Тема 1.3. Основні етапи історії соціологічної думки

Питання для самостійної роботи

1. Основні риси соціологічного позитивізму кінця XIX cm.

2. Основні школи та напрями соціології кінця XIX - поч.

XX cm.

3. Розвиток соціологічної думки в Росії. Основні напрями соціології (XIX- поч. XXcm.)

Завдання для самостійного вивчення

1. Проаналізуйте суспільно-політичні умови, що викли­кали появу соціологічного позитивізму.

2. Порівняйте ставлення до об’єктивного пізнання со­ціальної реальності представників різних соціологічних шкіл XIX- поч. XX cm.

3. Віднайдіть спільне й відмінне в розвитку західної та російської соціології в класичний період становлення усієї науки.

МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ Питання 1. Основні риси соціологічного позитивізму кінця

XIX cm.

У розвитку офіційної соціології вирізняють чотири етапи.

На початковому етапі в XIX ст. соціологія розвивалася під впливом позитивізму й натуралізму.

Програмні методологічні й світоглядні настанови пози­тивізму було сформульовано А. Сен-Сімоном (1760 - 1825), а ос­новні концепції розроблено в працях О. Конта і Г. Спенсера.

Головним спрямуванням позитивізму було:

• відмова від умоглядних, абстрактних міркувань;

• створення “позитивної^-” соціологічної теорії, яка мала стати так само доказовою і загальнонауковою, як і природничо- наукові теорії.

У дослідженнях позитивісти використовували спосте­реження, порівняльний та історичний методи й експеримент.

Позитивістське соціологічне спрямування не визнавало ні ідеалізму, ні матеріалізму, а виходило з тези, що все справжнє позитивне знання можна отримати лише як результат досліджен­ня окремих спеціальних наук чи їх синтетичного об’єднання, і що сама лише філософія не може претендувати на вичерпне дослідження реальності.

О. Конт (1798 - 1857), який запровадив термін “пози­тивізм”, дотримувався думки, що наука не пояснює, а лише описує явища, відповідаючи на запитання не “чому?”, а “як?”, а відтак усі її претензії на розкриття причин та суті явищ, що відбуваються, є цілком безпідставними.

Позитивне знання - це знання, засноване не на умо­глядності, а на спостереженнях та експериментах.

Позитивізм орієнтувався на емпіричне обґрунтування теорій, які б мали таку саму доказовість, як і природничо-нау­кові; на факти і з’ясування того, як саме, а не чому саме так від­буваються певні події та процеси.

Ця відмова позитивізму давати причинні (каузальні) пояснення була його найслабшою ланкою і зазнала згодом най­більшої критики.

О. Конт вважав, що суспільствознавство має ґрунтуватися на фактах, досліджуючи соціальні явища емпірично та аналі­тично, як це робить природознавство. Завдяки цьому воно може відійти від абстрактних структур і стати “позитивним”, тобто

здатним позитивно вирішувати суспільні проблеми. Постійно порівнюючи науку про суспільство з природознавством, Конт називав її соціальної фізикою.

За аналогією з фізикою О. Конт у соціології розрізняв соціальну статику (теорію суспільного порядку) і соціальну ди­наміку>, що досліджує сутність соціального прогресу, основні етапи суспільного й культурного розвитку людства, вирішаль­ним чинником якого є інтелектуальний розвиток людства.

0. Конт вважав, що соціологія ґрунтується на законах біології і без них неможлива, але має певні особливості, котрі зумовлюють взаємодію індивідів та видозмінюють вплив і характер дії цих законів.

Специфіка соціологічного підходу О. Конта до вивчення суспільного життя полягала в тому, що він був прихильником теоретичного дослідження законів соціальних явищ за допомо­гою загальнонаукових методів, а не філософських спекуляцій.

Досліджуючи характерні особливості суспільства, хід розвитку людського інтелекту, О. Конт першим зробив спробу сформувати закони його функціонування і розвитку.

Погляди О. Конта лягли в основу багатьох пізніших на­прямів соціологічної думки, представники яких шукали причини суспільних змін поза суспільством - у природних та біологічних факторах.

Питання 2. Основні школи та напрями соціології кінця XIX-

поч. XX cm.

0. Однією з центральних була школа організтичної (ор­ганічної, органіцистської) соціології, представники якої слідом за О. Контом вважали, що соціологія безпосередньо примикає до біології, утворюючи з останньою “фізику організованих тіл”, і розглядали суспільство як своєрідний організм, вищий за біо­логічні організми.

