2. Ідеальність природних процесів

Задамося, на перший погляд, сугубо онтологічним питанням, начебто б що не має прямого стосунку до гносеології: «що лежить в основі буття двох беріз, одна з яких росте в Росії сьогодні, а друга росла в Канаді два століття тому?». Між цими двома деревами, що належать до того самого біологічного виду, немає ніяких зв'язків у просторі й у часі, однак вони мають істотні спільні властивості. Яка природа цієї спільності?

Для прихильника платонічних традицій філософування відповідь на це питання не становить особливих труднощів. Якщо загальні ідеї мають об'єктивне і надчасове існування (в особливому платонівському світі ейдосів або в Божественному Розумі), то вони й постають у ролі причин виникнення множини матеріальних речей того самого класу. Ідея при такому підході виконує функцію ідеального прототипу, незмінної породжуючої основи (субстанції) фізичної множинності, на зразок ідеального образу стола, який у розумі столяра передує виготовленню реальних столів. Чим точніше в матерії втілилась ідея, тим ближче річ до ідеалу й, отже, до істинного буття.

Первинний смисл категорії «ідеальне» - ideal - саме й означає бути ідеальним прототипом, еталоном, єдиним зразком для буття множини матеріальних предметів і процесів того самого класу.

Цікаво, що й у межах марксистського матеріалізму існував (правда, в одиничному прояві) саме такий, сугубо платонічний погляд на сутність ідеального. Його дотримувався М.М.Лівшиць, який заявляв, що «ідеальне є ознакою істинного буття матеріального» і що ідеальне «є нормою всякого буття»¹.

Однак якщо ми є послідовними матеріалістами і категорично відкидаємо всяке не залежне від людської свідомості буття ідей, то яким тоді буде наше пояснення спільності вигляду двох беріз? Якщо опиратися на дані сучасної науки (а будь-який матеріалізм завжди дуже любить до неї апелювати), то можна заявити таке: їхня спільність забезпечена єдністю історичного походження, втіленій у генетичному апараті спадковості, спільним для всього біологічного виду беріз. Цілком матеріальний генотип постає в ролі загальної причини (субстанції) їхнього буття, і ніяке залучення платонівських ідей тут не потрібне.

У цій, здавалося б, послідовній матеріалістичній констатації насправді яскраво проявляється ще одна й, можливо, найважливіша іпостась проблеми ідеального. Річ у тому, що в неупередженої та наділеної філософською жилкою людини може виникнути законне питання: а як, власне, спільна історія виду беріз представлена в генотипі індивідуальної особини? У генотипі-то немає нічого, крім тієї чи тієї цілком матеріальної комбінації чотирьох основ (аденіну, цитозіну, тіміну й гуаніну), які утворюють триплетний код?! Отже, індивідуальний матеріальний генотип якимось дивним -

¹ Див.: Лившиц М.М. Об идеальном и реальном // Вопр. философии. 1984. № 10.

464

непрямим, перетвореним, а ще точніше ідеальним – чином репрезентує загальну історію виду, адже онтогенез і справді повторює філогенез, як стверджує біологія з часів Е.Геккеля.

Мало того, реалізація генотипу у фенотипі – це багато в чому передзаданий процес. У генотипі споконвічно вже закодовані риси майбутньої дорослої особини. Матеріально організму ще нема, але з моменту зачаття він ідеально вже є, тому що якимось дивним чином присутній у комбінації сугубо матеріальних генів.

Отже, генотип постає як ідеальний утвір принаймні у двох смислах. Він ідеально зберігає у своїй комбінації генів минулу матеріальну історію виду й одночасно майбутні матеріальні риси дорослої особини. Власне матерія генотипу й не має ніякого іншого призначення, крім як ідеально нести й маніфестувати щось, від його власної матерії (чотирьох основ і їхніх різноманітних комбінацій) відмінне, а саме – загальну історію виду в унікальних рисах майбутньої дорослої особини.

Гегель був, мабуть, першим, хто помітив цей аспект проблеми ідеального і назвав його ідеальністю – ideele, на відміну від ideal. Що ж розуміє під ідеальністю Гегель?

Для нього – це «самопокладання» одного тіла в іншому тілі або «видимість» одного тіла через інше, де матерія і тілесність стають лише зовнішніми засобами виявлення істотного – ідеального – виміру буття. Так, історія біологічного виду ніби ідеально «бачиться» крізь тіло генотипу; покладає себе через нього. Крізь звуки усного мовлення й написаний текст проступають передані з їхньою допомогою людські смисли, якісь ідеальні змісти повідомлень, які ніяк інакше не були б доступні чужій свідомості. Людське тіло також являє собою якусь ідеальність, тому що через тілесні дії індивіда виявляється, маніфестується його внутрішній світ. По суті, призначення людського тіла саме й полягає в тому, щоб бути носієм і засобом виявлення надтілесного змісту - людського духовного «Я».

