобто наступне коливання дорівнює попередньому, і нерівномірними. У результаті рівномірних коливань голосових зв'язок утворюються тони, або основні тони. Вони властиві звукам стійкої висоти.

Висота звука залежить від частоти коливань, тобто від кількості коливань голосових зв'язок за одиницю часу, і вимірюється в герцах (1 Гц — одне повне коливання за секунду). Людське вухо сприймає коливання від 16 до 20 000 Гц. Голосові зв'язки здатні утворювати звуки висотою від 80 (найнижчий бас) до 1300 Гц (найвище сопрано). Різні звуки мають неоднакову висоту.

Сила звука визначається амплітудою (розмахом) звукового коливання: чим більший розмах коливання, тим сильніший, інтенсивніший звук. Одиницею вимірювання сили (інтенсивності) звука є бел (Б), його десята доля — децибел (дБ). Ця одиниця логарифмічна, тому зростання сили звука на один дБ означає збільшення його інтенсивності в 1,26 раза. Чим голосніше говорить людина, тим вищою є сила звука.

Залежить тривалість від часу його звучання. Довготу звука вимірюють у мілісекундах (мс) або сигмах (тисячних долях секунди). Звуки розрізняються довготою (тривалістю) в багатьох мовах. Довгота є супровідною ознакою динамічного наголосу. Так, в українській мові наголошений голосний у 2—3 рази довший від ненаголошеного.

Кожен звук складається з основного тону , який у різних людей є різним, а в різних звуках, що вимовляються однією людиною, — приблизно однаковим. Ще одним компонентом звука є обертони , або гармоніки , — нашарування на основний тон, вищі від нього в ціле число разів. Обертони виникають внаслідок коливання частин голосових зв'язок (половина, чверть і т. д.) і завжди є слабшими за основний тон. Зміна форми та обсягу резонаторів дає різні додаткові тони для різних звуків. У приголосних звуках до додаткових тонів додаються ще й шуми. Отже, тембром є своєрідне поєднання основного тону, його обертонів та додаткових тонів.