Одним з представників такого підходу був найвпливо- віший європейський соціолог того часу англієць Герберт Спен­сер (1820 - 1903) - засновник органічної школи.

Соціологічна теорія Г. Спенсера ґрунтується на трьох складових:

• принципі органіцизму;

• ідеї соціальної еволюції;

• вченні про соціальні інститути.

За Г. Спенсером, суспільство копіює та відтворює живий організм, а це означає, що ним керують біологічні закони, відповідним чином адаптовані.

Так, закон боротьби за існування, виведений Ч. Дарвіном для біологічного середовища, Г. Спенсер трактує як закон кла­сової боротьби для соціального середовища.

Ототожнюючи суспільство з біологічним організмом, Спенсер дав порівняльний аналіз соціальних та біологічних організмів.

Г. Спенсер стверджує, що кожний елемент структури соціальної системи виконує свої функції: землеробство і промисловість - функцію харчування, торгівля - кровообігу, армія - захисту шкіри, транспорт - кровоносних судин тощо. Суспільство, на думку Спенсера, як і живий організм, нормально функціонує лише за умов злагодженої взаємодії його органів. До складу суспільної системи, за Спенсером, входять продуктивна, розподільча та регулятивна підсистеми. Коли така взаємодія порушується, виникають різні негативні явища і зрештою орга­нізм може загинути.

Найціннішою у вченні Спенсера була ідея, згідно з якою людство у своєму історичному розвитку повторює еволюцію органічного світу; відбувається ускладнення структури, зростан­ня внутрішньої диференціації суспільних утворень, посилення їх інтеграції, централізація управління ними та ін.

Учення Г. Спенсера сприяло проникненню в соціологію еволюціонізму як методологічного підґрунтя. А виявлена ним схожість та спорідненість соціальних організмів із біологічними стала теоретичною основою проголошення єдності законів істо­ричного розвитку природи і людини.

Соціальна еволюція стала сприйматися та розглядатися як продовження біологічної. Зрозуміло, що такий підхід не позбав-

лений і багатьох принципових недоліків, зокрема механіцизму та натуралізму.

Механіцизм Г. Спенсера виявився в його теорії еволюції, яка не визнає революційних стрибків, розглядає еволюцію як автоматичний процес природного добору, що не сприймає зов­нішнього регулювання.

Натуралізм Г. Спенсера виявляється у невиправданому зближенні закономірностей соціального і біологічного розвитку, ігноруванні якісної специфіки суспільного життя порівняно з природними явищами, у спробі перенести методи природо­знавства у сферу соціального пізнання.

Крім Спенсера, яскравими представниками органічної шко­ли у соціології були німецький економіст та соціолог А.Е. Шеффле (1831 - 1903) - автор праці “Будова та життя суспільного тіла”, російський вчений П.Ф. Лілієнфельд-Тоальд (1829 -1903).

Загальний висновок: органічна школа ототожнювала суспільство з організмом людини і пояснювала соціальне життя біологічними закономірностями, виявляючи загальні законо­мірності розвитку природи та суспільства. До її появи спроби порівняти суспільство з організмом робили Платон, Г. Гоббс, О. Конт, Г. Спенсер.

Представники органічної школи вважали, що суспільство є організмом. Йому притаманні всі властивості організму: цілісність, доцільність, спеціалізація органів.

Серед представників органічної школи великою популяр­ністю користувався біогенетичний закон Мюллера-Геккеля, за яким розвиток індивіда в певній формі повторює розвиток людського роду, а окремі народи й держави повторюють уже пройдені людством стадії цивілізації. Використовувалися такі категорії, як “соціальні тканини”, “органи”, “соціальні хвороби”, “оздоровлення”, “соціальна гігієна”, “розмноження суспільства” тощо.

Якщо порівняти цей погляд з теоріями, які розглядали суспільство як продукт згоди між індивідами, то органічний структурно-функціональний підхід до його вивчення був

безумовно кроком уперед. У цілому ж концепції органістів не є до кінця науковими.

Конкретно-історичне вивчення соціальних явиш вони підмінили довільними аналогіями, соціальні закономірності - біологічними. Такі соціальні явища, як конфлікти, класова бо­ротьба, проголошувалися “хворобами організму”. На їхню думку, нормальний розвиток суспільства має відбуватися лише еволюційно.

