Тема іі.3. Мовлення План

1. Розмежування понять мови і мовлення

2. Лінгвістика. Психолінгвістика. Психологія мовлення

3. Мовлення як діяльність. Мовленнєва поведінка

4. Види мовлення

5. Мовлення і пізнавальна діяльність

1

Мова – це система знаків, що слугує засобом людського спілкування і діяльності мислення, способом вираження самосвідомості, передачі від покоління до покоління і зберігання інформації. Мова існує і реалізується через мовлення.

Мовлення – це форма спілкування за допомогою мови. Ця форма склалась історично в процесі матеріальної перетворюючої діяльності людей.

І.О. Зімняя вважає, що мовлення – це своєрідний спосіб формування і формулювання думки за допомогою мови як системи знаків. Л.В. Щерба не використовує поняття мовлення. На його думку, мова існує у 3-х парсунах: як предмет, як процес і як здатність. О.О.Леонтьєв виділяє наступні ознаки для розмежування мови і мовлення (Див. Таблицю 3).

Таблиця 3

Порівняльна характеристика мови і мовлення (за О.О.Леонтьєвим)

Мова	Мовлення
соціальне потенційне система знаків механізм	індивідуальне реальне процес користування цією системою знаків процес

Разом з тим, О.О.Леонтьєв підкреслює, що мова і мовлення єдині як різні сторони мовленнєвої діяльності.

Розрізняють функції мови і мовлення. Функції мови: – це характеристики мовленнєвої діяльності, які виявляються у будь-якій ситуації мовлення, а функції мовлення пов’язані зі своєрідністю мовлення в різних культурах і соціальних групах, тому виявляються не завжди (Леонтьєв О.О.).

Функції мови: 1) комунікативна: регуляція поведінки – або власної, або іншої людини, або групи людей; 2) знаряддя інтелектуальної діяльності; 3) оволодіння суспільно-історичним досвідом; 4) форма існування суспільно-історичного досвіду; 5) національно-культурна; мова є ознакою кожного народу, слугує його консолідації; 6) знаряддя пізнання (використовуються в міркуваннях, в теоретичних відкриттях).

Функції мовлення: 1) емотивна (вираження емоцій); 2) волевиявлення; 3) поетична, естетична; 3) магічна (заклинання, заговори); 4) фатична (встановлення контакту); 5) номінативна (найменування предметів); 6) корекція і доповнення немовленнєвої діяльності.

2

Мова і мовлення вивчаються різними науковими дисциплінами, тісно пов”язаними між собою.

Лінгвістика – вивчає закони функціонування і розвитку мовної системи як вселюдського явища. Займається проблемами класифікації мов народів світу та їх порівняльної характеристики, стилістики, частин мови, структури речень тощо. Лінгвістика – самостійна наука.

Психолінгвістика – розділ психології, який основну увагу зосереджує на дослідженні мовлення як діяльності з визначенням його цілей, мотивів, дій, результатів; мовлення в процесі його породження та розуміння, тобто переходу від внутрішнього плану до зовнішнього та навпаки. Однією з проблем психолінгвістики виступають індивідуально-типологічні відмінності в мовленні, особливості мовлення і свідомості залежно від структури певної мови.

Психологія мовлення – це розділ загальної психології, який вивчає співвідношення мовлення із мисленням, сприйманням, пам’яттю, іншими психічними явищами; зв’язок властивостей особистості із особливостями мовленнєвої дії.

3

Чи є мовлення діяльністю? Чи можна виділити у ньому компоненти, наявні в інших видах діяльності?

У відповіді немає єдності. Так, І.О.Зімняя виділяє в мовленні говоріння і слухання. Говоріння розглядається як самостійна діяльність. Її потреба – мотив – ціль “щось сказати один одному”. Мовленнєвий вираз програмується і реалізується тим, хто говорить. Предмет – висловлення думки, продукт -відповідна дія інших людей.

О.О.Леонтьєв вважає, що мовленнєва діяльність має місце рідко, лише, коли ціль діяльності – породження висловлення, коли мовлення самоцінне (опанування іноземною мовою). В інших випадках використання мови передбачає немовленнєву ціль, і тоді мовлення – не самостійна діяльність, а сукупність мовленнєвих дій, підпорядкованих цілі власне діяльності. Так, вчитель звертається до учня. Його мета – пояснення матеріалу, а мовлення –засіб досягнення цієї мети.

Мовлення в конкретній ситуації – мовленнєва поведінка. Вона передбачає усвідомлення людиною особливостей даної ситуації і своєї ролі в ній. Людина діє в рамках своєї ролі. Але навіть у цьому випадку для мовця існує вибір сказати так чи інакше. Адже словник високорозвиненої мови налічує кілька сот тисяч слів в той час, як у мовленні використовується лише 2-3 тисячі. Залежно від ситуативної ролі мовець формує свою мовленнєву поведінку, добираючи найбільш влучні слова. Крім того, впливає культурний і освітній рівень людини, яка повинна будувати своє мовлення за стилем, складністю, типом інтонації, способом побудови речень, супроводити його мімікою та жестами.