Гегель дуже тонко помічає надзвичайний факт: ми оточені матеріально-несущими тілами і процесами, чиєю єдиною функцією виявляється нести якийсь ідеально-сущий зміст, відмінний від їхнього чуттєво-тілесного буття. Ці категорії (сутнє і несуще) ми вже використовували при аналізі сутності мови. Відзначимо в цьому зв'язку глибинну мудрість російської мови, адже несуще – це те, що щось на собі несе, але саме собою неістотне з погляду трансльованого змісту.

За Гегелем, щоправда, вся природа, всі її форми і процеси виявляються несущими утворами у тому розумінні, що їхнє єдине призначення і мета - відсилання людського мислення, що пізнає, до ідеальної субстанції світобудови у вигляді абсолютної ідеї. Іншими словами, ідеальність буття (ideele), за Гегелем, виявляється повністю похідною від ідеального в розумінні ideal - первісно передзаданої логічної схеми світу, що підлягає рефлексивному усвідомленню в ході людської історії. Звідси пізнання природи, людської історії та

465

творінь культури полягає лише в знятті розумом інобуття ідеї або, як каже сам Гегель, у їх ідеалізації, тобто в здатності філософського розуму вбачати за зовнішніми природними, історичними і культурними матеріально-несущими формами їх внутрішнє ідеально-логічне єство. «Як філософське мислення, – формулює суть своєї позиції Гегель, – дух завершує. .. ідеалізацію речей тим, що він пізнає той певний спосіб, яким утворююча їх загальний принцип вічна ідея в них розкривається. За допомогою цього пізнання ідеальна природа духу, яка вже в скінченному дусі проявляє свою активність, досягає своєї завершеної, найбільш конкретної форми, дух піднімається до повністю осягаючої себе дійсної ідеї і тим самим до абсолютного духу».¹

Однак якщо не звертати уваги на чітко проступаючий у Гегеля дух панлогізму й ідеалістичного преформізму, то не можна не погодитися з великим німецьким мислителем у тому, що вся природа виявляється пронизаною ідеальними або, як би ми сказали сьогодні, інформаційними процесами і зв'язками.

Так, навіть на рівні сугубо фізичних процесів ця ідеальна пов᾽язаність світу проявляється досить чітко. Припустимо, що в Космосі зіштовхнулися дві комети. На обох залишилися сліди цієї взаємодії. Про що вони говорять? З одного боку, це начебто сугубо матеріальні відбитки, а з іншого боку - вони ідеально-інформаційно вказують на той об'єкт, який ці сліди залишив. Через свої матеріальні сліди одна комета ідеально присутня (бачиться) в іншій кометі, а та, у свою чергу, слугує ніби символом її буття. У світлі від далекої зірки присутня інформація про її фізико-хімічний склад. Світло, отже, може розглядатись як матеріально-несущий, протосимволічний утвір, у чиїй тілесності ідеально присутня реальна зірка. Хмари на небі несуть ідеальну звістку про грозу, що наближається; у наявності весняних таловин присутня інформація про збільшення тривалості світлового дня й інтенсивності сонячного випромінювання. Подібні приклади можна множити нескінченно. Отже, і ідеальність, і протосимволізм – атрибути самої природи, умова її цілісного буття. Вони цілком можуть розглядатись як онтологічні передумови появи символічних систем людської культури² і ідеальності людської свідомості.

Якщо з подібним висновком прихильник матеріалістичних поглядів на свідомість ще здатний погодитися, то припущення про те, що жити - означає перебувати в універсальній інформаційній взаємодії, спів-знанні <со-знании> з оточуючими тілами і процесами, швидше за все викличе в нього активне неприйняття й докори у віталізмі чи панпсихізмі. Однак саме до цього висновку, який сходить ще до неоплатонічної філософії природи, спонукають найновіші наукові результати з дуже різних галузей знання.

Так, цілий ряд авторів висловлює думку про те, що головним атрибутом живого є аж ніяк не його білково-нуклеїнова будова, обмін речовин або

¹ Гегель. Энциклопедия философских наук. Т. 3. Философия духа. М., 1977. С. 20.

² Просто в символічному світі культури матеріальне «тіло» символу створюється спеціально для того, щоб зберігати і передавати власне людський ідеально-інформаційний зміст.

466

розмноження, а саме здатність сприймати, передавати і використовувати інформацію в процесах самоорганізації¹. Ряд же об'єктів типу вірусів здатні поводитись і як неживі, кристалічні, і як живі тіла, залежно від інформаційного середовища свого перебування. Що стосується власне живого, то життя на будь-якому його рівні передбачає обов'язкову включеність в ідеально-інформаційні процеси у світі у вигляді: а) актуального інформаційного обміну (спів-знання) <(со-знания)> організму з оточуючими тілами; б) інформаційної реалізації його філогенетичної пам'яті (спів-знання з минулим); в) здатності випереджально перебудовувати свою поведінка у світлі можливих подій (спів-знання з майбутнім).