2. Расово-антропологічна школа - один з найреак- ційніших різновидів натуралізму в соціології. О. Гофман наголо­шує на таких її постулатах:

• суспільне життя і культура є результатом дії расово- антропологічних чинників;

• раси, тобто множини людей, об’єднаних спільними спадковими фізіолого-антропологічними ознаками, є основними суб’єктами соціально-історичних процесів;

• раси відрізняються за інтелектуальними, творчими та іншими здібностями;

• змішування рас шкідливе з погляду соціального й культурного розвитку;

• соціальна поведінка зумовлюється тільки біологічною спадковістю.

Представники цієї школи переносили на людське сус­пільство закони “природного добору”, боротьби за існування, інтерпретували суспільний розвиток як боротьбу “вищих” та “нижчих” рас і класів. Саме в межах цих концепцій було зроб­лено спробу довести зверхність, перевагу білої раси над іншими. Ці ідеї пізніше досить активно використовували німецькі фа­шисти з метою виправдання страшних злочинів проти людства.

2. Це саме стосується і ряду висновків геополітичного характеру, що їх дотримувалися представники географічної школи.

Йдеться про концепцію життєвого простору, що ви­знавалася визначальною в державній політиці.

Проте географічна школа продукувала й інші, раціо­нальніші ідеї щодо ролі географічного середовища та окремих

його складових (клімат, ґрунт, ландшафт тощо) у розвитку кон­кретних типів суспільства, формування господарського та полі­тичного устрою різних країн, впливу на життя, звички і вдачу людей.

Спочатку ідеї географічної школи, незважаючи на їх обмеженість, відігравали позитивну роль, оскільки були спря­мовані проти перебільшення ролі суб’єктивного фактора в істо­рії. Зокрема плідною виявилася триєдина формула впливових чинників людського життя (місце проживання, праця, сім’я), запропонована французьким соціологом В. Ле-Пле.

З розвитком наукової соціології географічна школа посту­пово втратила своє значення, оскільки вона ігнорувала соціаль­но-рушійні сили історичного прогресу, а відтак, стала живиль­ним середовищем для обґрунтування реакційних теорій щодо “природних” причин відсутності колоніальних народів, виправ­дання колоніальної політики панівних держав.

У сучасній соціології географічної школи як самостійного напряму немає. Ці проблеми досліджують соціальна екологія та інші науки.

2. Теорія соціал-дарвінізму, що як соціологічний напрям сформувалася під впливом еволюційної теорії Ч. Дарвіна, була надзвичайно популярною наприкінці XIX - на початку XX ст.

Попередником соціал-дарвінізму був Т. Мальтус. Пред­ставники цієї школи зводили закономірності розвитку людського суспільства до закономірностей біологічної еволюції, зокрема до природного відбору, і розглядали соціальний прогрес як одвіч­ний процес боротьби за існування, коли виживає тільки най- сильніший, найбільш пристосований.

Одним із найвідоміших представників соціал-дарвінізму був професор політичних і соціальних наук Йєльського універ­ситету У. Самнер (1840 - 1910).

Розвиваючи ідеї Г. Спенсера, У. Самнер відстоював два принципи:

1) всезагальність природного відбору і боротьби за існу­вання;

2) автоматичний та незаперечний характер соціальної еволюції.

Виходячи з цих принципів, він розглядав соціальну нерівність як природну й необхідну умову існування цивілізації, доводив стихійність соціального розвитку, принцип вільної кон­куренції, виступав проти державного регулювання соціально- економічних проблем, заперечував спробу реформування, а тим більше революціонізування суспільного життя.

Соціал-дарвіністи до певної міри обґрунтували зв’язок біологічного та соціального процесів, довели конфліктність і суперечливість суспільного розвитку, тому деякі їх теорії мали важливе значення для розвитку соціологічної думки.

Так розуміння предмета соціології австрійським соціо­логом Л. Гумпловичем (1838 - 1909) актуальне й нині. Він роз­глядав соціологію як науку про соціальні групи та відносини між ними. В основу цих відносин він, як й інші соціал-дарвіністи, клав закон боротьби за існування, але вже не на рівні окремої людини, а в межах міжгрупових суперечностей та протиборств. Головною характеристикою цих відносин він вважав безпе­рервну боротьбу, аж до найжорстокіших та найнещадніших її форм.

Тому основним законом суспільства, на думку Гумп- ловича, є прагнення кожної соціальної групи підпорядкувати собі будь-яку іншу соціальну групу, яка трапляється на її шляху, потяг до поневолення, панування.

Важливим для соціології є також висновок Гумпловича, що в основі міжгрупових конфліктів лежить потяг людей до задоволення матеріальних потреб.