Ліна Костенко «Маруся Чурай» Питання для роздумів:

«Вона його із ревнощів убила, Підсипавши отруту у вино»

«А хто ж би ще труїв Бобренка Гриця,

Кому він так ще знівечив життя?»

«…Гриць ходив ногами по землі.

У нього ж серце навпіл розривалось.

А він Бобренко. Він же не Чурай»

«Моя любов чолом сягала неба…

Моя любов, прогіркла й перестояна,

Вже скоро душу випалить мені.

Я – навіжена. Я – дитя любові.

Мені без неї білий світ глевкий»

«Я зрадив, так. Але це біль чи злочин?

Скажу всю правду, ми тепер одні.

Кому з нас гірше? Я одводжу очі,

А ти у вічі дивишся мені.

І що найтяжче: мука моя марна,

Бо зрада – діло темне і брудне…

Нелегко, кажуть, жити на дві хати,

А ще нелегше – жить на дві душі»

«Я найдорожчі сплакала літа.

Чого вернувся до моєї хати?

Ми ж розлучились… Матінко свята!

Чи ж я тебе примушую кохати?!

Іди до неї. Будеш між панами.

А я за тебе, Грицю, не піду.

Це ж цілий вік стоятиме між нами.

А з чого ж , Грицю, пісню я складу?!»

«Я мучуся. Я сам собі шуліка.

Є щось в мені так наче не моє.

Немов живе в мені два чоловіка,

І хтось когось в мені не пізнає…

Відступник я. Нікчемний я і ниций.

Але ти любиш і тому прости.

Життя – така велика ковзаниця.

Кому вдалось, не падавши, пройти?»

«Любились ми, не крилися. У мене

Душа, було, піснями аж бринить.

У цій любові щось було священне, Таке, чого не можна осквернить.

…І річ не в тім – женився, не женився,

Прийшов, пішов, забув чи не забув.

А в тому річ, коли він так змінився?

Чи, може, він такий і зроду був?»

«Грицько ж, він міряв не тією міркою. В житті шукав дорогу не пряму. Він народився під тією зіркою, Що щось в житті двоїлося йому.

Від того кидавсь берега до того.

Любив достаток і любив пісні.

Це, як скажімо, вірувати в Бога

І душу продавати сатані»

«Маруся так його чекала,

Такі літа одна перебула.

Нікому ні руки не шлюбувала,

Ані на кого й оком не вела.

…О Боже мій, на кого

Збагнітувала молодість свою?»

«Закони судочинства

Вагатися не дозволяють нам.

Запобігавши, щоб такі злочинства

Не множились промежду христян,

Ми мусим вбивцю засудить до страти,

Як нам велить і право, і статут.

І тільки спосіб – як її карати –

Предметом спору може бути тут!»

«Ця дівчина – не просто так, Маруся.

Це – голос наш. Це – пісня. Це – душа.

Коли в похід виходила батава, -

Її піснями плакала Полтава.

Що нам було потрібно на війні?

Шаблі, знамена і її пісні.

Звитяги наші, муки і руїни

Безсмертні будуть у її словах.

Вона ж була як голос України,

Що клекотів у наших корогвах!

А ви тепер шукаєте їй кару.

Вона ж стоїть німа од самоти.

Людей такого рідкісного дару

Хоч трохи, люди, треба берегти!

…Вона піснями виспівала душу.

Вона пісні ці залишає нам.

Її пісні – як перло многоцінне,

Як дивен скарб серед земних щедрот.

…Таку співачку покарать на горло – Та це ж не що, а пісню задушить»

«Ведіть, карайте, вішайте злочинну!

(То я хоч там, хоч там уже спочину)»

«Такого ще не чувано ніде,

Її впустили, а вона не йде…

…Найтяжча кара звалася життям»