41. Атеїстичний екзестенціалізм ж.П.Сартра.

Відомий представник екзистенціалізму Ж.-П.Сартр (1905-1980 рр.) вихідним пунктом філософії вважає суб'єктивність індивіда.

Екзистенціалізм —Філософія існування — напрям у філософії XX ст., що позиціонує і досліджує людину, як унікальну духовну істоту, що здатна до вибору власної долі. Основним проявом екзистенції є свобода, яка визначається як відповідальність за результат свого вибору.

Екзистенціалізм, за Сартром, це єдина філософія, яка не робить з людини об'єкта, а утверджує ії існування як неповторної індивідуальності. Людина є істота вільна, яка бажає свободи не лише собі, а й іншим; людина ні при яких обставинах не може бути засобом, вона завжди є метою.

Свою позицію стосовно релігії Ж.П. Сартр розглядає в роботі «Екзистенціалізм - це гуманізм». Під екзистенціалізмом Сартр розуміє таке вчення, яке робить можливою людське життя і яке, крім того, стверджує, що всяка істина і всяка дія передбачають якусь середовище і людську суб'єктивність.

Існує два різновиди екзистенціалістів: це християнські екзистенціалісти (Ясперс, Марсель) і екзистенціалісти-атеїсти (Хайдеггер, французькі екзистенціалісти, Сартр). Тих і інших об'єднує лише переконання в тому, що існування передує сутності, що потрібно виходити з суб'єкта. Сартр наводить у приклад ремісника, який ніколи не буде робити ніж, не знаючи, що це таке або навіщо він потрібен.

Коли ми уявляємо собі Бога-творця, то це Бог здебільшого уподібнюється свого роду реміснику вищого порядку. Воля завжди слід за розумом (або супроводжує йому); тому й Бог, коли творить, прекрасно уявляє, що саме він творить. Бог творить людину, погодившись з технікою і задумом, точно так само, як ремісник виготовляє ніж у відповідності з його визначенням і технікою виробництва.

У 18 в. атеїзм філософів ліквідував поняття Бога, але не ідею про те, що сутність передує існуванню. Атеїстичний екзистенціалізм вчить, що якщо навіть Бога немає, то є принаймні одне буття, у якого існування передує сутності, буття, яке існує перш, ніж його можна визначити яким-небудь поняттям, і цим буттям є людина, або, по Хайдеггеру , людська реальність. Це означає, що людина спочатку існує, зустрічається, з'являється у світі, і тільки потім він визначається.

Бога, за Сартром, немає, і звідси випливає зробити всі висновки. Екзистенціалізм протистоїть тій поширеною світської моралі, яка бажає позбутися Бога з мінімальними витратами. Заперечуючи існування Бога, подібна мораль говорить про необхідність існування апріорі деяких цінностей (раніше ж ці цінності забезпечувалися мораллю релігії). Інакше кажучи, нічого не змінюється, якщо Бога немає. Екзистенціалісти, навпаки, стурбовані відсутністю Бога, тому що разом з Богом зникає всяка можливість знайти які-небудь цінності в умопостигаемом світі. Не може бути більше блага a priori, тому що немає нескінченного і досконалого розуму, який би його мислив.

42.Витоки філософської думки в Україні.

Є чотири особливості філософської думки в Україні, які можна охарактеризувати так:

1.Наскрізна тема – «філософія серця». Тут «серце» – своєрідний центр, місцезнаходження думки, віри, волі та любові ( Іларіон, В. Мономах, М. Гоголь, Г.Сковорода, П. Юркевич).

2.Домінування екзистенційно-антропологічного спрямування філософського знання (філософія часів Київ. Русі, Г.Сковорода, період романтизму – Кирило-Мефодіївське братство, Т.Шевченко, М.Костомаров)

3.Релігійна (християнська) забарвленість (філософія часів Київської Русі, домінування теології у перший період історії Києво-Могилянської академії, світ символів, або Біблія Г. Сковороди)

4.Провідне місце посідає національна ідея (М.Гоголь, Т.Шевченко, М.Костомаров, П. Юркевич, М.Драгоманов, М.Грушевський, І.Франко, Д. Донцов, В. Липинський)

Аналіз історії філософії в контексті культури України передбачає її періодизацію, що ґрунтується на врахуванні змін історичних типів національних культур. З огляду на це в розвитку української філософії можна виокремити 3 основних періоди, з яких і витіакає українська філософія:

1.Припадає на час існування Київської Русі ( XI ст.-сер. XIV ст.). Філософська думка цього періоду є адекватним відображенням греко-слов’янського, християнського типу культури з притаманним йому акцентом на проблему «людина-Бог», крізь призму якої осмислюються граничні підстави людського існування. В цей час філософія ще не виокремилася у відносно самостійну сферу теоретичного освоєння світу, тому історико-філософський аналіз цієї доби може проводитись переважно на рівні філософської культури українського народу. Філософські центри: Київ, а потім Галичина. Твір: «Слово про Закон і Благодать» митрополита Іларіона;

2.Пов’язаний із часом козаччини (XV -XVIII ст.).У XVI ст.. в Україні запроваджується масове книгодрукування, розгортається діяльність Острозького центру. На XVII ст.. припадає розквіт діяльності православних братств, заснування Києво-Могилянської академії. Українська культура цієї доби характеризується як бароко. В колі проблематики акцент переноситься на проблему «людина-Всесвіт». Поряд з питаннями етики і філософії історії чільне місце відводиться діалектиці, логіці, метафізиці, натурфілософії. В культурі українського народу формується професійна філософія як специфічна сфера теоретичного мислення. Найвиразнішим виявом цього є філософія професорів Києво-Могилянської академії, Центри філософії: Острог, Львів, Луцьк, Київ. Вершиною досягнень у галузі філософської думки в Україні цього часу є філософія Г. Сковороди.

3.Формується в межах культури романтизму (XIX – І пол.. XX ст.). Проблема «людина-нація», започаткувала розробку національної ідеї. Поряд розвивається професійно-філософське знання – філософія П.Юркевича. Філософія цього періоду більше зумовлюється зв’язком філософії з художньою літературою. Філософські центри: на сході України, у Харкові, потім переміщуються до Києва та Львова.