3. Предмет філософії та його історична зміна.

Термін "філософія" походить від грецьких слів phileo - любов і sophia - мудрість і означає любов до мудрості. На питання, що ж таке мудрість самі філософи відповідали на нього по-різному і мудрували кожен по-своєму. З цим пов'язано і різне розуміння філософії. Першим, хто пояснив слово "філософ", був Піфагор (друга пів. VI ст. - почало V ст. до н. э). Йому належить висловлювання: "Життя.. подібне до ігрищ: інші приходять на них змагатися, інші - торгувати, а найщасливіші - дивитися; так і в житті інші, подібні до рабів, народжуються жадібними до слави і наживи, тоді як філософи - до єдиної тільки істини". Згідно з Піфагором, сенс філософії - в пошуку істини.

Іншої думки дотримувалися софісти (греч. sophistes - майстер, художник). Головне завдання філософа, вважали вони, - навчити своїх учнів мудрості. Мудрість вони ототожнювали не з досягненням істини, а з умінням доводити те, що кожен сам вважає за правильне і вигідно. Для цього визнавалися прийнятними будь-які засоби, аж до різного роду хитрощів і хитрощів.

Старогрецький мислитель Платон вважав, що завдання філософії полягає в пізнанні вічних і абсолютних істин, що під силу лише філософам, які від народження наділені відповідною мудрою душею. Філософами тому не стають, а народжуються. На думку Арістотеля, завдання філософії - досягнення загального у самому світі, а її предметом є перші начала і причини буття. При цьому філософія є єдиною наукою, яка існує заради самої себе і представляє "знання і розуміння заради самого знання і розуміння".

Витоки філософської рефлексії про науку можна простежити ще в античній Греції IV в. до н. е., в працях Аристотеля, відмежувати «епістеми» -. знання причин - від чуттєвого досвіду, а окремі науки, що досліджують ті чи інші види або сторони сущого, - від філософії, що вивчає «суще як таке» і його причини.У пізній Античності у зв'язку з потребами освіти формується перша класифікація наук: підрозділ їх на «тривіум» (граматика, риторика, діалектика) і «квадрівіум» (арифметика, геометрія, музика, астрономія). У середньовічних університетах додалися медицина, право, богослов'я. При цьому філософія («діалектика») не виділялася з числа наук.У Новий час ставиться проблема призначення науки (Ф. Бекон, Р. Декарт), починається розробка вчення про метод наукового пізнання, обговорюються різні способи класифікації наук. Поняття науки все більше ототожнюється з природознавством, що використовують математичні методи. У XVIII в. складається культ науки - вищого ступеня розвитку людського розуму, яка осягає природу та її закони.Безпосередню передумову становлення утворює рефлексія над підставами наукового знання в філософії І. Канта. Виходячи з «факту» загальності і необхідності істин науки, основоположник німецької класичної філософії ставить питання: як можлива математика? як можливо природознавство? - І відкриває «апріорність» їх підстав, що вкорінені в пристрої людської здатності до пізнання (чуттєвості і розуму). Об'єктом наукового пізнання, за Кантом, виявляються «явища», «матерією» яких служать відчуття, а «форма» задається трансцендентальними людськими здібностями сприйняття і судження. Німецький мислитель першим відкрив конструктивну природу наукового пізнання. Не тільки математичні об'єкти, а й природа з її законами виявилися «конструктами» трансцендентального суб'єкта. Об'єкти ж філософського мислення - суб'єкт, світ як ціле, Бог - були оголошені трансцендентними, що знаходяться «по той бік» досвіду, непізнаваними «речами самими по собі».Першою школою, свідомо що оголосила себе філософією науки, став позитивізм (Дж. С. Мілль, О. Конт, Г. Спенсер та ін.) Ним був проголошений відмова від «метафізики» як неспроможної спроби відшукати за явищами «сутності», «речі в собі» і т. д. Наука - єдине позитивне знання, що фіксує в досвіді регулярну послідовність явищ (закони). Позитивізм еволюціонував, приймаючи різні форми: емпіріокритицизм (махізм), конвенціоналізм А. Пуанкаре, неопозитивізм (логічний позитивізм, лінгвістичний позитивізм, аналітична філософія і т п.)., Постпозітівізм - впродовж півтора століть продовжуючи залишатися головною формою філософії науки.Другим варіантом філософії науки послід, третини XIX - н. XX в. було неокантіанство. При цьому марбурзька школа неокантіанства (Г. Коген, П. Наторп та ін) Орієнтувалася по перевазі на математичне природознавство, у той час як Баденська школа (В. Віндельбанд, Г. Ріккерт) розвивала ідею методологічного розрізнення наук про природу і наук про культуру .У XX в. кожне велике філософський напрямок розробляло проблематику філософії науки - або в рамках гносеологічної доктрини, або як складову частину філософії культури або соціальної філософії. Найбільш значущі результати були досягнуті в феноменології (Е. Гуссерль) і герменевтиці (Г. Гадамер), в посткритическую раціоналізмі (М. Полані), в пізніх варіантах прагматизму (У. Куайн, Р. Рорті), а серед супротивників сцієнтизму і критиків науки - у роботах П. Фейерабенда і К. Хюбнера, в працях представників франкфуртської школи (особливо Г. Маркузе). Заслуговують уваги і концепції науки в марксизмі - як західному, так і «радянському».