У ситуації спілкування з другом доцільний розмовний стиль, неповні речення, багатство міміки і жестів. Інший випадок, коли роблять наукове повідомлення. Тоді мовлення насичене професійними термінами, емоційно-нейтральне, речення повні, ускладнені, використовується ділова інтонація, обмаль жестів і міміки. Таким чином, немає єдиних норм відносно різних ситуацій мовлення. Використання мовлення відповідно до ситуації свідчить про високий рівень розвитку особистості, достатнє оволодіння нормами поведінки у суспільстві. Високі зразки мовленнєвої поведінки становлять ораторське мистецтво. Наука про красномовство – риторика.

4

Види мовлення: 1) монологічне (усне і писемне), або комунікативне активне; 2) діалогічне або комунікативне реактивне.

Монологічне усне мовлення відбувається в присутності аудиторії – слухачів. Його метою є певний вплив на аудиторію.

Ознаки монологічного мовлення: 1) мало використовується інформація із ситуації мовлення (замість того, щоб вказати на предмет, його описують); 2) більша міра довільності (той, хто говорить, попередньо визначає зміст і на його основі будує висловлення); 4) організованість (планування доповіді і окремих висловів заздалегідь); 5) вимагає спеціального виховання з набуття мовцем вміння подавати свої думки зрозуміло для інших; 5) вільне використання немовних засобів.

Писемне мовлення відбувається без співбесідника, або слухача. Цілком визначається суб’єктом – самим мовцем. Виклад інформації повністю спирається на засоби мови (не можна використати жести, міміку, ситуацію і т.д.). За походженням усне мовлення виникає у спілкуванні з дорослим, а писемне в результаті навчання. На відміну від усного, писемне з самого початку вимагає свідомого, довільного аналізу засобів його вираження. Це мовлення максимально довільне і розгорнене.

Діалогічне мовлення характерне для співбесіди, розмови, передбачає чергування ролей мовця і слухача.

Ознаки діалогічного мовлення: 1) ситуативність (спирається на ситуацію розмови). Значний обсяг інформації розуміється само собою завдяки обізнаності співрозмовників із ситуацією; 2) контекстуальність ( кожне чергове висловлення обумовлене попереднім і може бути зрозумілим лише у співвідношенні зі сказаним); 3) зростання значення немовних зособів. Всі ці ознаки свідчать про те, що діалогічне мовлення – згорнене, на противагу більш розгорненому – монологічному; 4) мимовільність, реактивність ( репліка – це безпосередня реакція на ситуацію або висловлення співбесідника); 5) незначна організованість (наперед весь діалог не планується, а утворюється у ході розмови).

Особливий вид мовленнєвої діяльності – внутрішнє мовлення. Зовнішнє мовлення – усне і писемне, те, з яким ми звертаємось до інших. Внутрішнє мовлення виникає із зовнішнього, характеризується беззвучністю, максимальною згорненістю, ситуативністю, узагальненістю, словесною фрагментарністю, недосяжне сторонньому спостерігачеві. Воно не є засобом спілкування між людьми, а виконує функцію мислення або підготовки до спілкуваня. Внутрішнє мовлення не просто мовлення про себе. Воно будується за іншими, ніж зовнішнє, законами. Головне в ньому не те, про що говориться (тема), а те, що нового відомо про цю тему (рема). Ця ознака називається предикативністю.

Характерною ознакою структури внутрішнього мовлення є його фрагментарність, що виявляється у: 1) спрощенні речень (пропуск частин речень, мінімальна кількість слів); 2) випадінні фонем, насамперед голосних, за типом скорочень; 3) чергуванні слів з образами, подібно, як в дитячій “Абетці” можемо побачити речення, де деякі слова замінено малюнками.

При внутрішньому мовленні відбуваються зовні непомітні, але фіксовані приладами скорочення органів мовлення, що дозволяє вивчати його. Запис скорочень органів мовлення – міограма.

5

Особливо тісно мовлення пов’язане з мисленням. Мова – знаряддя, хоча і не єдине, мислення. Людина виражає думку в мовленні, формулює її для себе, закріплює письмово, тому може повернутися до неї, ще раз продумати, уточнити, на основі логічної обробки знань зробити відкриття. Щоб запам’ятати будь-що, людина подумки фіксує його зміст, проговорює його. При сприйманні ми називаємо предмети, що надає сприйманню осмисленого характеру. Слово може посилити слабкий подразник, який не звертає на себе увагу. Завдяки мовленню людина будує фантастичні картини і уявні ситуації.

Висновок: мова є одним із знарядь, поряд з іншими знаками (картами, кресленнями, цифрами), пізнавальної діяльності людини.