Іншими словами, жити й еволюціонувати – означає перебувати в універсальній стихії ідеально-інформаційного спів-знання з навколишнім світом, навіть якщо сам факт укорінення в цій всесвітній стихії ніяк самим організмом і не усвідомлюється. Ясно при цьому, що людина якісно відрізняється від усіх інших істот. Вона здатна свідомо проявляти і конструктивно примножувати ідеальний потенціал свого знання, тобто бути творчою та відповідальною силою в Космосі.

Тут, зробивши коло, ми змушені повернутися до розуміння ідеального як реальності внутрішнього світу людини, її «життєвого світу». Річ у тому, що протосимволізм природи і її, так би мовити, латентна ідеальність виявляються лише завдяки існуванню нашої індивідуальної свідомості, здатної, як ми говорили вище, оперувати інформацією в чистому вигляді. Так, для іноземця у фізичних буквах і звуках російської мови самої собою не буде міститися ніяких ідеальних значень і смислів; спадкову генетичну інформацію не можна безпосередньо виявити у поєднаннях чотирьох азотистих основ ДНК; в самому собою світлі, що лине від далекої зірки, без сучасних приладів і теоретичних ідей не виявити інформації про її хімічний склад.

Щоб ідеальні відношення, властивості та смисли, які «несуть» вищезгадані матеріальні утвори, здобули статус ідеально-сущого у справжньому розумінні слова, вони повинні бути обов'язково виявлені нашою індивідуальною психікою. У противному випадку вони завжди залишаються для сугубо матеріалістично зорієнтованої свідомості якоюсь парадоксальною «потенційною ідеальністю»² або «матеріальною інформацією»³.

Із цієї ж парадоксальності випливають і знамените визначення інформації Н.Вінера: «Інформація – це інформація, а не матерія і не енергія»⁴, й сучасні спроби інтерпретувати інформацію всього-на-всього як інструментальну поняттєву фікцію⁵. У власне філософських побудовах ця парадоксальність буття інформації проявляється у двох полярних і однаково

¹ Див.: Бороздин Э.К., Мартынова А.Е. О свойствах живого // Сознание и физическая реальность. 1997. Т. 2. № 4; Казначеев В.П. Проблема живого вещества и интеллекта: этюды к теории и практике медицины III тысяче­летия // Вестн. МИКА (Мсждунар. ин-т космич. антропоэкологии). 1995. № 2.

² Спиркин А.Г. Сознание и самосознание. М, 1972. С. 75.

³ Жуков Н.И. Информация. Минск, 1971. С. 224.

⁴ Винер Н. Кибернетика, или управление и связь в животном и машине. М., 1968. С. 201.

⁵ Див.: Соколов А.В. Информация: феномен? функция? фикция? // Филос. науки. 1990. № 9.

467

двозначних поглядах на свідомість і процес пізнання в цілому: реалістичному, так чи інакше заснованому на теорії відображення, і трансцендентально-конструктивістському. У першому випадку визнається, що закони природи й інформаційні процеси існують якось там матеріально і лише відображаються нашою індивідуальною свідомістю у власне ідеальній формі, тобто в образах, у поняттях і т.д. У другому випадку ідеально-інформаційні структури наділяються автономним і конструктивним існуванням, але пов'язуються винятково з буттям індивідуальної свідомості, як у феноменології. Ніяке природне існування ідеального тут взагалі не визнається.

Обидві позиції частково справедливі, але у першій абсолютно незрозумілим залишається онтологічний статус і походження ідеально-інформаційних структур і процесів, які перебувають у самій природі й поза «простором» індивідуальної голови, а в другій - генеза і природа конструктивних ідеально-смислових структур індивідуальної свідомості. Очевидно, ми все-таки відображаємо щось більше, ніж сугубо матеріальні речі та процеси, і конструктивно оперуємо в ідеально-інформаційному плані чимось більшим, ніж смисловими продуктами нашої сугубо людської суб'єктивності!

У цьому плані все-таки необхідно, очевидно, визнати якесь об'єктивне існування ідеально-інформаційних структур у самому бутті (ідеальне в розумінні платонівського світу ідей, тобто як ideal), так само як і відношення об'єктивної ідеальної представленості одних матеріальних речей і процесів через інші речі та процеси (гегелівське ideele). Але визнати... з обов'язковим урахуванням не тільки ідеальності, а й матеріальності свідомості, що також залишають без уваги і матеріалістичний реалізм, і трансценденталізм, але яка становить атрибутивну характеристику її буття. Іншими словами, ми тепер ставимо під сумнів сугубу ідеальність свідомості, як раніше поставили під сумнів сугубу матеріальність природи.